Разом з друзями сьогодні, 3 березня, він, певно, відізначив би своє 45-річчя. На жаль, не дожив Сергій Скоробагатий до цієї дати – невблаганна смерть забрала його наприкінці жовтня минулого року. Різні пересуди тоді ходили Меною і з приводу самого Сергія, і з приводу його смерті. Але у всіх, хто близько знав чоловіка, залишилися лише світлі спогади про нього. Окрім друзів, в Мені у Сергія Скоробагатого не залишилося нікого: рідні давно покинули цей світ, а власної родини він так і не встиг створити.
Сусіди.City поспілкувалися з тими, хто був для Сергія найдорожчими, тими, для кого важливо якомога довше зберегти пам’ять про товариша.
Він жив футболом
Сергій Скоробагатий народився в Мені у 1979 році. Тут минуло його дитинство, юність. Навчався в школі імені Тараса Шевченка. У 1996 році вступив до Чернігівського профтехучилища №18, де здобував будівельну спеціальність. Після двох років навчання деякий час працював у різних будівельних компаніях – «Укрсівербуд», «Укртрансбуд».
Більшість з тих, хто знав Сергія, асоціюють його з футболом. Цьому спорту він віддав значну частину свого життя. Грав у футбол за будь-якої нагоди: з друзями у дворі та на шкільному спортивному майданчику, потім – на міському стадіоні, коли навчався – в училищі. А вже у дорослим виступав за різні колективи району та області. Зокрема, був одним з кращих бомбардирів футбольного клубу «Інтерагросистема», який брав участь у чемпіонаті країни серед команд-аматорів.
– Я на два роки молодший від Сергія, – пригадує його друг Володимир Мойсеєв. – Хоча і знав його раніше, а коли я був у п’ятому класі, а він – у сьомому, між нами зав’язалася тісна дружба. Можна сказати, що до неї підштовхнув футбол, бо обоє захоплювалися ним. Разом записалися на футбольний гурток, де тренером був Анатолій Григор’єв. Сергія вже тоді помічали. Микола Прокопенко запропонував грати в команді «Коло». Це була його перша команда, у якій він грав у різних позиціях: міг бути нападником, захисником, півзахисником, воротарем…
Ця світлина датується орієнтовно 1996–1997 роками. Того літа по закінченню школи Сергій (тримає віслючка на руках) та його товариш (а в майбутньому кум) Олег Сивенок деякий час працювали в зоопарку
Коли команда програвала, Сергій навіть плакав
За словами Володимира Мойсеєва, його друг розумів, що футбол – це одне з того, що він любить і що йому вдається найкраще. Друзям він неодноразово говорив: «Якби батьки раніше віддали мене у спортивну школу по футболу, то я б став видатним футболістом». Дуже переживав невдачі: бувало, коли команда програвала, Сергій навіть плакав.
– В матчах обласної команди «Інтерагросистема» він завжди перебував в основному складі, – каже Влодимир. – Сергій був знаним футболістом Чернігівщини. Його часто запрошували грати за різні команди області.
На думку Володимира Мойсеєва, Сергій Скоробагатий для Менщини є легендарною особистістю.
– У Мені, мабуть, мало хто не знав його. Це був Спортсмен з великої літери, – каже Володимир. – Багато спортивних нагород мав. Декілька медалей ми поклали йому у труну, а решта, аби не зникли, зберігаються у мене. Я їх почистив, помив. Разом з друзями Сергієм Морозом та Євгенієм Доценком ми зініціювали створення у нашій спортивній школі куточка пам’яті Сергія Скоробагатого, де б і були представлені ці відзнаки. З цією пропозицією звернулися до завідувача сектору фізичної культури і спорту Менської міської ради Олександра Карпенка. Він нас підтримав.
Свого часу Сергій Скоробагатий займався організацією спортивно-масової роботи в Менському районі серед сільських спортивних колективів. У 2005 році вступив на заочне відділення факультету фізичного виховання Чернігівського педагогічного інституту. Тоді ж займав посаду провідного спеціаліста районної організації фізкультурно-спортивного товариства «Колос».
Сергій Скоробагатий
Так було до 2015 року. Потім він не міг спокійно реагувати на події, які відбувалися в нашій країні: росія анексувала Крим, розпалила війну на Донбасі. Сергій звільнився з посади і з липня 2015 року по жовтень 2016 року брав участь в антитерористичній операції на Сході України.
Він був напрочуд добропорядним
Після повернення з фронту у Сергія Скоробагатого були різні етапи в житті: період безробіття, заробітки в столиці… Кажуть, що довелося бувати на роботі і за кордоном. Але він ніколи не скаржився на долю. Навпаки, завжди підбадьорював тих, хто занепадаа духом, підтримував, готовий був поділитися останнім, що мав.
– Так склалася його доля, що родиною для Сергія був футбол і ті, з ким він йому віддавався сповна, – ділиться менянка Марина Чубик. – Він рано залишився без батьків. На відміну від решти ровесників йому довелося швидше подорослішати. Здебільшого мусив розраховувати лише на себе. Хоч я і молодша від нього, але ми товаришували ще зі школи.
Марина не може навіть припустити, що хтось в Мені може про Сергія сказати щось погане. Вона каже, що в старших класах вони товаришували, зустрічалися в компаніях, на дискотеках. Всі були різними, але Сергій Скоробагатий вирізнявся з-поміж інших хлопців: спокійний, урівноважений, доброзичливий, щирий, безвідмовний, справедливий.
– Таким він залишався до останнього свого дня, – каже Марина Чубик. – Як би це прикро не виглядало, але дехто користувався Сергієвою добропорядністю. Багато хто хотів, щоб ця його доброта була корисною саме йому. Крім душевного богатства, він мав золоті руки. При зустрічах неодноразово говорили з ним, що в Мені важко знайти роботу. Радила, щоб їхав кудись звідси.
«З нами Бог і ми за Україну!»
Сергій не поїхав нікуди. Повномасштабна війна його застала вдома. І тоді, 24 лютого 2022 року, він, не вагаючись, став на захист України. Був призваний на військову службу до Збройних сил України і зарахований до військової частини А7333 119-ї окремої бригади територіальної оборони в Чернігівській області.
Брав участь в обороні Чернігова як солдат 1-го стрілецького взводу 1-ї стрілецької роти. Згодом ця бригада увійшла до складу регіонального управління «Північ» Сил ТрО. Потім Сергія перевели до іншої військової частини. Але де б він не служив, ніколи не шукав легких шляхів, завжди був готовий виконувати поставлені бойові завдання у боротьбі з ворогом.
Разом з побратимами та міським головою Геннадієм Примаковим
Слова Марини Чубик підтверджує Оксана Снитко. Пані Оксана – колишня менянка. Вона вже більше 20 років мешкає в Чернігові. Але зв’язків з рідним містом не пориває, бо тут минули чи не найкращі роки її життя. Тут живе багато її друзів, колишніх однокласників, з якими Оксана продовжує підтримувати тісні стосунки. Серед них був і Сергій Скоробагатий. З першого дня повномасштабного вторгнення Оксана Снитко була чи не єдиною близькою людиною, з якою Сергій ділився своїми думками, болем і переживаннями.
Оксана поділилася спогадами про Сергія Скоробагатого на своїй сторінці в фейсбуці в той день, коли його проводжали навічно:
«24 лютого 2022 р. Він подзвонив пізно ввечері, бо треба було десь переночувати: не встиг до військкомату, а там сказали приходити завтра. У чому стояв, у тому й приїхав: на ногах – кросівки, з собою ніяких речей...
Через декілька днів – дзвінок. Я вже знала, що його залишили в чернігівській теробороні. Запитую:
– Чим допомогти? Може, що треба?
– Нічого не треба... Хіба ножиці, нігті відрізати, бо незручно курок натискати...
– У вас їжа є?
– У нас все є, нічого не треба.
– Коли ти востаннє їв?
– Вчора в обід, нам привозили (на годиннику 16-та година).
Нашвидкуруч збираємо теплі речі, шкарпетки, ножиці, консервацію. З їжі – щойно зварена ячмінна каша і консерви (він потім ту кашу згадував не раз і казав, як він вдячний, бо ми нагодували всіх хлопців).
Він захищав нас у тому районі, де ми ховались в підвалі, інколи приходив на пару годин. Якось попросився помитись і випрати речі. Води вже в місті не було, газу майже теж. Наносили від сусідів відер чотири... Прийшов з печивом і пляшкою Coca-Cola для Дані, бо він ніколи не приходив з порожніми руками. Це тоді були неймовірні смаколики.
Чергове повідомлення з відео, де падає збитий російський літак. За секунду – дзвінок:
– Не виходьте на вулицю. Там ловлять пілота, який вижив».
«27 березня 2022 р.
Артилерійські снаряди прилетіли в наш район, дві сусідські хати горіли, у нас – ні вікон, ні дверей... Телефоную йому:
– Живий?
– Все добре, я допоможу вам виїхати.
Вже наступного дня він домовився, щоб нас вивезли на те місце, звідки людей забирали волонтери...»
«Червень 2022 року. Приходжу додому з роботи, а мама: «У нас гості». Мама на той час була з гіпсом на нозі. Поряд з нею сидить Сергій і розповідає їй історії... Вони тоді проговорили майже пів дня. Коли йшов, розчулився:
– Дякую, я наче в дитинстві побував».
Оксана пригадує, що потім було ще багато подій. Сергій мав загострене почуття справедливості, і все, що відбувалося з ним і його побратимами, пропускав через своє серце.
Телефонував і з Донецького напрямку. Розповідав мало, але дечим ділився: загинув командир (це був Сергій Комісаренко зі Сновська, його Сергій дуже поважав), залишився без ноги 20-річний побратим, розбили їхню позицію, з 26-ти їх залишилось 12, друга звільнили з полону...
– Наприкінці кожної розмови обов’язково казав: «Все буде добре, бо ми їх виженемо з нашої землі. З нами Бог і ми за Україну!», – згадує Оксана Снитко. – Коли Сергій приїжджав додому, то інколи говорив, що тут його не розуміють. І тоді я пообіцяла, що розкажу всім і кожному, для кого війна – десь там, далеко. Розкажу про всі події і відчуття того страшного березня.
Розкажу, що він – Герой. Ось і розказую. Я знала його таким – щирим, безкорисливим, сміливим, готовим прийти на допомогу. Він захищав нас ще з дитинства, коли інші хлопці розкидали наші ляльки, а вже згодом – коли ми пізно йшли з дискотеки.
Він завжди стояв за Україну
Пані Оксана з великим трепетом в душі згадує епізоди довоєнного життя. Каже, що її син, який тепер вже дорослий, пам’ятає: коли приїжджав до Мени у гості до бабусі, Серьожа (так його називали і малі, і дорослі) пригощав морозивом всю дітвору у дворі п’ятиповерхівки.
– Він був безкорисливим і щедрим у стосунках з оточуючими, – пригадує вона. – Як би скрутно йому не було, але він ніколи нічого не просив і завжди соромився приймати допомогу. В його останній день народження я попросила номер Сергійової картки, щоб чимось допомогти. Без дозволу надіслала своїм найближчим друзям, які його знали. Коли почали надходити гроші, він був дуже спантеличений і обіцяв звітувати, куди витратить. На жаль, не встиг... Він щось купив, але цю річ у нього вкрали. Дуже переживав за це. Окрім друзів, у нього не було нікого. Тому дуже їх цінував, всім допомагав. Для нього не було різниці – чи морозивом пригостити, чи кредит допомогти погасити. Війна б’є дуже боляче і забирає найдорожче!
Сергій був готовий звітувати за кожну копійку
Сергій Скоробагатий передчасно пішов із життя 28 жовтня 2023 року. А 30 жовтня Захисника поховали на центральному цвинтарі в Мені з військовими почестями.
Турнір його пам'яті
Наприкінці минулого року Менська міська рада повідомила про започаткування змагань за кубок з мініфутболу пам’яті воїна-захисника, одного з найкращих футболістів Менщини Сергія Скоробагатого.
– Змагання ініціював міський голова Геннадій Примаков, – розповідає завідувач сектору фізичної культури і спорту Менської міської ради Олександр Карпенко. – Це буде відкритий турнір і будь-яка команда може подавати заявку. Від кількості команд, які зголосяться брати участь у турнірі, залежатиме формат змагань. Наразі про готовність заявили вже 12 учасників, серед яких команди поліції, освітян, ДСНС. Сергія знали у багатьох населених пунктах нашої громади, тому очікуємо, що долучаться і їхні команди. Фінансові витрати на турнір бере на себе міська рада. Також у приміщенні Менської дитячо-юнацької спортивної школи плануємо створити експозицію, у якій будуть представлені футбольна форма Сергія, його кубки, медалі, інші нагороди, тренувальні конспекти.
