Ганна Кубай приходить до свого сина. Тепер уже до могили. Поховати на Менщині Романа одразу не змогли, бо тоді Чернігівщина перебувала під окупацією. Спочатку його похоронили в Слобожанському Дніпропетровської області. А через пів року, 9 вересня 2022 року, Романа перепоховали в Бірківці. Він загинув разом з вівчаркою Лізою, яка завжди була поруч.
Війна наздогнала
Багатодітна родина Кубаїв мешкає у Бірківці. Сюди переїхали з Одещини в 2013 році. За десятиліття звиклися на новому місці і для бірківців стали своїми. Дружні, щирі, працьовиті, готові прийти на допомогу. Так Кубаї знаходили прихильність односельчан. У цій родині народився Роман - Герой, який загинув в перші тижні повномасштабного російського вторгнення.
Коли на початку 90-х років родина Кубаїв змушена була тікати від війни з далекого Таджикистану до України, Ганна Кубай і в думках не могла допустити, що війна не лише наздожене її тут, а й забере частину її серця - сина Романа.
- Тоді ми приїхали на батьківщину нині вже покійного чоловіка Анатолія - в село Гербине, що на Одещині, - згадує жінка. - Нашу велику сім’ю дуже добре зустріли там і надавали всіляку допомогу. З Таджикистану приїхали з двома дітьми - Надією та Антоном. Молодші, донька Світлана та сини Роман і Толя, народилися вже в Україні.
Після розлучення з чоловіком Ганна переїхала на до того зовсім незнайому їй Чернігівщину - до Бірківки. Бо в цьому селі неподалік Десни старші діти придбали матері будинок, в якому вона і оселилася з молодшими синами.
- Мені подобалося і в Гербиному: чудові люди, гарна природа, - ділиться пані Ганна. - Бірківка також за ці десять років стала рідною і мені, і моїм дітям.
Ганна Кубай розповідає, що коли росія десять років тому зазіхнула на українські землі, першим з їхньої родини став на захист батько її дітей, Анатолій. Роман теж вирішив взяти до рук зброю. За станом здоров’я його могли і не взяти до війська, але рішучість Романа взяла гору.
Було це в 2015 році. Тоді Роман Кубай пішов служити у Збройні сили України за контрактом
Виконував завдання в зоні АТО/ООС. По завершенню трирічного контракту у 2018 році підписав ще один і продовжив службу. Повномасштабне російське вторгнення застало його на Харківщині, під Ізюмом, де разом з побратимами давав відсіч загарбнику. Там у березні 2022 року тривали запеклі бої. В одному з них 9 березня воїн загинув.
- Він загинув разом зі своєю вівчаркою Лізою, яка завжди була поряд, - розповідає Ганна Кубай. - Вони потрапили під ворожий обстріл. Вже після цього побратими знайшли останки тіла Романа, яке обгоріло. Розпізнати змогли лише за армійським жетоном...
Поховати на Чернігівщині одразу Романа не могли, бо область перебувала під окупацією. Спочатку похоронили на кладовищі селища Слобожанське Дніпропетровської області. А через півроку, 9 вересня, тіло загиблого воїна перепоховали в Бірківці.
Дві батьківщини одного героя
Гербине і Бірківка - два села, які розділяють пів тисячі кілометрів. Одне знаходиться на півдні України, інше - на півночі. І обидва вони стали рідними для Романа Кубая: в Гербиному він народився, а в Бірківці знайшов вічний спокій. І там, і там пам’ятають про Героя. І хоча з Одещини Роман виїхав давно, але земляки-одесити вважають його своїм. Про це свідчить куточок пам’яті Романа Кубая, який облаштували в Гербинському сільському клубі.
Серед пів тисячі жителів Гербиного прізвище Кубай дуже поширене. Гербинчани між собою дружні і організовані. І всі тут дуже добре знають одне одного. Згадують і родину Ганни та Анатолія Кубаїв.
- Пам’ятаю, як ця сім’я з’явилася у нас, - розповідає жителька Гербиного Наталія Кубай. - Батьки покійного Анатолія родом з нашого села, тому сюди приїхали аж три покоління цієї родини. Запам’яталася вона тим, що всі були дуже добрими людьми, працьовитими, готовими завжди прийти на допомогу.
Пані Наталія була першою вчителькою Романа в школі. Вона запам’ятала хлопчика щирим і привітним.
- До школи він прийшов трохи старшим за віком від однокласників, - згадує вчителька. - Перші дні почувався дещо скуто, бо, мабуть, трохи соромився, що виглядав вищим і дорослішим. Вчився посередньо, але був дуже добрим, таким подільчивим. І навіть коли вже став дорослим, я не можу пригадати передряг, у яких його б помітили. Був таким же працьовитим, як і його батьки, люблячим сином, піклувався про братів та сестер.
Рома Кубай (крайній зліва) разом з однокласниками та першою вчителькою Наталією Кубай
Ганна Кубай теж пам’ятає про Гербине. За власні кошти вона замовила і встановила пам’ятники на могилах рідних, які поховані на Одещині.
І мама б взяла в руки автомат
Хоч і минуло півтора роки, як не стало Романа, материнське серце не може за спокоїтися. Мабуть, цей біль залишиться назавжди. Часто на думку пані Ганни спадає: а раптом він живий? Адже навіть не бачила його тіла.
- Кому доводилося ховати рідних і бачити їхнє тіло, усвідомлюють, кого вони ховають, - витирає сльози згорьована мати. - Я ж не бачила тіла своєї дитини. Тому ніяк не можу прийняти, що Роми немає. Можливо, колись, згодом, коли закінчиться війна і він не повернеться, я змирюся з тим, що є. Але поки зробити цього не маю права.
- Я б і сама пішла воювати, якби мені дозволили, - крізь сльози на обличчі проявляється посмішка. - Хоча б заради того, щоб помститися за сина.
Але тепер має трохи інші клопоти: її життя розділене між Бірківкою і Черніговом, куди їздить бавити онуку, поки донька перебуває на військовому полігоні. І водночас вона хоче зберегти пам’ять про сина. Робить це через добрі справи.
Дзвін пам'яті
Рідні загиблих героїв за гроші, що ви плачує їм держава через смерть рідних, увічнюють пам’ять про них, жертвуючи частину виплати на благодійні справи.
- Мій син не встиг створити власну сім’ю, - каже Ганна Володимирівна. - Але мріяв про це, і дуже любив дітей. Більшість маленьких бірківчан за час великої війни не мали змоги виїхати кудись з села. Тому я без вагань вирішила придбати для них дитячий майданчик. Сподіваюся, що вони з дитячих років будуть знати і пам’ятати те, ким і якою ціною здобувається спокій і мир на нашій землі.
Ганна Кубай придбала ігровий майданчик для маленьких бірківчан в пам’ять про сина. Рома так любив дітей
Що Роман любив дітей підтверджує і бірківчанка Катерина Фесюн. Вона пригадує: коли він, дорослий, потрапляв у дитяче середовище, то неначе поринав у світ дитинства, грався з малюками. Наприклад, малята сміливо могли взяти фломастер і розмалювати обличчя дядька Романа у різні кольори.
Добра справа Ганни Кубай віддзвонюватиме тепер над Бірківкою благовістом. Восени минулого року нагору дзвіниці підняли новий дзвін. Вона дуже боїться висоти, але тоді, затамувавши подих, пані Ганна дерев’яною драбиною обережно піднялася на 20-метрову висоту, бо ж зробити перший удар у дзвін доручили саме їй.
- Я вірю в Бога, ходжу до церкви, - каже Ганна Володимирівна. - Давно мріяла, щоб у нашому храмі в Бірківці був дзвін, а Свято-Троїцька церква у селі стала не гіршою, ніж інші. Тепер мрія збулася. Шкода, що такою ціною. Хотіла, щоб дзвін був більшого розміру. Але сказали, що ризикувати не варто, бо старі балки можуть не витримати великої ваги.
У 1864 році в Бірківці змуровали церкву Богородиці, на залишках якої в 1989 році відбудували Свято-Троїцьку церкву
За словами благодійниці, дзвін обійшовся у 30 тисяч гривень. А на дитячий майданчик вона витратила втричі більше. Це значна сума, яка б знайшла своє призначення у сімейному бюджеті Ганни Кубай. Але жінка каже, що не пошкодувала про те, що витратила стільки грошей. Вважає, що Роман був би задоволений її вчинком.
Добра справа Ганни Кубай віддзвонюватиме тепер над Бірківкою благовістом
І дитячий майданчик, і дзвін - це лише частина добра, яким ділиться мама Героя. Як каже пані Ганна, вона не може пройти повз, якщо бачить, що хтось потребує хоча б найменшої уваги чи допомоги.
Не змогла бути байдужою і до життєвих обставин сестер Оксани та Марини. Жінки - переселенки з Донбасу. 52-річна Оксана Губарева опинилась на вулиці. А на руках у неї ще і молодша сестра, яка не може самостійно пересуватися після перенесених інсультів. Прихисток знайшли в Бірківці, де пані Ганна придбала для них хатину. А потім вона допомогла Оксані засадити город.
І ця історія не завершена: дім, де живуть сестри, потребує ремонту. Ганна Кубай не стоятиме осторонь - жінки вже домовилися про те, щоб причепурити оселю всередині.
Син їй посміхався
Якось син прийшов до матері уві сні. Це сталося вперше від того страшного березневого дня, коли він загинув.
- Я побачила його у військовому однострої. А на вигляд був зовсім молоденьким, ще навіть без вусів та бороди, - пригадує мама той сон. - Він нічого не казав, а лише посміхався.
Романова посмішка матері підтвердила, що все, що вона робить, - робить правильно.
Роман Кубай
- Дуже хочу, щоб мами більше звертались до Бога. Бог дуже допомагає, - переконана Ганна Кубай. - Знаю, як болить усім, хто втратив дітей на цій клятій війні. Мені було дуже важко, але Бог допоміг, і я дуже Йому вдячна. Всім треба жити з вірою. А наших загиблих діток треба відпустити, бо ми мучимо їх своїми сльозами й плачем, і їм через це дуже тяжко там, на небі. Я співчуваю всім матерям, нехай їм Бог дає здоров’я, терпіння та сили. Хай війна якнайшвидше закінчиться.
