Її захопленню 10 років. Саме тоді Олена Бабинець захотіла собі ґердан і, не знайшовши підхожого в продажу, вирішила зробити власноруч. Відтоді з головою поринула у світ виготовлення жіночих прикрас із бісеру. До кінця березня у Корюківському історичному музеї триває виставка її робіт.
На презентації виставки директорка музею Людмила Бабич зробила невеличкий екскурс в історію жіночих прикрас українок. Зокрема зазначила, що намиста завжди були чимось більшим, ніж оздоба. Це була демонстрація статків. Наявність бодай 30 низок у дівчини вказувала на високий статус і заможність родини. А набір дорогих жіночих прикрас часто вартував більше, ніж будинок і двоє волів! Дівчата з бідних сімей не могли мати дорогих венеційських пацьорків, інкрустованих золотом, тож красувалися в намистах зі скляних коралів і стразів тощо.
Олена Бабинець із бабусиних розповідей знає, що в жінок її родини намиста не було. Не вірить, що її предки не надбали нічого, скоріш за все, були розкуркулені. Бабуся розповідала, що на всю Стопилку ходили по людях лише два паперові весільні віночки, які наречені оздоблювали стрічками. І прикрас із бісеру не було на Корюківщині. Жінка припускає, що через брак матеріалів. Однак нині Олена Олександрівна власними руками створила вже стільки жіночих прикрас, що вистачило б на всю її родинну жіночу лінію.
Така творчість її не лякала, бо все життя займалася рукоділлям: шила, вишивала, в’язала. Після закінчення школи в Києві, де й народилася, вивчилася на кравчиню та закрійницю чоловічого верхнього одягу. Хоча завжди мріяла бути й учителькою, й шити. Так і сталося.
У 20-річному віці повернулася в Стопилку, на малу батьківщину бабусі та мами. Закінчила Ніжинський державний університет ім. Миколи Гоголя. Вчителювала у Рибинську, а згодом і очолювала сільську школу, працювала спеціалісткою відділу освіти, культури, молоді та спорту Холминської селищної ради. З 2021 року — вчителька української мови та літератури Корюківського ліцею № 1. Мрії збулися: і вчителька, і рукодільниця.
На такому верстаті створюється краса
Тоді, на світанку свого захоплення, придбала станок для бісероплетіння та решту необхідного. Вчилася на майстер-класах в інтернеті. Нині професійне коло спілкування розширилося, і Олена Бабинець входить до різних творчих груп.
Перший її виріб не зберігся, продала на одному з районних свят. Та ґердани стали особливою любов’ю майстрині. У них вона втілює етномотиви, які самій до душі, використовує готові ескізи на основі народної вишивки, орнаментів. Низки ґерданів, які є неповторною оздобою виробу, завжди створює сама, часто застосовуючи улюблений кольоровий градієнт.
Серед її робіт не лише ґердани, а й чокери, ларіати, сотуари, браслети, сережки тощо. Джгути-трансформери до вподоби й самій рукодільниці, особливо в сіро-рожевих кольорах. Такі прикраси можна носити не лише на шиї, пов’язуючи різними способами, а й поясом, оздобою для сумок тощо. Найкращими роботами вважає ті, що виконані на межі різних технік. Часто перероблює свої роботи, надаючи їм свіжого подиху.
До творчого розвитку Олену Бабинець підштовхують замовники. Хоча їх попереджає одразу: працює не швидко і лише за належного емоційного стану. Вважає, що її клієнти чекатимуть її робіт, а кому треба швидше — придбають у відкритому доступі. Відкладає роботу до кращого часу, якщо щось іде не так. І відчуває справжній сплеск адреналіну, коли робота завершена.
Своїм прикрасам сама влаштовує фотосесії й виставляє світлини в інтернеті, де під кожною збирає рясні відгуки зі словами захоплення. Утім, вона завжди чекає на «вподобайку» від найважливішого шанувальника її творчості — 25-річного сина Миколи, який уже рік боронить від ворога Україну. Рукоділля допомагає тримати емоційний баланс тут, доки її материнське серце незримо стукотить на сході нашої країни.
