Зворотний зв’язок важливий. Ті, хто допомагають, раді чути й бачити тих, заради кого вони це роблять. Минулої суботи жінки-волонтерки з Корюківки на чолі з Наталією Колобашкіною зустрілися з нашим земляком-воїном, який приїхав у відпустку до рідного міста.
На зустрічі з Ігорем, яка відбулася в Центрі життєстійкості, яблуку ніде було впасти. Востаннє вони бачили його пів року тому. За цей час у його житті відбулися зміни. Радісна — дружина народила донечку.
А ще Ігор отримав два поранення, одне з яких середньої тяжкості, контузія. Його вже тричі ранило на донецькій землі. Три місяці не на передовій, не воює, саме через поранення та відпустку.
— Часто доводиться чути фразу «ось поприходять з фронту ці контужені», — наче з образою говорить Ігор. — А насправді такі люди — не психи. Це ті, хто тепер боїться гучних звуків, а найчастіше — забуває багато чого, навіть дрібниці.
Жінки-волонтерки активно цікавилися всім, що стосується його служби, потребами, які можуть допомогти закрити тощо. Ігор розказав, що його служба пов’язана з безпілотними літальними апаратами.
Спілкувалися відверто, проблем не обходили
Зазначає, що забезпеченням певними видами з них займається виключно держава, з іншими допомагають волонтери та благодійні фонди. Але й самі військовослужбовці багато коштів витрачають щомісяця, не чекаючи допомоги зі сторони.
— Кожна бригада має свою касу: бригадну, батальйонну тощо, яку щомісяця всі поповнюють різними сумами — від 2 до 5 тисяч гривень, — розповідає Ігор. — Окрім цих грошей, ще багато чого купуємо власним коштом. Відомо, що найбільші донатори на ЗСУ — це самі ЗСУ. Але будь-яка підтримка важлива для українського війська.
Ігор не приховує: військових дратує, коли країна, де йде війна, витрачає кошти на інші потреби, які точно можуть зачекати: на квіти, тротуари, утеплення закладів тощо. Він, як і його побратими, переконаний, що нині кошти повинні спрямовуватися для фронту та для війська. Все інше — після перемоги.
Ігор зізнається, що за два з половиною роки, відколи служить, різні думки роїлися в голові, але тримала головна: краще воювати там, ніж тут. Бо він на власні очі бачив, що означає, коли люди втрачають усе.
— Воювати важко. Воювати страшно. Часто морально накриває дуже сильно. Але роботу робити треба, — каже Ігор. — Там, на фронті, всі хлопці це називають роботою. Наша мотивація проста й зрозуміла: «Чужий чобіт не повинен ступати на нашу землю».
А ось прості росіяни йдуть на війну, спокусившись спочатку на гроші й пільги, а потім воюють уже з переляку, бо за ними зазвичай загороджувальні загони, котрі не дають відступити. Таких вояків їм самим не шкода, на відміну від професійних військових, які рф береже.
У присутніх було багато запитань щодо місцевого населення Донеччини, з яким так чи інакше доводиться контактувати українським військовим. Ігор вважає, що вони здебільшого усвідомлюють, що росія напала на Україну й розв’язала війну, однак найчастіше люди там займають відому позицію «не всьо так однозначно» і є байдужими до того, що відбувається в нашій країні.
Є й «ждуни», котрі здають позиції українських військових. Але про таких Ігор, в основному, говорить у минулому часі.
На його грудях — три відзнаки. Проте найбільшою нагородою він вважає свою донечку, дружину, сім’ю. Голос зрадницьки тремтить, коли говорить про це. Йому майже 40. Звичайний чоловік, який став воїном, коли країна цього потребувала.
До війни працював на фабриці шпалер. Батьків давно немає на цьому світі. Але десятки сердець жінок-волонтерів його рідного міста того дня точно билися у його ритмі. Вони стиха витирали сльози. І благословляли чужого сина як свого.
