31 січня – десяті роковини пам’яті Вадима Жеребила
Такий довгожданий, єдиний,
А ворог спинив його біг.
Нема вже його в України,
Пробач, що ніхто не вберіг.
Пробач – недолюблені весни,
Пробач – ненароджені діти.
І мамині сльози: «Воскресни!»
Для Тебе, Синочку, – всі квіти,
Тобі – всі думки і молитви,
Тобі – вічна пам’ять і честь.
У нас ще попереду битви,
Де падають миті навхрест.
А нам ще тут жити і жити,
Ковтати щоразу жалі...
Я буду Тебе любити
Так, ніби Ти Є на Землі.
Ти мрієш про сина. Народжуєш, ростиш, страшенно радієш, коли бачиш, що з твого маленького янголятка виросла хороша, світла, правильна людина. Потім приходить хвора, здеградована нація росіян і руйнує все, до чого простягає свої брудні руки. Вбиває, нищить, перетворює на пекло. В якусь мить Синові стає НАЗАВЖДИ 21...
Тепер я знаю, що скільки б не пройшло років, час не лікує... Крізь морок нескінченного горя я забороняю собі думати, яким би ти був, мій хлопчику. Забороняю вдивлятись в твої фото, згадувати останні розмови, проживати ті страшні дні. Але найбільше я боюсь забути твій голос. Тому ніяких заборон не дотримуюсь. А після звістки, що хтось загинув, знову все проживаю спочатку…
Твоє коротке життя було таким яскравим, що світло й тепло від нього всі ці 10 років без тебе зігріває, береже і не дає опустити руки. Живу заради пам’яті про тебе, Синку. З роками я все більше розумію, яким ти був сміливим, і дуже тобою пишаюсь.
Вадим розумів передумови війни та її наслідки, тому влітку 14-го добровільно пішов на Донбас, не чекаючи повісток від всяких «неправильних ТЦК», щоб війна не прийшла в наш дім. Тому що Україна для нього була «понад усе» не за словами, а за вчинками. Він був там, де інші боялися бути. Тому для мене мій Син – Герой.
Мені страшенно болить, що більшість населення рахує тисячу днів війни. А де тоді всі ті, хто з 14-го воював, щоб ви не відчули на собі ту тисячу днів раніше? Пройшло лише 10 років, а ви вже викреслили їх, наче не було тоді ні спротиву, ні мужності, ні відваги. Наче не такі «гради» їх убивали. Так швидко забули, як стояли на колінах і кричали «Героям слава!»
Мені дуже хочеться вірити, що їх жертовність і мужність не будуть забуті і знецінені. Я вдячна тим, хто захищає нас усіх, починаючи з 14-го року і по сьогоднішній день. Вклоняюсь полеглим, шаную живих. Бажаю всім, хто чекає своїх рідних з цієї страшної війни, дочекатися їх живими і неушкодженими. Обіймаю своєю зболеною душею всіх, кому не судилось діждатися...
Бажаю кожному мати своє щастя і не забувати, якою ціною все зараз здобувається. І допомагати своїй Армії, щоб не довелося годувати чужу.
Вдячна безмежно всім, хто ці важкі роки був поруч – своєю присутністю, думками, молитвами, хто пам’ятає, любить і шанує мою дитину.
Дуже сумую за тобою, Синочку... Люблю через простір і час.
Твоя мама
