Донати та допомога ЗСУ жительки Березни Наталії Трепач

Віталій СЕРГІЙКО журналіст

02 лютого 15:23

Від вересня минулого року Наталія Трепач з Березни очолює місцевий історико-краєзнавчий музей імені Григорія Верьовки. Відтоді одразу занурилася в дослідницьку роботу. І хоч багато інформації з історії рідного краю уже зібрано колегами-попередниками пані Наталії, вона ж знаходила щось нове, про що, вважає, пам’ять має зберегтися і передатися нащадкам.

Наталія Трепач вважає своїм обов’язком зробити так, щоб жодне ім’я земляка не було загубленим в круговерті сьогодення. Робить це не лише тому, що любить свій край, його людей, а й тому, що має власний біль, особисті рахунки з війною.

Зі срібною медаллю до ПТУ

У Березні Наталія мешкає з дітьми – сином Віталіком та донечкою Вікторією. Їх вона називає своїми мотиваторами, допомагаторами, вимагаторами, вдомасидітинедаваторами і сумрозганяторами. Раніше у вихованні дітей активну участь брали їхні батьки, але наразі колишній чоловік пані Наталії працює військовим медиком, а теперішній – вже півтора роки вважається зниклим безвісти під час виконання бойового завдання.

– Якби не допомога сестри, братів та бабусь з дідусями – мені було б дуже важко, – каже жінка.

На початку 2000-х років здавалося, що срібна медаль, яку Наталія отримала по завершенню одинадцятого класу Березнянської школи, була своєрідною перепусткою для вступу до вишу. Однак дівчина цього не зробила, хоч потайки і мріяла про університет чи хоча б інститут.

– Тоді у нас тяжко хворів тато, – пригадує Наталія. – Мама сказала, що не зможе «потягнути» мою вищу освіту, тому мені нічого не світило.

Подала документи до Чернігівського вищого професійного училища побутового обслуговування на кравчиню

Коли після закінчення училища влаштувалася на роботу, потайки від мами все ж вступила на заочне навчання до Чернігівського державного інституту права, соціальних технологій та праці. Стала соціологінею.

– Вважаю, що вчинила тоді правильно, бо завдяки диплому про вищу освіту маю ширші можливості, наприклад, при працевлаштуванні, ділиться жінка. – Та і загалом освіта потрібна для загального розвитку. А студентські роки! Шкодую, що мені не вдалося на повну відчути драйв, бо вчилася заочно і розривалася між роботою, інститутом і домом. Своїм дітям уже зараз говорю про важливість освіти у житті.

Найдорожчі люди

Близько 10 років вона мешкала в Чернігові. То був період її навчання, роботи, проживання у гуртожитках. У 2010 році вона вийшла заміж, а вже через рік з’явився маленький синочок Віталік. Ось тоді молоде подружжя і повернулося знову до Березни.

– Ми мешкали разом з батьками мого чоловіка в центрі селища, – розповідає Наталія. – Іноді я відвідувала маму. Саме тоді, коли я ходила до неї, зустрічала часто Андрія. Він працював електриком і подеколи мені доводилося бачити його за роботою: Андрій за допомогою монтажних кігтів забирався на електроопору і «висів» на ній, підперезаний монтажним паском. На нього неможливо було не звернути увагу – це був хлопець з величезними синіми очима. Андрія знали, напевно, всі у нашому селищі. Отак ми і почали вітатися один з одним.

У 2015 році Наталія почала працювати оператором на «Новій пошті». Каже, правда, що витримала там лише чотири місяці, адже вантажника у них не було, а їй доводилося тягатися з великими посилками, якими березнянським аграріям надсилалося важелезне залізяччя на трактори. Саме тоді знову їй довелося зустріти Андрія.

Андрій став оборонцем рідної країни

– Він заходив до нашого відділення під приводом погрітися, заповнити якісь свої документи, бо займався збором показів лічильників, – говорить Наталія. – Тоді ми обмінювалися декількома фразами як уже давні знайомі, але не більше. Поступово ці візити припинилися. Як згодом розповів мені Андрій, він тоді, дізнавшись, що я заміжня, просто зрозумів, що його залицяння недоречні. А от вже коли дізнався, що моє сімейне життя дало тріщину, вирішив виявити наполегливість.

Пара одружилася 10 січня 2020 року, а до цього вони уже рік проживали разом, як родина. Згодом молодята раділи появі донечки з такими ж великими і такими ж блакитними, як у тата, очима. Зараз маленькій Вікторії вже чотири з половиною роки. Мама усіляк оберігає свою маленьку Перемогу (так Наталія називає донечку) від сумних думок та хвилювань і знає, що колись муситиме розповісти доні усю правду про її тата.

Поки ж маленька Вікторія згадує лише найприємніші моменти свого життя, пов’язані з татком: як у неї перехоплювало дух, коли татові сильні руки спочатку підкидали її високо вгору, а потім ті ж самі руки ловили і міцно притискали в обіймах. Як вона заливалася сміхом, коли тато катав її на мопеді, їхні спільні прогулянки сусідніми вулицями, які завжди були наповнені цікавими пригодами.

– На моє переконання, якби зараз можна було запитати самого Андрія: «Хто твоя найдорожча людина?», він би, не задумуючись, відповів, що це донька, – при згадці про доньку погляд Наталії веселішає. – А їй потрібні спогади про тата. Тата, який дуже сильно її любив і дуже хотів особисто привітати Вікусю з її днем народження на початку липня 2023 року, коли їй мало виповнитися три роки. Але не судилося.

П’ятниця тринадцяте…

Наталія не завжди вірила в знаки, які посилала доля. На жаль, у її житті, більшість з них були не зовсім радісними.

Чи не посекундно пам’ятає вона усі моменти п’ятниці 2022 року, яка випала на 13 травня. Того дня її чоловікові вручили повістку, хоча чомусь до останнього обоє були впевнені, що Андрій не підлягає мобілізації, бо працює електриком і у нього має бути бронь. Як виявилося, на підприємстві тоді бронювання не завершили.

Уже згодом, розбираючись в деталях, вона дізналася, що разом з Андрієм повістки того дня отримали ще четверо чоловіків з їхнього селища та приблизно семеро з інших сіл Березнянської громади.

Для Наталі цікавим виявився той факт, що з п’яти чоловік, які тоді проходили військово-лікарську комісію, четверо повернулися додому, а її Андрія одразу спрямували до навчального центру. Після цього на підприємстві, де він працював, нарешті провели бронювання працівників.

Сумний день народження

Наталія каже, що чоловік намагався телефонувати щодня. Не був багатослівним про те, що там і як на війні. Ні по телефону, ні під час короткої відпустки нічого такого не розповідав – весь час намагався оберігати рідних, підтримати. Робив це настільки, наскільки вдавалося.

– Він говорив, що наші захисники там, на Сході, перебувають для того, щоб війна не прийшла сюди, – переповідає розмову з чоловіком Наталія. – Це вже згодом я могла дізнатися справжню правду: наприклад, мені якось Андрій казав, що він перебуває на Харківщині, а насправді тоді він був під Бахмутом.

Так само, як і той травневий день 2022 року, Наталія пам’ятає інший, червневий день, але вже в наступному році – 24 червня 2023 року. Якраз напередодні зупинився настінний годинник. Не допомогла і заміна батарейок…

– Тоді якраз Андрія перевели до екіпажу, який закріпили за іншим танком, – в словах Наталії Трепач відчутне хвилювання. – Хлопці проходили бойове злагодження. Надвечір 23 червня він зателефонував. Я спілкувалася з ним менше хвилини, а потім Андрій поговорив із мамою. Сказав, що вони вирушають на бойове завдання, то можливо, що деякий час не буде виходити на зв’язок.

Наталія каже, що одразу після тих слів у їхніх душах оселилося занепокоєння. Наступного дня, 24 червня, був день народження Віталіка – сина Наталії від першого шлюбу. Звісно, щоб привітати іменинника, зібралися родичі. Хоча здавалося, що непокоїтися зарано, але святкового настрою не було. Мабуть, серце кожного відчувало тоді щось неладне. Як виявилося, того вечора, напередодні, рідні востаннє чули голос Андрія – більше він не телефонував.

Вона не випускала телефон з рук в надії, що ось-ось пролунає знайомий рингтон. Чекала, чекала, чекала… Іноді їй хотілося впасти обличчям вниз і просто плакати від безнадії.

Водночас боялася перед дітьми здатися слабодухою

Тоді її в усьому не лише підтримували, а й підштовхували рідні. Найбільше, мабуть, її рідний брат Григорій. Він говорив: «Це дуже важливо! Поплачеш потім, а зараз треба їхати, телефонувати, писати…» Варто зазначити, що Григорія мобілізували рівно через два роки після її чоловіка, а першу повістку йому вручили через декілька днів після загибелі зятя.

– Усю інформацію про події того дня я шукала особисто, перевіряючи реакції під фото у соцмережах, пишучи повідомлення навмання, орієнтуючись лише на власну інтуїцію, – каже Наталія Трепач. – До цього всього додавалися безкінечні запити до Google про номери телефонів потрібних установ, написання заяв та заповнення анкет в ТЦК, СБУ, МВС, Національне інформаційне бюро, до різноманітних офіційних пошукових груп. Але найповнішу картину того, що сталося, я зібрала після спілкування з побратимами чоловіка.

Заради пам’яті намагається скласти всі пазли

Поступово перед нею складалася картинка того зловісного дня. Поки що у ній не вистачає декількох пазлів.

– Тоді рашистський дрон-камікадзе «Ланцет» влучив у танк, де перебував Андрій разом з побратимами, – Наталія крізь сльози вже вкотре переповідає все, що їй вдалося дізнатися від побратимів чоловіка. – Зранку за наказом командування вони виїхали двома танками Т-64 на виконання бойового завдання поблизу околиць сумнозвісного Бахмута. Коли відкрили вогонь, то отримали практично миттєву відповідь від ворогів. Зі слів одного з побратимів, їх спочатку почали обстрілювати протитанковими керованими ракетами, а згодом прилетів «Ланцет».

В акті службового розслідування, який Наталія отримала через декілька місяців, «Ланцет» описаний як «протитанковий ворожий засіб». Те, що ці штуки можуть нести як осколково-фугасні, так і кумулятивні бойові частини, жінка дізналася більш детально самотужки, з інтернету.

– Того дня він мав кумулятивний заряд, – продовжує розповідь жінка. – Дрон влучив у танк з боку навідника. Кумулятивний струмінь (його сила здатна пробивати броню) пробив танк і влучив Андрію в шию та голову. Машина почала горіти, а рашисти в цей час продовжували вести вогонь по наших хлопцях. Командир з Андрієвого екіпажу отримав серйозні опіки. За його словами, від смерті його захистило лише тіло мого чоловіка, яке прийняло удар на себе. Механік не постраждав. Побратими з іншого танку почали одразу витягувати хлопців. Дізнавшись, що Андрій загинув, вирішили терміново відступати, щоб врятувати живих. Я не вправі їх засуджувати за це. Мене там не було, хоча думками я там щоразу, варто лише закрити очі.

Такі деталі Наталія дізналася вже згодом від побратимів. Пізніше жінці вдалося вийти на чоловікового друга, який пояснив, що на місце події одразу був піднятий наш розвідувальний дрон, який згодом і зафіксував детонацію боєкомплекту в танку, у якому залишалося тіло Андрія.

Навчитися жити без Андрія

Наталія вже з обережністю ставиться до знаків. До багатьох днів, які раніше вважала справді святковими, у неї тепер особливе ставлення. 24 червня – це подвійна дата: день народження сина Віталіка і день, коли в танк, у якому перебував коханий чоловік, влучив ворожий дрон. У першу річницю вона виклала на своїй сторінці відео, під яким попросила не надсилати поздоровлень для сина та не писати «Вічна пам’ять» на адресу Андрія. Вона просила тих, хто був з ним знайомий, просто написати спогад про нього: знайомство, якийсь веселий чи сумний момент.

Наталія вчиться жити без Андрія. Каже, що від моменту мобілізації чоловіка робить це вже третій рік, але так цілком і не навчилася – занадто багато чоловічої роботи звалилося на її тендітні жіночі плечі.

– Ніколи не любила зиму, – каже Наталія. – Від 2022 року стала боятися її приходу ще більше. Пригадую, говорила з Андрієм по телефону і він розповідав про те, як доводилося їм мерзнути під час виїздів на бойові позиції та в бліндажах. Мені ж вдома взимку також нелегко, бо ледь не в прямому розумінні слова під час вимкнення електроенергії доводиться імпровізувати з нашим сучасним твердопаливним котлом з вмонтованим електричним насосом, який не розрахований на блекаути.

Коли, повернувшись з роботи, зимовими вечорами Наталі доводиться носити з сараю до оселі дрова, вона мимоволі зводить очі догори, дивиться на небо і плаче. Пригадує, як у них з Андрієм склалася традиція: обоє виходили на вулицю, зідзвонювалися і переповідали одне одному, яке небо, місяць, зорі бачить кожен над собою. Наталя бачила переважно чисте небо, а от у Андрія воно часто було задимленим. Водночас, хоч їх і розділяли сотні кілометрів, але небо було спільним. Тоді, як не важко було Наталії, але вона відчувала підтримку коханого навіть на відстані. Сьогодні під тим небом вона сама.

Як здолати прірву між ними і нами

У Березні наразі є своя Алея Героїв, бо вже 14 жителів громади віддали свої життя за Україну. Зараз близько десятка вважаються зниклими безвісти, а троє перебувають у полоні. Важко уявити той величезний біль, який доводиться переживати рідним цих хлопців.

На Алеї немає портрета Андрія Трепача. Якщо б зображення полеглих Героїв встановлювались в хронологічному порядку, то портрет чоловіка мав би бути на місці прапорів. Але за ці півтора роки Наталія почула вже стільки дурниць від місцевих «експертів» з селища, що вважає навіть кращим, що блакитні очі її чоловіка не дивляться з Алеї на своїх земляків та не засмучують їх.

Люди живуть своє унікальне, єдине, безцінне життя, незважаючи на війну і все, що пов’язане з нею

– Я подумки обіймаю інших рідних – тих, кому це було важливо, – розмірковує пані Наталія. – Мені ж це просто ще й досі дуже боляче. Іноді мене «накриває», бо стає нестерпно важко помічати байдужість з боку тих, кого не торкнулася біда, пов’язана з втратою рідної людини. Ті, у кого в родині немає такого горя, уваги не звертають на горе інших.

– Раніше чомусь вважала, що всі ми однакові, але, як виявилося, ми зовсім різні, розділені якимись нами ж видуманими ознаками: військові і цивільні, прихильники різних церков, україномовні і російськомовні, МИ і ВОНИ… Важко усвідомлювати, що між НИМИ і НАМИ, по кому війна пройшлася чорним плугом, – величезна прірва, – розмірковує пані Наталія. – Не знаю, чи спроможні ми перемогти ворога, коли іноді застрягаємо по самі вуха у сварках між собою? Водночас, я навчилася впізнавати по очах згорьованих людей. Вони більш толерантні. На жаль, у них в середині щось згасло і вмерло, але вони зовсім інші – терплячі і розуміючі.

Дрон, як подарунок на власний ювілей

Наталія і тоді, коли Андрій був живий, не стояла осторонь справи допомоги військовослужбовцям, а тепер і поготів. Вона допомагає волонтерам, долучається до різноманітних зборів, які бачить в соціальних мережах. Їхня з Андрієм історія чомусь надихнула її на думку, що сьогодні суттєвим є те, наскільки наші воїни забезпечені дронами. Недаремно ж кажуть, що це – війна дронів. Тому Наталія Трепач закликає усіх донатити:

– Нашими пожертвами ми можемо допомогти зберегти дорогоцінні життя. Оператори дронів можуть рятувати людей з окупації. Іноді дрони допомагають рідним дізнатися гірку правду. Усі ми засмучуємося, коли читаємо новини, з яких дізнаємося про загибель захисників. Тому у своїх дописах я закликаю підписників стандартні «Вічна пам’ять!» та «Герої не вмирають!» замінити хоча б на маленький донат. Коли чую про «хлопки» за порєбріком, знаю, що то і моя гривенька була там задіяна. Мій 13-річний син Віталік також донатить на ЗСУ: щоразу, коли отримує переказ на карту (буває це, правда, не часто, поряд із витратами на шкідливі чіпси, колу та інші забаганки виділяє гроші на донат.

Наталія Трепач також співпрацює з тими, хто так само займається зборами допомоги для ЗСУ. Особливо тоді, коли є потреба якнайшвидше закрити збір і доводиться об’єднувати кошти. Вона має серед друзів тих, хто власноруч виготовляє дрони. Наприклад, як Анастасія Педосенко, якій Наталія вирішила перерахувати гроші, аби Настя виготовила дрон.

– Десятого січня минула п’ята річниця з моменту нашого з Андрієм одруження, – розповідає Наталія. – Коли Андрія не стало, всі ці пам’ятні дати почали просто фізично боліти всередині мене. Ще за декілька днів до його дня народження чи до нашої річниці мені стає невимовно сумно. Цього року я вирішила зробити подарунок. Коли купуєш дрон з нагоди річниці свого весілля з людиною, яку забрала війна, то це скоріше не подарунок нам з чоловіком. Це захист когось, одягненого у воєнну форму, хто повинен дожити до своєї відпустки, щоб обійняти рідних людей.

– Чому мій вибір випав на Анастасію Педосенко? – питає Наталія. – Настя так само, як і я, має у своїй родині втрати через цю війну. Вона постійно вигадує щось нове, аби змотивувати людей допомагати військовим. І от тепер вона власноруч збирає дрони, які воюють на конкретних напрямках. Якось, задонативши символічну суму, я зазирнула на Настіну сторінку, переглянула звіт по запчастинах та історію про результати роботи її металево-пластикових пташок. Мені стало легше, бо я впевнилась, що моя зарплата, хоч і ненадовго, але перетвориться на дрон, який вступить у бій замість нашого військового, щоб той міг зателефонувати додому і сказати рідним: «Все нормально – я поїв і в шапці».

Десятого січня у Наталії та її чоловіка річниця весілля. Війна розділила їх. Та попри це Наталя продовжує боротися, підтримуючи армію як може. І тепер, у цей особливий день, вона робить подарунок – допомагає придбати дрон. Це її спосіб присвятити цю дату не лише коханню, а й нашій спільній справі – боротьбі за свободу.