«Тренер, який підтримує, стимулює, коли опускаються руки, зацікавлює, ставить цілі перед спортсменом, пояснює як їх досягати, працює з технікою виконання і з помилками в разі програшу, а також плаче від щастя після виграшу – ось ідеальний тренер… Це наш Микита Котов – тренер спортивного клубу GYM! Кожного разу, коли він везе своїх підопічних на різноманітні змагання, вони повертаються тільки з призовими місцями». Так відгукується про тренера Котова власниця фітнес-клубу GYM Оксана Гапон.
Хто ж він такий – Микита Котов? За що його поважають в Мені? Сусіди.City поспілкувалися з тренером.
– Представся, будь ласка. Розкажи про себе: хто ти, де, коли і в якій родині народився, зростав, виховувався?
– Звати мене Микита Котов. Я менянин, один з двох братів-близнюків: ми з Артемом народилися 26 років тому у звичайній родині. Артем – офіцер ЗСУ. Він захищає Батьківщину з 2020 року. Є у нас ще молодший брат Данило, йому 14 років. Наша мама працює у залізничній сфері. Тато (на жаль, вже покійний) для всіх нас завжди був прикладом для наслідування. В минулому він – воїн-афганець. Був нагороджений державними відзнаками, зокрема орденами «За мужність» третього та другого ступенів.
Я закінчив Менську гімназію. Ще коли навчався в школі, відвідував секцію Stronger Мena нашої спортивної школи. Потрапив туди завдяки Артему. Він старший за мене на 15 хвилин і першим пішов на тренування до Сергія Таратухіна. Я ж мав трохи проблем зі здоров’ям, то вже згодом «підтягнувся».
Наш молодший брат теж дружить зі спортом. Він хоч і відвідує GYM, але більше уваги приділяє легкій атлетиці, якою займається в Менській ДЮСШ.
Після школи я поїхав на навчання до Житомира. Там теж відвідував спортзал і зі спортом не розлучався. Займався потроху армрестлінгом та пауерліфтингом – силові єдиноборства. Коли по завершенню навчання в технікумі повернувся додому, деякий час перебував у пошуках роботи.
Якось у розмові з Оксаною Гапон (вона тоді займалася перукарською справою, а я ходив до неї стригтися) з’ясувалося, що вони з чоловіком Олександром планують відкриття у нашому місті тренажерного залу і їм буде потрібен тренер з фітнесу.
Тоді я, як ніколи, опинився близьким, щоб здійснилася моя давня мрія. Бо ще з дитинства, дивлячись на свого наставника у ДЮСШ, намагався бути схожим на нього і бачив себе у майбутньому тренером. Наступного дня перетелефонував Оксані і сказав, що хочу спробувати себе в тренерстві. Ось так я уже шостий рік і займаюся у фітнес-клубі GYM.
– Як називається те, чим займаєшся сам, чим займаються твої підопічні? Звідки воно взялося?
– У нашому клубі ми проводимо силові заняття, спрямовані на опрацювання різних груп м’язів з використанням різноманітного обладнання, та заняття, спрямовані на розвиток пластики і граціозності жіночого тіла. Бажаючі можуть займатися вправами по нарощуванню м’язової маси або ж навпаки – вправами для схуднення.
Також проводимо оздоровчі тренування. А згодом я почав залучати молодь до тренувань з перспективою їхньої участі в подальшому у змаганнях з пауерліфтингу (силовий вид спорту, в якому спортсмен долає вагу).
Пауерліфтинг передбачає виконання вправ з силового триборства, як змагальні дисципліни до нього входять три вправи – присідання зі штангою на плечах, жим штанги лежачи на горизонтальній лаві і тяга штанги. Сума їх виконання і визначає кваліфікацію спортсмена.
Перший виступ нашої міні-збірної команди відбувся у 2020 році в Чернігові. Згодом зріс штат спортсменів і ми вже розширили географію участі у змаганнях – Чернігів, Київ, Львів, Дніпро, Житомир. Крайні змагання проходили в столиці не так давно: ми з моїм вихованцем Артемом Крамаром стали учасниками чемпіонату Києва з класичного жиму лежачи, організованому Федерацією пауерліфтингу України.
Там Артем виступав у номінації «Юнаки» у ваговій категорії 74 кг, виборов перше місце та став абсолютним чемпіоном Києва з результатом 137,5 кг. Ця перемога стала важливим кроком вперед – Артем наразі готується до участі в чемпіонаті України.
– Для участі у змаганнях не достатньо самого бажання та підготовки, адже потрібні і гроші. За чий рахунок це відбувається?
– Загалом, при поданні заявки на участь у всіх цих змаганнях, сплачуються стартові внески. Їх роблять самі учасники, або ж їхні батьки. Але, головне, що в цьому і я, і мої підопічні маємо схвалення та підтримку з боку власників тренажерного клубу GYM Олександра та Оксани Гапонів.
– Хто твої підопічні? Це лише молодь? Ти тренуєш тільки хлопців?
– Ні, моїми підопічними є меняни різного віку (від 12 до 50 років) і різної статі (жінки і чоловіки, дівчата і хлопці).
– Тренер має мотивувати підопічних власним прикладом, власною спортивною формою (ти її маєш не погану). Як це вдається? Чи вистачає часу, щоб приділити увагу собі? Як взагалі виглядає твій день?
– Мій день починається о восьмій годині ранку. До 20-ї години я працюю в спортзалі. Усі дні, крім неділі, коли у мене вихідний. Не завжди зараз вистачає часу на себе, але намагаюся два-три рази на тиждень влаштувати тренування для того, щоб підтримувати форму. Зараз, наприклад, готуюсь до чергових змагань.
Загалом виступаю у них два-три рази на рік. Але помітив, що істина все ж криється у прислів’ї про те, що «щоб стати гарним тренером, треба вбити у собі гарного спортсмена».
– Чим ще захоплюєшся, крім спорту?
– Нічим іншим не захоплююся, бо зовсім немає вільного часу. Дванадцятигодинні заняття у спортзалі теж виснажують фізично і після них хочеться просто відпочити, нічого не робивши. У неділю, коли весь день вихідний, то просто відсипаюся, а потім, хоч і не займаюся фізично, але теж працюю – розписую план тренувань на кожен день наступного тижня для тих, кого готую до змагань.
– Для отримання бажаного результату достатньо лише два-три тренування на тиждень?
– Ні. Те, чим займаємося я та мої підопічні, – це не лише заняття в спортзалі, виконання вправ на тренажерах та тренування зі спортивними снарядами. Це ще й дотримання правильного спортивного харчування, режиму дня, відновлення.
Хоча, зауважу, відповідальність за це все лежить на самому спортсменові: я лише даю рекомендації, а от чи дотримується він їх, чи ні, – то все на його совісті. Загалом у тих, хто дослухається до моїх рекомендацій, все вдається, а ті, хто їх не дотримуються, на жаль, не досягають поставлених цілей.
– Серед твоїх підопічних є вже ті, ким пишаєшся?
– Звичайно. Я пишаюся усіма ними, але є ціла плеяда моїх вихованців, яких вважаю успішними і перспективними. Серед них кращі з кращих – Андрій Руденко, Анастасія Соловей, Анастасія Гориченко, Ілона Котченко, Артем Крамар. Усі вони мають звання – майстри та кандидати у майстри спорту.
– За п’ять років тренерства у тебе, мабуть, є свої випускники. Підтримуєте стосунки?
– Так. Приємно, коли тебе пам’ятають, цінують, коли тобі довіряють. Мої учні, які після школи поїхали до інших міст, продовжують тренуватися під моїм керівництвом. Робимо це дистанційно. Наприклад, ми займаємося з Ігорем Манжаєм – моїм першим вихованцем, якого я колись почав готувати до виступів на змаганнях. Хоч зараз він навчається і мешкає у Львові, але ми підтримуємо доволі тісний зв’язок: я розписую йому план тренування, він мені скидає відеозвіт з тренування, разом проводимо роботу над помилками (визначаємо, що вдалося, а що ні, коригуємо, змінюємо дещо).
– Зараз ми переживаємо страшну війну. Багато хто вважає не лише недоречним, а й навіть аморальним відвідування спортзалів, тренажерок. На твою думку: чи є місце спорту і тренуванням сьогодні загалом?
– Є. Абсолютно є! Недаремно ж давня латинська мудрість «Mens sana in corpore sano» («У здоровому тілі – здоровий дух») говорить про те, що зберігаючи тіло здоровим, людина зберігає в собі і душевне здоров’я.
Заняття спортом зміцнює організм. Наразі я за станом здоров’я визначений, як непридатний до військової служби, але якщо раптом доведеться служити, то мені спорт і тренування точно стануть в нагоді.
Фізична підготовка є важливою в житті кожного. Також хочу нагадати, що коли ми займаємося спортом, то завдяки регулярним тренуванням можна переключитися і зарядитися для подальшої боротьби, відпочити ментально і фізично, знайти свою компанію.
Спорт під час війни є не лише засобом фізичної підтримки організму, а й важливим інструментом психологічної та соціальної стабільності, що допомагає зберегти здоров’я, витримку та єдність у складні часи.
– Твій успіх – це лише твій успіх, чи у тебе є кому дякувати за це?
– Звичайно, один я б не зміг стати тим, ким є сьогодні. Насамперед дякую своїм батькам, які завжди вірили в нас, своїх дітей, підтримували в усьому. Дякую тим, хто зустрівся на моєму шляху згодом. Насамперед хочу згадати імена Сергія Таратухіна, Олександра та Оксани Гапонів.
