Другого червня 2015 року підприємство «Фанера Чернігів», яким керує 54-річний литовець Сваюнас Ячунскас, офіційно запрацювало в маленькому селі Сахутівка Корюківської громади. Раніше потужності його виробництва розміщувалися на Донеччині, в місті Бахмут.
Десять років тому
Коли 2014 року розпочалася російсько-українська війна, родина Сваюнаса та Діани мешкала в Донецьку. Подружжя виховували двох синів Сімаса та Вітаса, яким тоді було 10 і 12 років. Він — литовець, вона — донеччанка. Щиро вірили, що все у їхньому житті буде добре. Голова родини мав успішний бізнес з виробництва фанери. Та біда у вигляді «руського миру» підкралася несподівано.
Сваюнас, Діана та двоє їхніх синів, Сімас і Вітас
— У Донецьку було багато людей, які не сприймали прихід росіян у місто, щоби «рятувати» їх від України, — розповів Сваюнас. — Вони влаштовували акції протесту. І я був серед них. Тричі виходили.
Та перевертні під керівництвом Гіркіна-Стрєлкова витягли з буцегарень бандитів і пустили їх у натовп з невеличкими ножами. Й ті нишпорили між мітингувальниками та непомітно штирхали їм ножичками у ноги, спини, руки. Це було справжнє кроваве місиво. Людей залякали та змусили замовчати.
Важко згадувати Сваюнасу ті часи, та викреслити з пам’яті неможливо. Якось, повертаючись із Бахмута до Донецька, він втрапив у довгу колону вояк Стрєлкова, що розтягнулася на сотні метрів. Ці бойовики виходили зі Слов’янська та інших населених пунктів. Звернути вбік і перечекати йому не дозволили, а коли дісталися Донецька — затримали.
Лише дивом удалося вибратися з полону. Тоді він об’їзними шляхами чимдуж помчав додому, де перебувала налякана родина. Їхав, а перед очима все стояла картина, як бойовики викидають з вікон багатоповерхового студентського гуртожитку дитячі речі. Вони вирішили там розміститися…
Рішення прийняли миттєво — виїжджати! Двома автівками, з лише найнеобхіднішим, вони вибралися з Донеччини.
На Чернігівщину
Його фанерний завод з обладнанням залишався в місті Бахмут, яке було підконтрольне Україні. Сваюнас шукав, куди можна перевезти виробниче обладнання. Матеріалом, з якого виготовляється фанера, є береза, тому треба було оселятися ближче до такого лісу.
В Україні на першому місці за кількістю березових насаджень є Глухів, на другому — Корюківка. Усе вирішив пан Випадок. Якось, повертаючись з Глухова, зупинився в Києві. Випадково на очі йому потрапило оголошення в Інтернеті, що в селі Сахутівка на Корюківщині продається простора будівля ферми.
Зателефонував на вказаний номер. Відповів чоловік, який живе в столиці. Зустрілися, поговорили. Він колись викупив сахутівський телятник на тисячу голів, щоби розібрати й перевезти, та потім плани змінилися. Зрештою, вдарили по руках: Сахутівка так Сахутівка!
Будівля телятника, з якого розпочалося підприємство "Фанера Чернігів"
Перший, з ким зустрівся литовець на Корюківщині, був сахутівський сільський голова Анатолій Кучеренко. Бізнесмена цікавила ситуація з майновими паями, адже будівлі навколо телятника належали місцевим людям.
Потім Сваюнас усе викупив по 100-відсотковій вартості, щоб сахутівці не ображалися на нього. До речі, один майновий пай таки лишився. Він, у вигляді старенького комбайна, й досі стоїть «пам’ятником» посеред двору.
Обладнання з заводу в Бахмуті перевозили три місяці. Лише одна машина потрапила під обстріл, водій, на щастя, не постраждав. Налагоджували виробництво з серпня 2014-го по травень 2015 року. Офіційно відкрилися 2 червня. І пішло-поїхало…
Кадрова проблема стоїть гостро
На запитання: «Які проблеми докучали 10 років тому і заважають працювати зараз?», Сваюнас Ячунскас відповідає, не задумуючись — кадрові!
— Немає в Україні навчальних закладів, які б готували лущильників, окоровочників, сушильників, пресувальників, — констатує мій співрозмовник. — А це саме ті спеціалісти, котрі потрібні для виробництва фанери.
За десять років вдалося згуртувати основу трудового колективу з досвідченими керівниками підрозділів. Тепер вони самі придивляються до нових кадрів, навчають їх, контролюють. Разом нам удалося зробити дуже багато.
У нас тепер є склад готової продукції, гараж, адмінприміщення, побутова кімната для робітників із душовою, запускаємо цех шліфування, будуємо ще одне приміщення з виробництва фанери іншого формату. Утримуємо двадцять одиниць різної техніки.
Шкода, що фізично не встигаємо за своїми намірами й планами. Обсяги виробництва значно зросли проти 2015 року. Тоді ми були щасливі, що випускали 50 кубометрів фанери в місяць, а тепер наші плани вийти на 1000.
На місці колишнього телятника виросло підприємство
Сваюнас каже, що в основному реалізують свою продукцію в України. Лише забезпечивши потреби власного споживача, решту експортують до Польщі, Італії, Румунії, Болгарії. На жаль, кадрова проблема стоїть гостро й зараз, під час війни.
Сваюнасу нині доводиться працювати більше з представницями прекрасної статі. Зі 145 працівників різного віку — 100 жінок і 45 чоловіків. Багато хто виїхав за кордон, майже третина трудового колективу.
У бізнес залучена вся його родина. Дружина Діана трудиться менеджером зі збуту, старший син, 22-річний Сімас — менеджером з постачання. І навіть молодшого 20-річного Вітаса прилучили до загальної справи, хоча він іще студент і навчається дистанційно. Про своїх синів Сваюнас може розповідати довго і з великим задоволенням. Це його гордість, це його сьогоднішнє й майбутнє.
Родина
Нині Сваюнас рідко буває у Литві, де народився й виріс. Останні два рази — їздив на поховання мами та на річницю її світлої пам’яті. У Литві мешкають двоє його старших синів від першого шлюбу, ростуть онуки. Всіх він любить, про всіх турбується.
Та Україна стала його Батьківщиною, а Сахутівка — селом, де він пустив коріння. Будує в тихому місці родинний дім — просторий, ошатний. Не поспішає, хоче, щоби все було добротно й комфортно.
Звів поруч гарне помешкання, де тимчасово мешкає сім’я, розчистив ставок, посадив сад, парк. А ще раніше побудував невеликий гуртожиток для працівників, які приїжджали здалеку. Нині там оселилася їхня бабуся.
— Зараз уся сім’я разом. Сімас вже давно занурився у нашу справу, а Вітас саме освоює її. Свого часу, ще проживаючи в Донецьку, я з великим труднощами влаштував хлопців до української школи. Це була моя принципова позиція. І хоча сам іще наполегливо вчуся розмовляти українською, мої діти добре володіють нею.
Коли ми перебралися на Корюківщину, то тривалий час винаймали двокімнатну квартиру в Корюківці. Діти ходили до тамтешньої гімназії, яку успішно закінчили. Сімас и Вітас з малих років вчили англійську, володіють нею бездоганно, а Вітас навіть на рівні діалектів.
У Вітаса прокинулися кулінарні таланти. Такі шедеври випікає! Тісто наче оживає в його руках. Звісно, ми всі задоволені! І пиріжки, і піца, й інша смакота з’являються в нас на столі завдячуючи саме йому.
Соціальні проєкти
Коли я після останніх відвідин сахутівської пожежної охорони, а було це багато років тому, знову потрапила туди, то дуже здивувалася побаченому. Тоді МПО ще більш-менш трималася, бо належала комунгоспу, мала спецавтомобіль, гараж.
Натомість решту будівель навколо назвати такими було важко, бо майже все розвалювалося і розбиралося по цеглинках. Нині ця територія впорядкована й розбудована. Видно вмілу господарську руку Сваюнаса.
10 років тому
А тепер ця територія виглядає так
— Наше підприємство з перших днів опікується місцевою пожежною охороною, яка належить комунальному підприємству міськради. Ремонтуємо техніку та робимо багато іншого. Тепер у селі є дві пожежні машини.
Поруч ми збудували їдальню з кухнею, поставили альтанки. Скоро вводитимемо в експлуатацію. Неподалік засіяли землю, збудуємо підвал і господарчі приміщення. Згодом будемо утримувати птицю, поросят. Дуже хочеться, щоб наші працівники мали можливість добре харчуватися, адже підприємство працює в чотири зміни.
З радістю, ще до війни, підтримали ініціативу щодо проведення щоосені Дня села Сахутівка. Гарно це свято в нас проходило, з шашликами та іншими смаколиками, чим ми завжди допомагали.
Дитячий майданчик у Сахутівці
Гості приїжджали, міський голова Ратан Ахмедов брав участь у заходах. Працівники культури в нашому селі дуже активні й творчі. Чудову фотовиставку робили, культурну програму. Дитячий майданчик разом із міськрадою крутий зробили, є де дітям погратися, спортивний майданчик тримаємо в порядку.
Звісно, що в міру можливостей утримуємо дороги в селі, розчищаємо від снігу взимку, косимо траву влітку, вивозимо сміття, впорядковуємо кладовища тощо. Не залишаємо поза увагою прохання мешканців села. Щиро ділимося нашою продукцією з освітянськими закладами, де фанеру використовують для гурткової роботи, на уроках праці.
Про мрії батька та керівника
Сваюнас Ячунскас попри війну будує плани на мирне й щасливе життя. Хоче звести ще один цех, який уже занесли до Генплану міста. Каже, що Корюківська громада — це одна з кращих громад, де комфортно працювати з мером Ратаном Ахмедовим і його заступниками. А це дуже важливо для бізнесу, бо завжди виникають певні проблеми, що пов’язані з землею, дозволами, іншим.
Сваюнас збудував такі альтанки для відпочинку своїх працівників
— У нас у громаді все швидко робиться, будь-яка довідка, дозвіл. Завжди місто допомагає розв’язати такі питання. І ми, як відповідальний бізнес, не стоїмо осторонь проблем громади. Нещодавно, наприклад, придбали котел для Свято-Вознесенського храму в Корюківці, де настоятелем отець Максим Покидько.
Як тато й чоловік, мрію, щоби моя родина та всі українці жили під мирним небом, а держава якнайшвидше відбудувалася, бізнес запрацював на повну силу. Щоби була можливість підіймати робітникам зарплату, а пенсіонери отримували гідну пенсію. Головне — діждатися нашої перемоги…
