На 94-му році життя 20 серпня перестало битися серце Миколи Костянтиновича Дорошенка. Для молоді, мабуть, це ім’я не знайоме, а от старші меняни добре його знають: цікавий співрозмовник, ерудит, учитель. Для декого він був більше, ніж педагог чи директор школи. Це була людина, яка з честю прожила непросте життя і залишила по собі пам’ять в історії Менщини та долях багатьох земляків. Його життєвий шлях нагадує хроніку цілого століття – з усіма його трагедіями, перемогами й відкриттями. Історією життя Миколи Дорошенка поділився його син Сергій.
Доля, загартована лихоліттям
Микола Дорошенко народився 1932 року в Мені. Ще коли був зовсім маленькою дитиною, відчув на собі, що таке втрата. Тата не стало, коли Миколі було чотири роки. Він помер у 1936-му, через декілька днів після того, як на виробництві травмував хребет. Про рідного тата в його пам’яті на все життя закарбувався момент, коли він разом з мамою відвідували його в лікарні. І тато, мабуть відчуваючи свою скору смерть, давав настанову маленькому Миколці, головна з яких – слухатися в усьому маму.
А потім у його житті з’явився вітчим. Мати вдруге вийшла заміж за татарина Сагіта Закірова, але і він не встиг належно підставити хлопчині чоловіче плече. Сагіту судилося прожити недовго – взимку 1942-го чоловік залишив цей світ. В умовах окупації йому не змогли надати медичну допомогу і він помер від перитоніту внаслідок запалення апендициту. Так Микола залишився єдиним чоловіком у родині, де, крім нього, мама змушена була ставити на ноги і його молодшу сестру Олександру.
Дитинство, яке припало на воєнне та післявоєнне лихоліття, минало у злиднях. Голод 1947 року Микола згадував як один із найтяжчих періодів: тоді матері рахували кожну крихту хліба, а діти ходили шукати щось їстівне на поля. Запам’яталися млинці, які мама умудрялася приготувати з крохмалю, отриманого з перегнившої-перемерзлої картоплі, знайденої тоді.
– Коли тато заводив розмови про ті часи, то з тіткою Шурою у них виникала навіть суперечка, – розповідає Сергій Дорошенко. – Тітка заперечує, що вони голодували. Каже, що в домі у матері завжди був невеликий запас продуктів, а в погребі стояли бочки з соліннями. Можливо, вона, тоді ще зовсім дитина, і не відчувала недоїдання, а от підлітковий організм тата потребував якіснішого харчування.
Як і багато ровесників Миколи, він змалку працював поруч з дорослими, відбудовуючи зруйноване війною. У той період свого життя Микола зміг виховати в собі витривалість і мужність.
Злетів до неба, щоб спуститися на землю
Коли на межі 40-50-х років Микола закінчив навчання в школі, постало питання, який життєвий шлях обрати. Залізничне сполучення давало змогу багатьом їздити до білоруського Гомеля. Переважно їздили торгувати, на навчання, а комусь вдавалося навіть влаштуватися там на роботу. Микола за порадою матері теж поїхав туди і вступив на навчання до Гомельського залізничного технікуму.
– Як не важко було залишатися бабусі самій, але, як розповідав батько вона прагматично поставилася тоді до навчання сина, – каже Сергій. – Аргументувала все тим, що студенти, які навчались там, перебували на частковому державному забезпеченні, а отже Микола матиме і одяг (уніформу), і їжу.
Шонгуй, квітень 1956 р. Микола Дорошенко в кабіні літака разом зі стрільцем Житником
Навчаючись в технікумі, Микола захоплювався стрільбою та військовою справою, встигав відвідувати заняття в аероклубі. По завершенню навчання мрія про небо привела його до Оренбурзького авіаційного училища. Початок співпав з періодом, коли там якраз навчався Юрій Гагарін. Він був на курс-два молодшим за Миколу Дорошенка, звісно, тоді ніхто не задумувався над тим, що поряд ходить перший космонавт.
– Після отримання лейтенантських погонів тато служив льотчиком у штурмовій авіації, – розповідає Сергій Дорошенко. – Його військовий аеродром розташовувався в містечку Шонгуй, що на Кольському півострові. Хоч це було життя у холодному кліматі, часто доводилося ризикувати і перебувати у небезпечних ситуаціях, але справжню насолоду тато отримував, мабуть, у романтиці польотів. Батько часто згадував про польоти біля кордонів Норвегії.
Пізніше Миколу перевели до винищувальної авіації на Кузбас, до міста Ленінськ-Кузнецький. Чи то сімейні обставини (на той час Микола вже був одруженим вони з дружиною тоді очікували на народження дитини), чи то втома від постійних переїздів, проте наприкінці 50-х він вирішив залишити кар’єру військового авіатора. Та й серце тягнуло додому, на Менщину.
Сила родини у бурях життя
Ще в дитинстві доля звела його з Галиною Скепською – донькою першого директора Менської школи імені Шевченка. Вона здобула освіту на факультеті радіофізики Київського університету, викладала фізику. Одружившись наприкінці 50-х, подружжя разом поїхало на Кузбас. Коли невдовзі Галина завагітніла, то повернулася до Мени. Ще через якийсь час і Микола приїхав додому.
Ім'я Василя Скепського (другий зліва) відоме на Менщині - він був першим директором школи імені Т.Г.Шевченка. Водночас він був тестем Миколи Дорошенка. Справа на фото - Галина Дорошенко - дружина Миколи Дорошенка. Дівчинка по центру - донька Миколи та Галини - Наталія
Прослідковуючи за життям Миколи та Галини Дорошенків у ті часи, можна дивуватися, наскільки їм вистачило сил та мудрості, щоб витримати виклики долі та зберегти тепло взаємин у родині. Сім’я ще не мала власної оселі, Микола до того ж навчався на історичному факультеті Київського університету, вдома бував не часто, вирішенням усіх домашніх проблем, вихованням дитини займалася Галина.
– Тато розповідав, що у себе на курсі він був найстаршим, – пригадує Сергій Дорошенко. – Якщо більшість його однокурсників пересіли на студентську лаву зі шкільної, то у нього за плечима вже був великий життєвий досвід. Серед його однокурсників було багато тих, хто у майбутньому досяг висот. Батько називав чимало імен, але я запам’ятав лише відомого українського письменника-шістдесятника Валерія Шевчука.
Після закінчення університету Микола Дорошенко короткий період працював у Чернігові. Але решта його життя була пов’язана вже з Менським краєм. Спочатку викладав у школах району фізкультуру та інші предмети, а згодом активно займався партійною роботою. У 60–70-х роках його знали як лектора райкому: він читав лекції на міжнародні теми, готуючись за матеріалами, які черпав навіть із заборонених у СРСР радіостанцій – «Голосу Америки», «Радіо Свобода», «Німецької хвилі».
Наприкінці 70-х- на початку 80-х років він працював інспектором народного контролю, а потім понад десятиліття – директором Феськівської восьмирічної школи. Його учні пам’ятають вимогливого, але справедливого наставника, який умів зацікавити і поважав працю кожної дитини.
25 травня 1988 року. Останній дзвоник в Феськовській 8-річній школі
Краєзнавець, мандрівник і організатор
Ще зі студентських років Дорошенко залучав іноземних студентів до Мени: кубинців, нігерійців, арабів. Зустрічі з ними проводили просто на міському стадіоні, щоб якомога більше людей могли долучитися.
1962 р. Делегація іноземних студентів (конголезці) в Мені
Іншим його покликанням була здатність відкривати людям світ. Він тісно дружив із Володимиром Покотилом, першим директором Менського краєзнавчого музею. Разом вони організовували походи, збирали історичні матеріали, підтримували музейну справу.
Як екскурсовод він возив земляків у туристичні поїздки – на Закарпаття, Кавказ, у Прибалтику, країни соцтабору. Лише Монголію не встиг відвідати. Для багатьох його подорожі були першою можливістю побачити щось за межами рідного району.
У пізніші роки, після виходу на пенсію, він став неформальним організатором поховань: збирав бригади копачів, проводив прощальні мітинги. З цих ініціатив згодом виросли офіційні похоронні команди в Мені. Це була теж частина його життєвого кредо – бути поруч у найважчі хвилини.
Довголіття, боротьба з хворобою і останні дні
Микола Костянтинович ніколи не мав шкідливих звичок: зовсім не курив, спиртне вживав лише символічно. Уникав лікарів, бо, як зізнавався синові, боявся болю.
У 2012 році його сестра Олександра, яка має медичну освіту, першою помітила симптоми хвороби. Лікарі діагностували початкову стадію раку шлунка. Операція врятувала життя і подарувала ще десятиліття. Можливо, йому вдалося б протриматися на цьому світі довше, якби так само вчасно розпізнали інше захворювання.
Наприкінці 2021 року у Миколи Костянтиновича на вусі з’явилася невелика ранка. Початок війни завадив вчасному медичному обстеженню, а коли пізніше це вдалося зробити, то лікарі виявили збільшені лімфовузли слинної залози. У 90-річному віці Микола Костянтинович переніс дві операції, 10 сеансів променевої терапії. І хоч після цього проведені дослідження не підтвердили появи нових метастазів, однак все це не минулося безслідно.
З учнями
Микола Дорошенко відійшов у вічність 20 серпня. Сталося це на дев’яносто четвертому році життя.
– Батько завжди хотів бути потрібним людям. Коли відчував, що залишаються одиниці, хто потребує його, – сприймав це болісно, – говорить його син Сергій.
Життя Миколи Дорошенка – це історія людини, яка пройшла через труднощі й змогла залишити по собі значно більше, ніж кар’єру чи посади. Це приклад громадянина, педагога, батька, краєзнавця. Він умів бути потрібним людям – і саме це стало головним сенсом його довгого життя.
