Він умів заряджати людей енергією зі сцени, грав у ляльковому театрі, писав музику і дарував дітям казку в образі Святого Миколая. Але згодом, коли прийшла війна, став для рідних і країни справжньою опорою. Рік тому, виконавши свій найважливіший обов’язок, на Лиманському напрямку загинув Владислав Шумейко.
Спогадами про брата поділилася його сестра Олена ВЛАЙКУ.
Дитинство, сповнене світла і мрій
Владислав був третьою дитиною у родині Миколи та Лариси Шумейків. Є старші донька і син. Якщо Олена та Іван були відмінниками у навчанні, то Влад вчився не так старанно – трохи підлінювався в школі, про що, ставши дорослим, шкодував.
– Усе своє свідоме життя я пам’ятаю, що тато працював директором у нашому Стольненському будинку культури, – родинною історією ділиться Олена Влайку, сестра Владислава. – Тато народився в Мезині, що на Коропщині, але майже все життя віддав культурній сфері, працюючи у різних закладах Менщини та Корюківщини. На Корюківщині, до речі, він зустрівся з мамою і тоді вони разом приїхали до Стольного. Тут і народилися у них ми – я, Іван і Владик. Тато, на жаль, декілька років тому помер. Влад тоді фактично перебрав на себе обов’язки голови родини.
Але до того хлопець себе шукав, пробував у різних справах. Загалом, він був всебічно розвинутим: захоплювався футболом, писав реп, разом з друзями експерементував у написанні музики за допомогою комп’ютерних програм, пробував займатися у духовому оркестрі. Рідні розповідають, що у Влада був неабиякий потяг до читання. Він ще зі школи був активним відвідувачем бібліотеки. Дуже прихильно ставився до людей, які мали подібне уподобання.
Владислав
– Навіть коли справа доходила до знайомства з дівчатами, то для нього важливим критерієм було те, наскільки начитана його нова знайому, – каже пані Олена.
Він мріяв стати фотографом (батьки придбали йому фотоапарат), але згодом той запал зник. Вступив на навчання до Сосницького аграрного ліцею, отримав диплом тракториста, хоча, як каже Олена, усі рідні помічали, що Влад досить далекий від техніки.
– Він їздив на мотоциклі, але не був фанатом усього того, що було пов’язано з технікою, – каже Олена. – Влад був напрочуд артистичним. Він гарно декламував. Ще навчаючись в школі, був актором лялькового театру у нас в Стольному. Часто його запрошували бути ведучим на різноманітних заходах. Загалом, йому найкраще вдавалося те, що було пов’язано зі сценою: артистизм, мистецтво декламації, прихильність до музики. Все це, мабуть, передалося йому від батька. Коли тато вийшов на пенсію, то його замінив Влад. Він водночас вступив на заочне навчання до Ніжинського фахового коледжу культури і мистецтв імені Марії Заньковецької, успішно склавши творчий іспит.
Той, хто умів творити диво
Пані Олена донедавна очолювала Стольненську школу. Частим гостем колись там бував її брат. Але найбільше, мабуть, усім дітям Влад запам’ятався в образі Святого Миколая.
– Про те, що насправді це був Влад, дізналися вже згодом, а тоді це виглядало напрочуд по-казковому: зима, все навкруги встелено снігом, діти дивляться зі шкільного коридора за вікна, а там попід парканом іде справжній Миколай, – пригадує пані Олена. – До Дня Миколая 2023 року в школу ми придбали новий костюм. Ніхто й не сумнівався в тому, хто найкраще справляється з роллю Святого. Але Владиславу тоді вже було не до перфомансів – він готувався стати на захист Батьківщини і проходив військово-лікарську комісію.
Олена і Владислав
Робота в одній сфері здружила Влада з директором Менського музею Віталієм Крутим. Він, коли бував у Мені, часто заходив до музею. Чоловіки спілкувалися про різне. Звісно, що обговорювали і події останнього часу.
– Особливо часто вони бачилися на початку грудня 2023 року, – пригадує Олена Влайку. – Тоді Влад вже проходив медичну комісію і коли повертався додому, то говорив, що по дорозі чи то в лікарню, чи назад, гостював у Віталія. Ніхто з них не знав, що ті зустрічі були останніми – Віталія через декілька днів несподівано мобілізували під час його відрядження до Львова, а невдовзі мобілізували і Влада. Коли в травні надійшла звістка про загибель Віталія, ми не знали, як про це сказати брату. Трагічну звістку він дізнався з інтернету…
Змінив сцену на окоп
Від лютого 2022 року хлопець спілкувався з багатьма друзями та знайомими, які вже перебували у війську, захищаючи Україну від російського агресора. Хоч і вважав себе далеким від військової справи, але підсвідомо готувався до того, що колись настане і його черга взяти до рук зброю.
Так і сталося: наприкінці листопада 2023 року отримав сповіщення з ТЦК та СП, пройшов ВЛК і 27 грудня його мобілізували до Збройних сил України. Як каже Олена, Влада забрали прямо з дому і сюди ж через дев’ять місяців привезли «на щиті».
Спочатку Владислав прибув до навчального центру у Зміїві, що на Харківщині. Було це якраз напередодні Нового року. Щоденні заняття, тренування, виконання практичних вправ – усе це настільки далеким і дивним було для Влада. Але він поступово вливався в колектив, входив у курс справи. Йому, 27-річному, уже цілком самостійному і дорослому, спочатку здавалося дивним, коли старші чоловіки (мабуть, із тих, які мали армійський досвід) намагалися командувати ним, даючи настанови та вказівки.
Ще мир...
І тим навчанням, і тим настановам справжню ціну Владислав зрозумів уже тоді, коли від ворожих скидів довелося рятувати життя (як власне, так і побратимів) ще перебуваючи у навчальному центрі. Згодом – коли перебував впритул до ворога на Лиманському та Бахмутському напрямках.
Рідним давав знати про себе щодня – телефонним дзвінком у хвилини затишшя, текстовим повідомленням через месенджер. Мамі, звісно, розповідав не все – беріг її від того негативу, який самого його аж переповнював. У хвилини найбільшого відчаю та тривоги ділився відчуттями з сестрою.
Часто ділився з сестрою найпотаємнішим. Якось розповідав, що спочатку було все добре і їм навіть вдавалося виспатися. Але вже згодом доводилося тікати в глиб лісу від вибухів, як шуміло у вухах після контузії. Часто жартував, розповідаючи якісь армійські «приколи». Пригадуючи розмови з братом, Олена тепер розуміє, що він часто жартуючи хотів просто відволіктися від тривог, які його непокоїли, і водночас намагався захистити від хвилювань своїх рідних.
– Мені доводилося чути Влада у моменти, коли він не міг стримати сліз, – зізнається Олена. – Він плакав, говорив про те, як його полишають сили, здають нерви. Особливо тоді, коли втрачав друзів, бачив, як гинуть побратими. За всі дев’ять місяців він жодного разу не побував у відпустці. Якось один раз вже навіть доїхав до Харкова, але отримав дзвінок від командира з наказом повертатися назад.
Олена дуже переживала за брата. Вона підписалася чи не на всі телеграм-канали Харківщини. Одного разу, прокинувшись вранці, прочитала, що вночі шахеди атакували Зміїв. Подзвонила Владу, він не відповів одразу, а коли згодом перетелефонував, розпові, що повністю зруйновано приміщення, де жили військові. Тоді там згоріли їхні речі та документи.
Вогонь війни й випробування духу
У лютому Владислава переправили під Часів Яр. Його підрозділ базувався у відносно безпечних населених пунктах, але доводилося утримувати під постійними обстрілами позиції поблизу Іванівського.
– Влад казав, що не рятували ніякі окопи та бліндажі, – згадує пані Олена. – Доводилося документи і особисті речі переховувати у бліндажі, розташованому якнайдалі від місць обстрілів. Але щоб дістатися і того бліндажа, і навіть добігти до авта, яке міняло бійців на «нулі», – це було одне із найскладніших завдань. Адже саме на захід і вихід з «нуля» припадає найбільше втрат. Влад пригадував, як після цього доводилося у чаті підрозділу читати про те, що хтось «затрьохсотився» (отримав поранення), а хтось став «двохсотим» (загинув).
Для Владислава спілкування з сестрою стало можливістю отримати психологічне розвантаження, він міг виговоритися, поділитися сокровенним. Саме Олені він розказав, як йому з побратимами було важко в окопах з настанням потепління: їх нудило, вони задихалися від смороду ворожих трупів. Бійці не могли вийти звідти, бо над головою висіла постійна загроза від дронів.
– Одного разу брат розказав, що не може нормально виспатися, – каже Олена Влайку. – Він чергував на позиції «п’ять через п’ять». Перші три дні так званого п’ятиденного відпочинку не міг заснути. Коли ж починав потроху виходити зі стану тривожності, то вже не залишалося часу на перепочинок, бо треба збиратися на позицію.
Як не сподівалися рідні, що Владик таки приїде у відпустку і їм пощастить побачитися з ним, але не сталося – у липні 2024 року їхній підрозділ перевели на Лиманський напрямок.
Залишився з побратимами до кінця
Група, у складі якої перебував Владислав Шумейко, 9 вересня заступала на чергування на бойовій позиції. Він, як і завжди до того, відписався рідним – в месенджері пані Лариси і до сьогодні зберігається те останнє повідомлення від сина, яке він надіслав о 3.15.
– Таке листування було звичною справою, – каже Олена. – Списувався переважно зі мною. Повідомляв, коли виходив на позицію і коли повертався. Якщо десь і не міг вчасно нагадати про себе, то ми мали запасний варіант комунікації через побратимів. Прокинувшись вранці, я написала братові, але моє повідомлення так і залишалося непрочитаним. Усі вранішні години того дня ми провели у напрузі. По-справжньому стали хвилюватися, коли побачила непрочитаними повідомлення, які написала побратимам Влада.
Заспокоювали себе: можливо, це просто проблеми зі зв’язком. Але в четвер, 12 вересня, Олена отримала сповіщення про те, що Влада вже немає серед живих.
– Брат, заповнюючи документи під час мобілізації, зазначив мене як особу, якій мали б першій повідомити у разі чого, – говорить Олена. – Сумнівів, що сталося непоправне, не залишалося. Коли Влад починав служити, у підрозділі склали детальну фіксацію особистих прикмет кожного воїна. Саме це полегшувало в подальшому ідентифікацію багатьох загиблих.
Повернення додому
А потім розпочався нелегкий шлях повернення Влада назавжди до рідного Стольного. Як тільки родина отримала сповіщення, наступного дня звернулися із заявою до поліції (така процедура), а потім до військкомату. Оскільки це було в п’ятницю, у військкоматі попросили прийти в понеділок. Усі вихідні Олена та Лариса Шумейки підтримували останню надію – «А раптом це помилка! А раптом він живий і лежить поранений у якомусь з госпіталів!»
Вони телефонували до військових госпіталів Запоріжжя та Дніпра, залучали друзів та знайомих. Телефонували також до моргів. Скрізь їм доводилося чути відповідь: «Такого прізвища немає в списку».
– Я навіть спробувала оголошення про пошук розмістити в інтернеті, – розповідає пані Олена. – Виявилося, що шахраї не дрімають: мені стали телефонувати та повідомляти, що Влад ніби-то знаходиться в полоні і, звісно, вимагали гроші за інформацію.
Коли в понеділок рідні прийшли до військкомату, там повідомили, що тіло Владислава Шумейка знаходиться морзі в Тернополі. Дивно, чому тіло захисника з Чернігівщини, який воював на Донбасі, опиняється аж в Тернополі?
Також до складу 67-ї окремої механізованої бригади, у якій проходив службу Владислав, входило багато представників з тернопільського осередку Правого сектору. Саме тому було вирішено тіла всіх загиблих відправити до Тернополя, бо там, ніби, черга на ДНК-експертизу менша.
З тієї розмови Олена дізналася про останні години життя Влада та його побратимів. Виявляється, що хлопці так і не встигли дістатися позиції. Від самого початку їх супроводжували ворожі дрони. Захисників було троє – Ехо (такий позивний мав Влад), Ведмідь і Бакс. Хлопці везли бензин для генератора, боєкомплект. По них розпочався сильний артобстріл. Вони встигли повідомити командуванню, що отримали поранення.
– Автівку дуже посікло уламками, вона вже не могла їхати, – переповідає почуте пані Олена. – Хлопці, аби врятуватися, побігли до посадки. Але знову почався артобстріл. А потім ще прилетіли дрони і зробили скиди. Зранку і до вечора там горіло все: посадка, поле…
Горіли і тіла загиблих воїнів. Імовірно, загорілися і каністри з бензином, які хлопці доставляли на позицію. Побратими, які перебували подалі від позицій (серед них і друг Владислава, дронщик з позивним Флекс) нічим не могли зарадити. Саме за допомогою дронів вдалося розшукати тіла, але не змогли одразу забрати їх. Це вдалося лише наступного дня.
– Як розповідали побратими, з усіх трьох Ведмедя єдиного вдалося опізнати по великому татуюванню на животі, яке вціліло під бронежилетом, – розповідає Олена і сльози знову застилають їй очі. – Хоч ми і здали біоматеріали для проведення ДНК-експертизи, але щоб прискорити повернення тіла додому для поховання я і дружина Бакса мусили їхати до Тернополя, аби опізнавати рідних нам людей…
