Багато хто говорить, що Україна після завершення війни перетвориться на країну ветеранів та людей з інвалідністю. Нам усім доведеться жити поряд з тими, хто пережив чи не найтяжче, що може пережити людина – біль, вогонь, жах, втрату…
Олександр Роменський (позивний Артист) – один з них. До ЗСУ він долучився добровільно. Визволяв Херсонщину, тримав оборону на Донеччині, де під Бахмутом отримав важку контузію. Йому довелося наново вчитися ходити і говорити. Спочатку чоловік навіть відмовлявся спілкуватися з рідними та близькими, але, завдячуючи саме їхній підтримці та постійним тренуванням, йому вдалося повернутися до життя.
Олександр поділився тим, як долає складний шлях реабілітації, як живе з наслідками контузії та посттравматичний стресовий розлад (ПТСР) і що потрібно знати кожному українцю про спілкування з ветеранами.
Що таке ПТСР
– Чи у кожного, хто був у тому пеклі, є психологічні розлади?
– Якщо ти 24/7 слухаєш вибухи, виходи та приходи, і кожен снаряд змушує думати, чи виживеш ти за дві секунди. Коли виносиш розірваних побратимів, вбиваєш і одночасно просто намагаєшся вижити. Чи не будуть у людини розлади? Коли організм і центральна нервова система працюють постійно на межі своїх можливостей – це неминуче.
– Як поводяться люди з ПТСР?
– Потрібно розуміти, що людина з ПТСР часто переживає різкі зміни настрою – від сміху до гніву. Вона постійно перебуває в напрузі і на вулиці чекає небезпеки всюди. Слово, звук, жест або будь-який рух можуть викликати агресивну реакцію.
Це серйозна проблема в нашому суспільстві: люди не знають, як поводитися, щоб не нашкодити тим, хто повернувся з фронту, і одночасно захистити себе. На жаль, поки що багато хто не усвідомлює, наскільки це небезпечно. Людина, яка пережила війну, звикла виживати навіть ціною вбивства – і це треба розуміти кожному.
– У вас є цей розлад? Якщо так, як справляєтеся?
– Є! І не тільки він, а ще кілька діагнозів і розладів. На це потрібен час. Я працюю з психологом, стараюся соціалізуватися, хоча це дається нелегко. Тому на вулиці я рідко буваю один – завжди з другом, дівчиною чи батьками. Крім того, приймаю ліки – все це працює в комплексі. Так, зараз трохи легше, ніж раніше, але я розумію, що це лише 1% від усієї проробленої роботи.
– Як довго триває адаптація військового з посттравматичним синдромом?
– Це все дуже індивідуально – хтось може за пів року, хтось за рік, а хтось виходить з цього стану протягом декількох років. Усе залежить від багатьох факторів: від ступеню психічних розладів, від оточення, від умов, у яких він перебуває.
– Чи проявляються заздалегідь якісь ознаки того, що от саме зараз накриє хвиля жаху або люті, чи цей стан виникає раптово?
– Частіше за все це відбувається в момент неконтрольованої агресії. Але буває так, що погіршення стану відчувається і, зазвичай, тоді я, наприклад, відходжу десь в сторону, щоб бути подалі від людей. У такі хвилини навіть корисно побути один на один з собою.
– ПТСР часто є наслідком контузії. Як вона впливає на життя людини?
– Контузія – це закрита черепно-мозкова травма, тому, звісно, це погано. Контузії бувають різних типів і проявів. Вона – як бомба уповільненої дії, бо її справжні наслідки можуть проявитися значно пізніше. Деякі люди взагалі відключаються від цього світу і тепер живуть у лікарні з закритими вікнами, бо для них вже цей світ не їхній. І це страшно.
Що може спровокувати напад психозу
– Як часто трапляються напади психозу?
– У кожного по-різному. У мене раніше було дуже часто, декілька разів на день. Зараз, слава Богу, рідше.
– Як заспокоїти людину під час нападу?
– Тут складно сказати щось однозначно, бо кожен випадок індивідуальний. Я, наприклад, коли стається напад, чую голос дівчини, дивлюсь на неї, вона тримає за руку і я починаю приходити до тями. Зі мною це спрацьовує так.
Головне – не кричати. Головне в момент нападу – переключити увагу людини. Напад спричиняє агресію, бо під час нього ввижається обʼєкт, який дратує, а отже виникає потреба у його знищенні.
– Чи були у тебе напади панічних атак? Як ти з ними боровся?
– Так, бувають. Як справляюсь? Чесно кажучи, поки не навчився з ними справлятись. Буває, що вони докучають мені від пів години до години. Це треба просто перетерпіти.
Олександр з родиною
– Що тригерить більш за все і як ти з цим справляєшся?
– Багато чого. Частіше за все це звуки (різкі, гучні, вихлопи з автівок, крики). Вони нагадують бойові дії. Також дратують недоречні питання стосовно війни, хамство на вулиці. Це все викликає у мене агресію.
А взагалі тригерів дуже багато. Іноді здається, що я і сам не знаю всіх тригерів у себе.
– Що треба робити, якщо стукіт дверей все ж повернув людину до її травмуючої події?
– Тут треба бути дуже обережними – не грюкати дверима, не створювати інших гучних звуків. Все це викликає сплеск адреналіну і, як наслідок, реакцію. Такі звуки можуть нагадати прихід снаряда. Навіть зараз, коли грюкне звичайний посуд, я відчуваю дискомфорт. Це не лише ПТСР, а й наслідки контузій. Потрібен час, щоб все це минуло.
– Як реагуєш на гучні звуки мотоциклів і машин?
– Агресивно. Спочатку виникає бажання лягти на землю та закрити голову як від вибуху. Потім шукаю очима, звідки надходить той звук. У такий момент посилюється інстинкт виживання і виникає бажання знищити ціль одразу. Тому хочу попередити поціновувачів гучних покатушок: маєте загрозу колись зустрітися з ветераном, у якого з собою буде граната чи якась інша зброя, котрі він може застосувати проти вас.
Найкращі ліки – від рідних
– Як правильно близьким комунікувати із людиною, що має посттравматичний синдром?
– Намагатись уникати різких звуків, не лякати, не хлопати над вухом і т.д., не робити те, що викликає приплив адреналіну хоча б на долі секунди. Спілкуватись як зі звичайною людиною, просто не запитуючи про травмуючий досвід – розкаже, якщо сам схоче. Не треба лізти в душу.
– Надмірна турбота та переживання за вас дратують?
– Так, бо кожен із нас хоче відчувати себе «нормальним» і щоб до нього ставилися, як до здорової людини. Турбота не має бути надмірною. Коли ж ми піднімаємо певні теми, особливо про війну, у нас виникає бажання, щоб нас почули і зрозуміли. Хоч я вже для себе зробив висновок: нас зрозуміють лише ті, хто теж пройшов через це пекло.
– А як правильно проявити емпатію, які слова краще сказати?
– Найкраще просто слухати. Скажу по собі: коли мене «накриває» і я починаю розповідати про війну, побратимів, смерть, кров і все, що пережив, мені головне – виговоритися. Найважливіше – відчуття, що мене уважно слухають. Те, чого не можна робити, – проявляти жалість, казати «як жалко, що ти це пережив» тощо. Краще просто слухати і уникати тригерних слів – які саме, залежить від того, про що людина говорить.
Взаємодія з оточенням
– Як на твою думку треба поводитися, коли бачиш військового? Коли хочеться підійти подякувати, то як підібрати слова?
– Не потрібно нічого підбирати – просто скажіть слова вдячності, цього достатньо. Головне – не підбігати і не робити різких рухів, не підходити несподівано зі спини. Якщо ви хочете підійти, переконайтеся, що перебуваєте в його полі зору, і спокійно, адекватно скажіть кілька слів подяки.
– Як себе поводити у публічних місцях з військовим, який замість рук чи ніг має протез?
– Насамперед – не акцентувати на цьому увагу. Він такий самий, як усі, повноцінний. Чим швидше ви і він сам це усвідомите, тим легше буде спілкуватися. У мене багато друзів з ампутаціями, і вони справжні герої – живуть повноцінним життям. Ті, хто постійно звертає увагу на протез, – просто обмежені у сприйнятті, бо вони так само будуть зациклюватися на будь-яких дрібницях, як, наприклад, на прищі чи чомусь подібному. Тому треба пишатися своїм героєм і ставитися до нього як до повноцінної людини – бо він і є повноцінний!
– У військових іноді з’являється агреcія. Як поводитися поряд з ними?
– Агресія на рівному місці не виникає. Для того, щоб вона проявилася, має бути якийсь каталізатор – слово, рух, жест, думка. Ви маєте зрозуміти, чим саме спричинили роздратування. Мої рідні, наприклад, в момент прояву мною агресії просто переключали мою увагу на щось інше. Так, це не завжди спрацьовує, але спрацьовує. Головне – робити це без натиску.
– Як краще себе поводити поряд із тими, хто має ПТСР? Як не нашкодити?
– У будь-якій ситуації не має бути гіпертурботи. До особи з синдромом треба ставитись як до звичайної людини: спокійно, не зачіпляти тригери, не підіймати теми, які можуть збурювати ці тригери, не ставити питань, які можуть викликати агресію, депресію і т.д. Якщо людина сама розповідає, то слухайте його. Хай виговориться – він розкаже рівно стільки, скільки вважатиме за потрібне.
– Якщо я помічу на вулиці ветерана, який щось кричить, хапається за голову, то чим можу допомогти йому? Що робити у такому разі?
– Не робіть нічого, поки не встановите з ним зоровий контакт. До моменту зорового контакту для нього ви просто незнайома людина, яку він ідентифікує із загрозою. Краще побудьте поряд, якщо готові дійсно допомагати. Коли він прийде до тями, просто спокійно поговоріть з ним, запитайте, як він почувається і якої допомоги потребує. Запропонуйте води. Це звична ситуація, коли людині стало погано. Якщо ж ви помічаєте, що контакт відсутній взагалі, а людина не розуміє де перебуває і що з нею сталося, то зверніться за медичною допомогою.
Щоб любов залікувала рани
– «Важко! Я вже інколи не витримую. У мене нерви здають», – кажуть деякі дружини після спілкування з чоловіками, які повертаються з фронту. Що б ти їм порадив?
– Скажу так: це дійсно важко, адже ви як жінка постійно хвилюєтеся за свого чоловіка, особливо коли він на бойовому виході. Але важливо розуміти наслідки, якщо ваші нерви здають, і як він може відреагувати. Часто сам чоловік не знає, як відреагує, бо коли у нас «падають штори», ми втрачаємо контроль над собою і навіть не усвідомлюємо власних дій. Тому я пораджу набратися терпіння і триматися. Можна спробувати трохи перевести ситуацію в жарт, якщо це доречно, але жодному разі не піддаватися агресії та не реагувати на неї – це буде схоже на те, ніби ви підлили масло у вогонь.
– Дівчата цікавляться: що робити, коли хлопець відсторонюється і поводиться прохолодно?
– Тут нічого не можна виправити – треба прийняти його таким, яким він є зараз. Коли я був на війні, я був холодний навіть до батьків: розмова по телефону тривала не більше 2-5 хвилин. Там ти стаєш холодним, щоб не «з’їхати з глузду», і це нормально. Цей «нуль емоцій» допомагає вижити. Не варто чекати від нього ласки чи проявів почуттів – він дає стільки, скільки може. Він переживає жахливий спектр емоцій.
Ваше завдання – підтримувати його, щоб він знав, що ви його чекаєте і любите, і не намагатися «випросити» або витиснути з нього емоції
– А що робити, коли чоловік вирішує це алкоголем?
– Добре, якщо він не агресує. Часто алкоголь допомагає заснути і «забутися» перед сном, не думати про жахи війни. І багатьом це дійсно допомагає. Проблема в тому, що так не можна все життя «лікуватися». Тут потрібна тонка робота досвідченого психолога та індивідуальний підхід.
Саме тому я не можу давати конкретних порад: знаю побратимів, які колись так робили і потім перестали, коли у кожного настав момент «досить». Кожен має свій бар’єр, який потрібно подолати, і почати працювати над цим питанням, лікуватися, шукати підтримку.
– Дехто з тих, хто після поранення повертається на службу, іноді перестає спілкуватися з тими, кого раніше, здавалось би, любив. Що робити?
– Справа в тому, що він зараз бачить себе тільки там і вважає, що це його шлях. Що стосується того, що він став холодним і перестав спілкуватися, я вже говорив раніше про емоції. Причин може бути багато – не тільки ПТСР. Так само, як у звичайному житті, люди розходяться або знаходять інших. Такі випадки трапляються не рідко, але здебільш після повернення додому все стає на місця.
Так, це дуже складний шлях, але за підтримки кваліфікованих спеціалістів шанс відновитись, хай хоч і не повністю, але є. У такій ситуації я радити щось не можу, бо це дуже делікатна справа. Іноді треба просто набратись терпіння і чекати результату. Але часто це все залежить не тільки від постраждалого, а й від тих, хто його оточує, від того, яку саме підтримку він отримує.
Психологи допоможуть
– Як в Україні лікують ПТСР? Що пропонують?
– Пропонують ліки і роботу психолога. Хоча я вважаю, що велику роль у відновленні відіграє оточення. Важливою є праця з психологом. Швидше соціалізуватись допомагають позитивні емоції.
– А чи усвідомлює людина, яка має розлади, що їй потрібно звернутися за кваліфікованою допомогою?
– Скажу по собі: коли у мене це тільки почалось, я не усвідомлював всьог. Сприймав це все за належне. Але вже через певний час став помічати, що зі мною щось не так. Під час лікування потроху почав розуміти, що мені не завадить психологічна допомога.
Суспільство, держава і ветеран – акорди єдності
– Що, на твою думку, має робити суспільство, аби підтримувати ветеранів?
– Гадаю, ми маємо ставитись одне до одного з повагою та розумінням. Так, як могли б ставитися до рідних, до сестер, братів.
– Чи плануєш ти в майбутньому ділитись досвідом з іншими ветеранами?
– Звісно! На мою думку, найкращими військовими психологами стануть ті, хто через це все пройшов. Ми будемо спілкуватись з пацієнтами на одній хвилі, розуміючи все те, що ми бачили і пережили.
– Чи не пропонували тобі розробити програму тренінгів на цю тему і займатися їх проведенням?
– Я не фахівець – не лікар, не психолог – і не маю права цим займатись. Але ділитися з людьми тим, через що пройшов сам, цілком можу, хоч і сам далеко не все бачу і знаю, як у мене все це проявляється. У мене трапляється такі приступи агресії, що я потім навіть не можу пригадати, що зі мною відбувалося. Є питання, відповіді на які я не можу знайти самостійно.
– На твою думку, чого вам, ветеранам, сьогодні не вистачає від цивільних?
– Не вистачає розуміння, емпатії, бажання дізнатись про те, як обходити наші тригери і як з нами правильно взаємодіяти. Дехто не підтримує нас у боротьбі за відстоювання прав ветеранів, хоч там, на війні, ми відстоювали їхні життя та свободу.
Я бачу, наскільки у нас велика неповага до ветеранів з інвалідністю.. Як приклад – спеціально відведені місця на парковці, зайняті зовсім не людьми з інвалідністю. Насправді дуже багато питань можна підняти на цю тему.
