Вночі з 22 на 23 листопада Корюківка зазнала ворожої атаки безпілотниками. Під удари потрапив Центр дитячої та юнацької творчої. Відтоді минув місяць, і редакція поцікавилася, як колектив закладу оговтується від жахливих подій.
Несподіваний удар
Тієї ночі ворог двічі поцілив по позашкільному закладу. Вибухи люди чули як у Корюківці, так і поза її межами. Зранку нескінченним потоком до епіцентру подій їхали та йшли місцеві мешканці й перед ними відкривалася страшна картина.
У такому стані після ворожого удару було приміщення, де нині працює колектив установи
Одне з приміщень центру розбите, без даху, вікон і дверей, лишилися тільки стіни, котрі ще довго диміли. Друге, що поруч: без вікон і фронтону, посічене осколками, але займання там не сталося.
Ворог вдарив двічі, поцілив не в самі будівлі, а за метр-два від них. Німими свідками тих подій і досі лишаються дві вибоїни в землі. Сила ударної хвилі була величезною, вона наробила багато лиха. Потім її ганебну справу завершив вогонь, який охопив центральне приміщення, знищуючи все, що працівники закладу роками збирали, купували, виготовляли, творили.
Боляче дивитися на колись ошатну глядацьку залу
На допомогу колективу постраждалого закладу в неділю відгукнулися працівники освіти, культури, інших закладів і мешканці міста. Вони латали дірки у вцілілому приміщенні, щоби хоч там можна було розміститися працівникам, поскладати речі, котрі дивом вціліли. Ще довго розгублені члени колективу, зі сльозами на очах, намагалися бодай щось урятувати. Вони ніяк не могли оговтатися від шоку та відчаю.
Минуло кілька тижнів
Я завітала до Центру 10 грудня. Працівники закладу за цей час трохи облаштувалися. В приміщенні було тепло, проте темно. Електрику саме вимкнули, а кілька забитих плівкою вікон пропускали зовсім мало денного світла.
Тіснувато, але тепло
Всі ходили з ліхтариками, кожен виконував свою роботу. З першого погляду, члени колективу наче трохи заспокоїлися. Та то було лише з першого погляду… Тільки-но я почала розпитувати, як у них справи, неймовірний біль знову прорвався назовні, людям важко було стримати сльози.
Директорка закладу Віра Іваненко, котра саме працювала за лише одним уцілілим після атаки ноутбуком, розповіла, що під час обстрілу були знищені чотири ноутбуки, три принтери, нові меблі в усіх кімнатах, два комплекти мультимедійного обладнання, сучасна музична апаратура і сцена.
Вибиті всі металопластикові вікна, згоріли жалюзі та багато іншого. Комп’ютерне обладнання пообіцяв надати відділ освіти, культури, молоді та спорту міськради, натомість решту втраченого не так просто буде поновити.
Віра Іваненко
— І це тільки те, що можна якось порахувати. А скільки знищено праці наших керівників гуртків! У кожного з них була своя кімната, з любов’ю обладнана всім необхідним. Матеріальну базу збирали по краплинці, багато що виготовляли своїми руками та з допомогою вихованців різних років.
Усе робилося, щоб зацікавити дітей, які приходять у позашкільний заклад з власного бажання, бо змусити нікого неможливо. Й з усім цим доведеться навчитися жити. Тобто, розпочати все заново… Та найважче було в перший тиждень.
Наш завжди веселий колектив наче закляк у невимовному болю й скорботі: жодної посмішки на обличчях, майже не спілкувалися між собою. Вперше посвітлішали погляди, коли нагрілися батареї в приміщенні. Не раз згадали добрим словом керівника гуртка з боксу Михайла Папіна, котрий колись з великими труднощами, та все ж збудував у цьому приміщенні вбиральню.
Віра Григорівна радіє хоча б з того, що половину сценічних костюмів і більшу частину взуття, у яких діти співали, танцювали, грали у виставах, вдалося врятувати. Їх обережно витягували зі згорілої та залитої водою будівлі.
— Ми їх діставали, сушили, перетягували в уціліле приміщення. А потім міські заклади освіти допомогли їх випрати. Щиро вдячні за це директору третього ліцею Олегу Гайовому та завідувачкам дитсадків: «Дельфін» — Вірі Сунко й «Веселка» — Галині Кулик.
Роботи попереду багато. Насамперед у будівлі, де ми зараз розмістилися. Тут і вікна повилітали, й двері, й фронтон розбитий. Стеля та покрівля пошкоджені, стіни в деяких місцях, двері. Півтора тижня ми працювали без світла, в повній темряві, з ліхтариками на голові. Увімкнули електрику 3 грудня, а тепло дали 28 листопада.
Сценічні костюми, які вдалося врятувати
Тут ми всі розмістилися: 19 керівників гуртків і 5 осіб обслуговуючого персоналу. Хочу від імені колективу подякувати нашому керівництву в особі Ірини Наумчик за те, що всі продовжують працювати, нікого не звільнили й не скоротили.
Звісно, кожному кімнату виділити не можна, бо їх усього сім, та свій куточок мають усі керівники гуртків. Проводити в цій будівлі заняття ми не можемо, тому нам виділили місця в інших закладах освіти, культури, молодіжному центрі «КУБ» і навіть ЦНАПі.
Леонід Ковальчук, керівник гуртка з різблення по дереву
Дуже швидко вдалося відновити заняття, бо діти цього дуже хотіли, переживали, телефонували й навіть плакали. Вони сприйняли болючу подію як власну біду… Знову працюють усі 29 гуртків і 43 групи.
А загалом наш заклад відвідують 645 вихованців. Їх не злякав колись коронавірусний карантин, потім повномасштабне вторгнення. І тепер, коли війна увірвалася розрухою в їхній улюблений дім творчості, вони залишилися з нами.
Вціліли папуга та черепаха
У Центрі творчості був з великою любов’ю створений живий куточок. Там жили рибки, морські свинки, равлики, хом’ячки, черепаха й улюбленець усіх папужка, котрий вміє розмовляти. Принаймні діти й дорослі в цьому переконані.
Папужка ожив і подає звуки
Не всі змогли вижити й пережити ніч обстрілу. Акваріум розбився і рибки загинули, хом’ячки — теж. Морські свинки протрималися лише тиждень по тому. Вціліли равлик, який довго не вилазив зі свого панцира, черепаха, котра поводилася наче й не потрапляла в біду, та папуга.
"Непробивна" черепаха
Щоправда, останній довго мовчав. Його велика й гарна клітка з маленьким будиночком була пошкоджена, а саму пташку знайшов уранці керівник волейбольного гуртка Микола Смик. Вона сиділа мокра, тихо-тихо в уцілілому куточку розбитого й спаленого приміщення. Папуга дуже засумував. І лише коли техпрацівниця закладу Марина Рубан принесла з дому йому нову клітку — ожив і знову подає звуки.
Про що мріє колектив
Люди, котрі пережили втрату частини свого професійного життя, нині мріють лише про одне — мати можливість далі працювати з дітьми. Для цього потрібно відремонтувати вціліле приміщення, з семи кімнат зробити більше — перегородити частину з них.
Попри всі негаразди, працівники закладу продовжують свою роботу
Без благодійників таку велику роботу не подужати. Тому працівники Центру дуже сподіваються на співпрацю зі всіма, хто може підтримати будь-чим: коштами, робочими руками тощо.
В закладі на даний час змінився керівник. Так склалася доля, що Віра Іваненко за тиждень до обстрілу написала заяву на звільнення, йде на заслужений відпочинок. Мала звільнитися 28 листопада, проте залишилася на посаді до 15 грудня.
— Не так я мріяла провести свій останній день на цій посаді. Гадала, це буде світла подія, бо все у закладі було добре, колектив чудовий, дружний, фанати своєї справи, котрим усе по плечу. А вийшло зовсім по-іншому…
Можу лише подякувати всім своїм працівникам за багато років спільної й цікавої праці. Вірю, що все найкраще у них — попереду. Українці — мужній і сильний народ. Витримаємо. Переможемо.
