49-річна корюківчанка Людмила Пророченко — вихователь-методист, «Жінка року — 2008», талановита особистість і непереборна оптимістка. А для своєї малечі — просто Іванівна. Жінка розповіла про свою професію, життя, дітей, любов і силу, захоплення і мрії.
BG Image
BG Image
BG Image
BG Image
Після закінчення школи у 1987 році, Людмила Пророченко (тоді ще Гладченко) рік працювала в Охрамієвицькому дитсадку. Сільська дівчинка з невеликого села Лупасового дуже хотіла бути вчителем, але не вступила до Ніжинського педуніверситету.
— Тоді мати повезла мене в училище у Прилуки, вчитися на вихователя, — згадує Людмила Іванівна. — І я жодного разу не пошкодувала, що пов’язала своє життя з дітьми.
«Без колег ми - ніхто»
BGImage
ЇЇ дитсадочку 30 років, а вона у ньому — 29. Цей заклад, Корюківський ДНЗ № 1 «Дельфін», зростив і її. У 1990 році молоденька вихователька вперше відкрила його двері.
— Потрапила під керівництво мудрої завідуючої Ольги Нафтольської і талановитого методиста Світлани Нікітченко, — згадує Людмила Іванівна. — Це зараз уже розумієш, що знання без досвіду — ніщо, а ми без колег — ніхто. Я вдячна і тодішньому, і нинішньому керівництву за постійну віру у своїх вихователів. Це окриляє! І за підтримку — не лише по роботі, а й у житті. Пам’ятаю, як вісім років тому колеги зібрали гроші на моє лікування — мені прооперували грижу. І це вже зовсім не про роботу — про людське ставлення.
А тоді, на світанку своєї трудової діяльності, Людмила Пророченко перейняла неоціненний досвід від старших наставниць, виховательок Анни Савич, Світлани Хандоги, Ольги Титенко, ін.
— Скажімо, Світлана Василівна привчила мене до того, що у вихователя все повинне бути своє, бо для роботи з дітьми знадобиться, — розповідає Людмила Іванівна. — Тож я тепер дуже запаслива! Ольга Миколаївна завжди хвалила за артистизм і передала мені любов до квітів. Казала, що у квітів має бути тільки один хазяїн. Вона пішла — і квітникаркою у групі стала я.
У кожного, з ким доводилось працювати, Людмила Іванівна чомусь училася. Пропрацювавши три роки вихователем, за настійливою порадою завідуючої Ольги Нафтольської, вступила до Глухівського педагогічного інституту. І здобула вищу освіту. Хоча і досі вважає, що інститут дав їй документ, а справжню базу — училище.
Сьогодні вона працює з вихователем Іриною Липовко і нянею Іриною Ісаченко. І, зізнається, кращого тандему годі й шукати! Дуже комфортно працювати, коли люди розуміють одне одного з пів слова.
Квіти у Людмили Іванівни - і на роботі, і вдома
«Мої діти ревнували мене до моїх дітей»
BG Image
BG Image
Своєю місією на Землі Людмила Пророченко вбачає саме виховательство. Без дітей вона не уявляє свого життя! Тому за порогом садочка залишаються всі негаразди, а у групу — лише з посмішкою. Як тільки не називали діти її за ці роки: і Людминовна Іванівна, і Любима Іванівна і навіть Навнавна!
Вихователь Людмила Пророченко і її "чомучки"
— Люблю дітей, — каже Л. Пророченко. — Вони у мене найкращі! Є непосидючі, швидкі, спокійні, але всі — добрі, злих немає. Відчувають, коли до них щиро і з відкритим серцем. Вони за мене хвилюються, а я за них.
Людмила Пророченко має двох дорослих дітей.
— Чоловік завжди підтримував мене, а ось донька і син, коли були малими, ревнували мене до моїх дітей, до роботи, — зізнається Людмила Іванівна. — Чому? Може тому, що все з дому несла у садочок, бо там згодиться? Чи тому, що завжди вдома розказувала, які хороші мої вихованці? Може їм, моїм дітям, менше таких слів і уваги перепадало? Недарма ж кажуть: чоботар без чобіт.
Насправді Людмила Пророченко дуже любить своїх дітей. І вважає себе щасливою мамою, бо має доньку і сина. Щодня просить у Бога їм здоров’я і щастя.
— Любити треба серцем, — переконана жінка. — Не напоказ, як у Фейсбуці. Не треба писати в Інтернеті, що ваші діти найкращі і найкрасивіші — скажіть їм це вдома! Обійміть і скажіть. Не переконуйте у цьому чужих людей в соцмережах, їм це не потрібно. Це треба вашим дітям!
BGImage
Сестра
Своїм батькам вона вже ніколи не зможе сказати слів любові. Її неньки рік немає на світі, тата — вісім. І досі не звиклася з цими втратами. Закриє очі — і вона знову у своєму селі Лупасовому. Там, де тепло і затишно у хаті, де живі батьки, де вона — босонога і щаслива.
Людмила Пророченко радіє, що має поряд ще одну рідну душу. Її сестра-близнючка Валентина Семененко живе у Корюківці, працює медсестрою у лікарні. Щоб не побачитись чи хоча б не поговорити по телефону — витримують лише один день.
BGImage
— Як ми плакали одна без одної, коли Валя після дев’ятого класу поїхала вчитися на медсестру, а я залишилася у селі, закінчувала десять класів! — згадує Людмила Пророченко. — Дуже важка розлука була для нас. Приїде Валя на вихідні, на печі обіймемося і плачемо всю ніч. Мати вже казала їй: «Та кидай ти те навчання, якщо одна без одної отак страждаєте!» Ні, батько дуже хотів, щоб з нас хоча б хтось медиком став.
Валентина стала медпрацівником, Людмила — вихователем, а Тетяна, яка живе у Вірменії, — швачкою.
BGImage
BG Image
BG Image
BG Image
BG Image
Батьки і діти
Часи змінюються. Відповідно змінюються підходи до виховання і навчання.
— Батьки — головні у житті дитини! Вони виховують дітей, а ми у дитсадку лише допомагаємо їм, — розмірковує Людмила Іванівна. — За всі роки роботи якось так виходило, що у моїй групі батьки завжди дітьми цікавилися, наші ініціативи підтримували, допомагали.
А діти з кожним роком стають все кращими! У сучасному світі вони всі інтелектуали, все вміють і прагнуть всьому навчитися, щирі і відкриті. Та у них самих є чому повчитися!
У групі
За будь-яких часів, переконана Людмила Іванівна, незмінним залишається одне: до дітей треба — з любов’ю! Вважає, що недостатньо ходити на роботу — робити треба. Чесно і з душею.
Післяобідні зачіски
У ДНЗ № 1 «Дельфін» стверджують, що вихователька Людмила Пророченко свою роботу знає і любить. Для вихованців вона — друг, який пожаліє, розсмішить, заплете косички, вмить стане будь-яким казковим героєм і сама створить казку! Це дуже важливо, адже дитинство більше ніколи не повториться у жодного малюка.
Фізкультхвилинка
Людмила Пророченко передала любов до своєї роботи племінниці Євгенії, доньці сестри Валентини. Щоб стати вихователем, дівчина у столиці і навчається, і працює одночасно.
Женя Семененко
За своїх племінників Женю і Тараса їхня тьотя Люда хвилюється як за власних дітей. І так само по-материнськи бажає їм щасливої долі.
BG Image
BG Image
BG Image
Про що мріє вихователька?
Перше, з чим асоціюється Людмила Пророченко у її знайомих, — це постійна посмішка і жарт. І всі думають, що для неї це звичний стан душі — весела, легка, жартівлива. Насправді її посмішка часто є протидією життєвим негараздам, образам і навіть людській нахабності.
Коли їй кепсько на душі, телефонує сестрі Валі. Або подругам — Оксані Рюттель, Наталії Мартинович, Валентині Мисник. Друзі, перевірені роками, як рідні.
— Я сильна жінка, — каже про себе Людмила Іванівна. — Але, на жаль, не живу для себе. Характером у батька пішла: спочатку треба всім допомогти, а про себе — потім подумаю. Якщо бодай одна людина подякувала — я недаремно живу на світі.
Вона — оптимістка. Прокинулась — і життя чудове! Любить веселі компанії і тепло, бо й сама тепла душевно. Разом з тим, депресує від затяжних дощів і недуг. Переконана, що гроші — ніщо у нашому житті. Найстрашнішим вважає не смерть, а невиліковні хвороби.
Щоб відновити свої сили, Людмила Іванівна пише вірші, вирощує фіалки. Любить домашніх котів Колю і Олега, яких донька Таня з Харкова привезла. Обожнює сцену і публіку! Постійна артистка у садочку, вона торік дебютувала у виставі і на сцені міського Будинку культури.
Любить співати пісні Софії Ротару і Наталії Май — голос від матері передався.
Її маленькі бажання — досконало освоїти комп’ютер, щоб мати ширші можливості для роботи. І на декілька днів поїхати на море, відігрітися.
А глобальні мрії — щоб щасливою і багатою була Україна, щоб усі були коханими і кохали, щоб у кожного була така людина поряд, з якою надійно і затишно. І щоб ніколи не хворіли діти.
