У родині колишньої ланкової Блистівського колгоспу імені Щорса (теж колишнього) Ольги Коваленко – п’ять пайовиків. Орні землі здали в оренду менським аграрія раніше, а сіножаті (всі п’ять наділів) орендує директор ТОВ «Агролідер Мена» Володимир Булавка. Окрім вчасно виплачених грошей за орендовану землю, Володимир Олександрович допомагає пайовикам ще в різних житейських ситуаціях. Не забуває і про Ольгу Коваленко.
День народження з… голошийками
Цьогоріч день народження у Ольги Василівни з приємними несподіванками. 6 травня передовій колгоспниці з трудовим стажем у понад чотири десятиліття минає 81. Крім традиційних квітів від рідні, іменинниця має ще й гостинці від орендаря Володимира Булавки – розкішна петунія в горщику і три десятки жовтеньких веселих курчат.
– Ой, бачу, що не тільки прибавилось у хазяйстві тридцять голошийок. А ще й із дармовими харчами, – усміхаючись, показує іменинниця пакунки з пшоном. – Гості нагрянули несподівано. Коли машина зупинилася під двором, думала, що онука приїхала з Чернігова. Аж то Булавки – Оксана й Володя. Добре знаю цю пару. Хай Бог береже їх за доброту. Не всі згадують тепер про старих людей.
Домовившись, що по осені завітаю, аби порахувати курчат, розпочинаємо бесіду.
Випробування долі
На долю Ольги Коваленко випало багато клопотів і важкої роботи. Були часи, коли замість грошей – трудодні. Життя, як каже, промайнуло в труді: прокидалася на світанку, лягала відпочивати пізно.
– Бувало, платили в колгоспі сіном, буряками чи картоплею. Бувало, робили за «палочку». Вручну брали льон і коноплі, вимочували їх у воді, витягали на траву, в’язали й сушили, а тоді возили в заготовку, – згадувала співрозмовниця минуле. – Мозолі од тих конопель довго не сходили. Вирощували тютюн. Всякого тяжкого труда зазнала, коли була ланковою. 41 рік безперервного колгоспного стажу. Встигала ще й вишивати, плести кружево, «круги» на підлогу. Тепер уже руки й ноги приболюють – нічого не роблю. Тільки квіти доглядаю, що від покійної матері осталися.
Оплакала, проводжаючи в останню дорогу, батьків, двох рідних братів, чоловіка й сина та майже всіх своїх дівчат із ланки. Найбільша втіха на схилі літ – правнук Максим, який частенько гостює в Блистові. А душу й серце зігрівають спогади про дорогих людей.
З чоловіком Олександром Родіоновичем прожили в мирі-злагоді 44 роки, жодного разу не посварившись.
– Дружно ми жили. Здорово хороший був. Я вміла зменшитись і промовчати. І він умів держати слово, – з теплотою розповідає Ольга Василівна. – Хату перебудували, дітей нажили й виростили. Дванадцять год я вже за ним печалюсь. Коли перший інсульт схопив його і він лежав у лікарні, каждий божий день наймала машину та їздила в Мену провідати. Другий інсульт забрав чоловіка неждано – медики не змогли спасти. Не хотів знову їхати в лікарню, бо вдома все – рука й нога, як кажуть.
Щовесни вже 39 років поспіль Ольга Василівна розсаджує їх по горщиках. Роздає пагінці односельцям, аби примула і їм росла на радість.
– Бережу як пам'ять про матір. Вона була мені великою поміччю – дітей малими ростила, бо я днями пропадала на колгоспній роботі, – каже Ольга Василівна.
З вдячністю літня жінка згадує всіх, з ким поряд працювала, з ким в юності ходила на танці до клубу, з ким дівувала. З гумором розповдає історію знайомства з майбутнім чоловіком і як «вони чотири роки проводились» до одруження. Спогади – теж своєрідний скарб.
Світлий спогад про батька
Найсвітліші згадки про дитинство – повернення батька з війни. З неймовірною ніжністю Ольга Василівна розгладжує невеличке, пожовтіле від часу фото.
– Батько з матір’ю прижили мене в сороковому році. Мені не було й годочка, коли батька забрали на фронт. Мати всі роки плакала, виглядала його і ждала живим. Повернувся додому осінню 1946, з Японської війни і з Маньчжурії, казали, – згадувала жінка. – Мати саме полола просо, а я коло неї крутилася. Не згадаю, хто саме із сільради прийшов до нас і сказав, що Василь Крот-Юрченко прийшов із війни. Бігла в центр села, землі під ногами не чуючи. Розпатлана і замурзана. У довгій полотняній сорочечці.
– На руках приніс мене до хати. Посадив на стілець. Дістав із рюкзака-мішка машинку й гребінець. Підстриг волосся, умив, а тоді вже витяг новеньке платтячко. Яке ж воно було ловке! Квітчасте, яскраве, ще й із карманчиком. А в карманчику – носовичок. Побігла хвалитися обновками і десь той носовик загубила чи хтось витяг. Плач не плач, а не вернеш.
Ні до цього подарунка, ніколи опісля вона вже так не раділа гостинцям. Татуся завжди любила і гордилася ним.
– Усі його нагороди, як і годиться, поклали в домовину. Тільки й пам’яті, що пару карточок в альбомі, – протягує мені невеличкий знімок (довіряє не надовго).
Друга світова війна обікрала дитинство не тільки Ольги Василівни. Посиротила тисячі діток та знищила мільйони людей. Уже по війні народяться два брати й сестра Ніна, які зростатимуть на татових руках, зігріті їхнім теплом. Ольга, як найстарша дитина, вважатиметься дорослою.
Ми розмовлятимемо ще про життя-буття, але спогадами моя співрозмовниця все ж повертатиметься в дитинство, вкотре переповідаючи милу серцю історію про квітчасте платтячко і загублену носову хустинку. Можливо, тому що за незабаром – святкові дні з вшануванням фронтовиків і учасників війни. Людина живе доти, доки про неї пам’ятатимуть діти, онуки й правнуки.
