До війни ми не втомлювалися лаяти владу. Як київську, так і місцеву. Нам було багато що не так: дороги, транспорт, соціальна сфера… І саме сьогоднішня ситуація для багатьох чиновників стала лакмусовим папірцем, своєрідною перевіркою на вошивість.
У мене теж є своя думка про окремих. І я радий тому, що не розчарувався в тих, хто викликав симпатію і до війни. Вважаю, що зі мною багато хто погодиться. Так, вони стомлені. Це помітно під час чергового їхнього звернення до жителів Чернігівщини, Корюківки та Корюківщини. Помітно по невиспаних очах, десь трохи скуйовдженій зачісці та кількаденній неголеній щетині на щоках.
Вони з громадами. Очолюють народний супротив. Вони там, де треба вирішити нагальні проблеми забезпечення життєдіяльності. Вони там, де треба зупинити колону ворожого транспорту.
На них не білі сорочки з краватками, не вишиванки. На них одяг в стилі «мілітарі». Зі зброєю в руках. Вони звертаються до земляків щоденно. По декілька разів. І хоч промови не тривалі, але в їхніх словах – надія, впевненість і оптимізм.
Фраза, вимовлена захисниками острова Зміїний, одразу стала крилатою. Її підхопила вся Україна. Від малого до дорослого. Від простого селянина до поважного чиновника. Про неї, мабуть, напишуть новітні підручники з історії. Ці слова свідчать, що український гумор – теж зброя. І це обнадіює ще більше.
Ще до війни українське суспільство ніяк не могло домовитися, кого з нас 25%, а кого – 75%. Ця суперечка тривала два роки. Але шість днів війни довели, що нас – 100%. Ми дійсно єдині: в думках, цілях та мріях. Бо навіть той, хто критикував нашого президента, не довіряв йому, зрозуміли, що він насправді, окрім того, що може бути комічним, гідно несе ношу лідера держави. Бо знає, що за його плечами – сорокамільйонний український народ. Мудрий, сильний, гордий, єдиний народ.
Я вже декілька днів думаю про це. Запитую себе: а як би воно було, якби не було у нас таких ватажків, які стали ще ближчими, простішими? Всі ми чекаємо кожного чергового їхнього короткочасного інформування в соціальній мережі, яке обов'язково закінчиться словами: «Ми згуртовані і цим сильні! Ворог обов'язково буде розбитий і ми переможемо! Все буде добре!» І це додає віри та оптимізму.
Я вже декілька днів думаю про це. Запитую себе: а як би воно було, якби не було у нас оцих молодих хлопців, які взяли на свої плечі управлінську ношу і гідно несуть її в цей непростий для всіх нас час?
Сьогодні у кожного з нас – свій фронт. Кожен з нас приносить користь тим, чим може. Але водночас, об'єднавши ці фронти, ми діємо заради спільної мети – свободи і незалежності нашої України.
