Моє слово сьогодні про тепло. Ні, не те тепло, яке ми розуміємо фізично: від сонця, вогнища, обігрівача. Про тепло рідних душ. Більшість з нас за щоденними особистими клопотами часом навіть не помічає, наскільки воно є необхідним кожному. Могли не телефонувати тижнями одне одному, зустрічаючися лише інколи на вихідні чи свята. Могли ображатися один на одного через дрібниці, інколи навіть не розуміли того, що самі винні в тих образах. Війна не тільки руйнує. Вона ще й здатна розставити багато речей на свої місця: дає здатність побачити, хто є хто, помирити тих, хто раніше посварився, ще більше зміцнити родинні стосунки, перевірити оточуючих на готовність прийти на допомогу в критичний момент.
Усе в нашому житті є відносним
Усе є відносним. Все пізнається в порівнянні. Тепер ми знаємо навіть межу цієї відносності. Вона має часовий вимір – п'ята ранку 24 лютого 2022 року. Саме тоді звістка про війну змусила кожного з нас схопитися за телефон, щоб дізнатися про те, як почувають найрідніші. Від того моменту всі ми без упину слідкуємо, чи світиться зелений маячок в месенджері. І добре, якщо вся родина разом, бо разом легше переносити всі негаразди.
Після якоїсь розгубленості ми стали концентруватися, збиратися з думками, шукати якнайзручніші способи комунікації з рідними. За ці дні ми зуміли багато чому навчитися Навіть ті з нас, хто вперто не хотів цих навчань раніше. За ці дні ми стали робити навіть те, на що б не наважилися в мирному житті, стали не помічати тих дрібниць, які були під постійними нашим контролем до цього: не знати, який сьогодні день, носити одну й ту саму футболку декілька днів, бо тобі в принципі байдуже, що на тобі вдягнуто зараз, відчувати себе безпорадними від усвідомлення того, що робиш недостатньо.

Ми нарешті знайшли час, щоб познайомитися з сусідами та поспілкуватися з ними. Правда, в укритті. Ми вже навіть можемо не їсти пару днів, бо просто фізично не здатні сприймати їжу. Найдорожчою річчю для нас є телефон, бо вдень не випускаємо його з рук, а в нетривалі моменти перепочинку він знаходиться не далі, як під подушкою, бо наш перепочинок лише до першого повідомлення в телеграмі. Нас лякають як відсутність повідомлень в телеграм-каналах, так і велика їх кількість, бо вже захлинаємося від потоку інформації, кривавих фото, відео та волонтерських запитів, а потім душимо в собі сльози та розпач від побаченого і почутого. Це час, коли твоя сестра, мама чи тато не сплять, щоб телефонувати, надсилати тобі повідомлення «Повітряна тривога! Всім в укриття!» Ми хвилюємося, коли пишемо смс-повідомлення друзям та знайомим з інших міст, а у відповідь нічого не отримуємо. Ми стали неабияк відповідальними не тільки за себе, рідних, друзів, знайомих, а й за «братів наших менших», і наша собака вже знає, куди бігти в укриття.
Розділені фізично, але не душевно
До того ми жили мирним життям, не бажаючи і близько підпускати до себе думку про те, що наш спокій буде порушений в одну мить: ходили на роботу, до дитячого садка чи школи, здобували професію, їздили в інші міста, займалися буденними клопотами… В цих справах, звісно, ми не були разом, але страшне слово «війна» ще більше нас віддалило одне від одного. Віддалило фізично, але зблизило душевним теплом.
Наразі наш край опинився в такій ситуації, коли ми відрізані від Чернігова, Києва, інших великих міст України. Зруйновані мости, заблоковані дороги, загроза наразитися на ворога чи мінування ще більш загострюють почуття занепокоєння, яке особливо посилюється від думки, що ти перебуваєш тут, а твої діти – там.
Саме в такому становищі перебуваю нині я. Моя вся сім'я наразі розкидана. Перебуваємо, хто де: Менщина, Сновщина, Київ, Чернігів і навіть закордон. Кожен – там, де його застала п'ята година того страшного ранку 24 лютого. Тоді це було ціле сум'яття страху, безвиході, розпачу і занепокоєння про долю тих, хто не поруч. Ми намагалися довідатися, що і як з нашими найближчими, або ж стали для них тими першими, хто повідомив про біду.
Ми не знаємо, як би змогли пережити це все, якби не інтернет. Біда змусила старше покоління оволодіти всіма тонкощами користування соціальними мережами, бо здебільш вони були своєрідною гарантією відносного спокою за долю рідних.
Про тих, кому найскладніше
З усіх моїх рідних чи не в складнішому становищі опинилася донька. Тому саме про неї я хочу розповісти. Вона – лікарка однієї з чернігівських лікарень. Того ранку їй ще можна було поспати декілька годин перед черговим робочим днем, але раптовий дзвінок порушив спокій. Її викликали терміново на роботу. Чергування затягнулося ось уже на цілих …надцять діб.
У перший день була турбота про пацієнтів, які перебували на стаціонарному лікуванні: їх, заради їхньої ж безпеки, слід було терміново виписати, аби в разі потреби рятувати життя постраждалих. Наступні дні і ночі стали цілком схожими на попередні: сирени без упину, безкінечні спуски до укриття, вибухи, постріли, надання допомоги пораненим… Лише часом, коли наставало відносне затишшя, давала змогу собі перепочити. Ні, не з власної волі, а коли надходила її черга. Адже поряд колеги, з якими хоч і до цього мала дружні стосунки, але в цих особливих умовах вони зміцнилися ще більше.
Лише одного разу (вже і не пам'ятає, на який день війни це було), коли, здавалося, видався момент затишшя, вирішила вийти зі сховища, аби навідатися на квартиру. Допомогли хлопці з територіальної оборони, які зголосилися підкинути на авто. Дорогою вона не впізнавала нашого Чернігова. Ні, звичайно, читала в повідомленнях, що ворог нещадно б'є по місту, але щоб так… Діставшись свого будинку, переконалася, що він цілий. Квартира теж ціла. Стала швиденько готувати щось їсти. Не тільки для себе, а й для тих, хто поруч в укритті. Навіть вдалося душ прийняти, який на фоні минулих днів видався неабиякою розкішшю. І тут все почалося знову… Сирена, вибухи, постріли… В страху і молитві пересиділа цей жах. Ті ж самі хлопці на її благання приїхали і забрали назад в укриття.
Маленька наша дівчинка! Так-так, хоч вона вже достатньо доросла, але для нас, батьків, завжди буде маленькою. Ми завжди переживали за неї: раділи успіхам, приходили на допомогу, якщо раптом вона на своєму шляху наражалася на перешкоду. Вже коли вона стала дорослою і набула власної життєвої мудрості, то ставала для всіх нас помічницею і порадницею.
Сьогодні, можливо як ніколи, ми переймаємося тим, як їй там, в чернігівському підземеллі: чи безпечно, чи змогла відпочити хоч якусь мить за ніч, чи їла сьогодні що? Але за меседжами, в яких вона захоплено відгукується про хлопців, які стоять на шляху московитського агресора, обороняючи Чернігів і чернігівців, переконуємося, що перебуває під надійною охороною. Інколи доця не приховувала свого стану, коли часом бачила кров, рани та смерть. Але далі вона збилася, втамовуючи біль і сльози, і продовжувала виконувати свою місію. А ми через це продовжували захоплюватися нею, бо ніколи не сумнівалися в її впертості і сміливості.
Так само, як і не сумніваємося в наших захисниках. Будь то тероборонівець чи патрульний поліцейський. З її меседжів ми знаємо, як вони знаходять сили для прояву поваги до лікарів і їхньої праці, коли, маневруючи розбитими чернігівськими вулицями, серед сирен, пострілів, диму та попелу, раптом доставили в підземелля піцу та йогурт. А ще ми знаємо, наскільки доні було приємно в день 8 Березня, про який сьогодні багато хто і забув, отримати від чернігівських патрульних декілька букетів тюльпанів. Нас, батьків, це також надихає на впевненість в тому, що наша доня перебуває під надійним захистом і ще більше вселяє віру в перемогу. Саме через те, що в таких умовах люди продовжують робити такі вчинки.
Про байдужість колись рідних сердець
Якщо уже говорили про тепло рідних душ, то варто говорити до кінця. Варто сказати про тих, кого ти вважав рідними, але, як виявилося, це зовсім не так. Бо та ж сама межа, яка з'явилася о п'ятій годині 24 лютого дала зрозуміти все належним чином.
Там, за поребриком, в Росії, Білорусі, Придністров'ї, у мене живуть родичі. Гомель, Мінськ, Тирасполь, Москва, Північний Урал… Повну географію так просто і не назвеш одразу. Можливо, вони якось і комунікують з найближчими родичами в Україні, але з огляду на те, що дехто з них є у мене в друзях в соціальній мережі Фейсбук, я побачив за ці дні, наскільки їм байдуже все те, що діється у нас. Хоча це і не є дивним, бо свіжими залишалися їх відгуки про нашу країну в 2013–2014 році. Дехто з них продовжував приїжджати майже на ціле літо до родичів, а назад поверталися, скуповуючи деякі товари в наших магазинах, бо мали зиск на різниці цін.
Гомельчани їздили на закупи на оптовий базар, до «Епіцентру» в Чернігів, захоплювалися його красою і тим, наскільки він покращав за останні роки. Але зараз вони воліють мовчати. Мені особисто боляче дивитися, як Чернігів через систематичні бомбардування все більше починає нагадувати сирійське містечко Алеппо, знищене все тими ж росіянами в листопаді 2016 року. А ще більше мені болить байдужість колись рідних сердець. Не знаю, скільки має минути часу, аби цей біль затих, але не можу сказати, що колишнє тепло у відносинах може повернутися цілком.
