До написання цього блогу мене спонукало спілкування з матір’ю, котра виховує дитину з інвалідністю, з Корюківки. Жінка ображена на багатьох: земляків, працівників соціальних служб, журналістів. Та перш ніж робити висновки, я закликаю читачів спочатку уявити себе на місці всіх цих людей.
«Напишіть, що мені ніхто нічого не давав»
Олена з Корюківки має 23-річного сина з інвалідністю. Вона розповіла, що її Сергія багато хто знає в місті, він чудовий, чуйний, має багато друзів. Кілька днів тому пізно вночі жінка написала мені в месенджер таке.
«Хочу вас попросити, якщо розповідаєте про те, як забезпечують людей допомогою під час війни, то вказуйте точно, кому й що давали!!! Маю дорослого сина з інвалідністю першої групи, ДЦП. Коли я стояла у черзі за маслом на щоденному базарі, зайнявши її о шостій ранку, то бачу, як народ дивиться на мене косо, до того ж хамить, що ніяк не наїмося з сином.
Мовляв, нам пакети возять, а я ще й у чергах стою, бо все мені мало. Тому напишіть, кому возили оті пакети. Я жодного разу нічого не просила за 23 роки. Мені не потрібна допомога, але розумієте, у нашому місті є люди, що гірші за вовків. Просто по-людськи обідно.
Я завжди сама справлялася з усіма проблемами, лікувала сина. Дякую БФ «Слов’янський”, який свого часу оплатив моїй хворій дитині операцію. Відтоді ніде допомоги не просила, як важко мені не було. А тут таке: «ось ми читали…давали…» й тому подібне.
Кажуть, що таким родинам, як я з сином, давали якісь талони на безплатне молоко. Хоча я молоко купую. Напишіть, що не давали ніякої допомоги людям з інвалідністю, нехай від мене відчепляться. Бо деякі аж зубами скрегочуть. Питають, скажи, а що тобі привозили. Після цього самій стало цікаво. Пішла в міськраду, думаю, мо’ щось усе ж давали. Проте там сказали – ні».
Що відповіли у центрі надання соціальних послуг
У Корюківському центрі надання соціальних послуг такими родинами, як в Олени, опікується відділ, що очолює Світлана Васильченко. Розповідаю їй цю історію. Світлана Миколаївна сумно зітхає, каже, що багато людей на Корюківщині й у мирний час потребували підтримки. А сьогодні життєві проблеми загострилися у рази.
Невеличкий набір для супу
Чимало родин завжди жили від зарплати до зарплати, залежали від виплати соціальних допомог. Нині декотрі втратили заробітки, більшість не можуть отримати в банку соцвиплати. Проте ціни на товари в умовах дефіциту, що виник протягом останнього місяця, спустошують гаманці дуже швидко.
У Корюківці багато родин живе з базару та магазину, в них немає запасів харчів. Крім цього, останнім часом у Корюківську громаду прибуває багато переселенців з Чернігова, інших неспокійних регіонів. І ці люди зазвичай приїжджають без нічого.
Зважаючи на все це, працівники Центру активізували свою діяльність у плані створення запасів харчів, одягу, взуття тощо, аби допомагати тим, хто без такої підтримки не може обійтися. І це не обов'язково мають бути соціально уразливі категорії: багатодітні родини, сім'ї, де є члени родини з інвалідністю тощо.
Не секрет, що є громадяни, особливо з-поміж переселенців, у яких узагалі немає речей для облаштування свого побуту, навіть каструлі, миски, посуду, рушника, білизни. Вони не мають навіть картоплі та хліба.
Отже, даючи відповідь корюківчанці Олені, Світлана Васильченко каже, що їй передусім варто звернутися до їхнього відділу. Жінка може отримати талони на безплатне молоко, їй обов'язково допоможуть, чим зможуть, якщо в неї виникла така потреба. Однак централізовано, усім підряд родинам, де є діти з інвалідністю чи інші такі члени сімей, гуманітарної допомоги не надавали.
Що я побачила у центрі надання соціальних послуг
Якщо хтось думає, що в Центрі великі запаси гуманітарної допомоги, той помиляється. Я побачила в коридорі кілька сіток з картоплею, буряками, трохи капусти. У кімнаті, де працюють підлеглі Світлани Васильченко, на дивані лежить вживаний одяг (принесли в міськраду небайдужі корюківчани).
У шафі – по кілька коробок дитячого харчування та кілька десятків баночок пюре і соків для маленьких дітей, засоби гігієни. На підлозі неповний картонний ящичок з цибулею, декілька баночок консервації.
У холодильнику малесенькі шматочки м'яса та ще менші – сала. Це теж внесок місцевих підприємців, з базару. Попакували на дуже мініатюрні шматочки, щоби один суп трохи засмачити. Все, що роздають людям, працівники заносять у відомості, просять поставити підпис. Облік потрібний.
Побачивши два неповні ящички з цукерками та печивом – я щиро здивувалася. Світлана Миколаївна розповіла, що солодощі принесли представники місцевого бізнесу для наших військових, які боронять Україну від російських фашистів.
Але ті відмовилися їх забирати, наказали роздати дітям переселенців. І тепер по дві цукерки та дві печенюжки роздають батькам дітей, які вимушені були переселитися на Корюківщину, та звернулися до них по підтримку.
Скромні подарунки для дітей переселенців
За словами Світлани Васильченко, від початку російсько-української війни до їхнього Центру по допомогу звернулося більше як 200 осіб, які втекли з небезпечних територій. При мені зайшла до кабінету молода переселенка. Працівники познайомилися з нею, розпитали, чого потребує.
Жінка розповіла, що приїхала з дитиною, якій 2 роки 6 місяців. Їй потрібен одяг, бо нічого привезти не змогла. Серед речей вибрала дві кофтинки. Їй запропонували також узяти пакетик соку й баночку дитячого пюре. Та вона відмовилась. Сказала, що її дитина вже все їсть, тож краще віддайте тим, у кого малюки.
Поки я спілкувалася зі Світланою Васильченко, весь час ішли переселенці. Усіх вислуховували, пакували сумки з овочами, іншими харчами, видавали талони на безплатне молоко, пропонували підібрати одяг і взуття.
Світлана Миколаївна каже, що у кожного своя ситуація. Хтось приїхав до батьків і родичів. У когось немає нікого, і треба починати з нуля. Так, зовсім без нічого прибули дві сім'ї, яких поселили в Рейментарівці. Працівники Центру створили базу даних власників житлових будівель, які можуть надати прихисток переселенцям як у місті, так і селах.
За словами Світлани Васильченко, 90% людей, які звертаються до центру надання соціальних послуг по допомогу, дійсно її потребують. Роблять для них усе, що в їхніх силах. Тому нехай люди приходять, спільно розв'язуватимуть усі проблеми.
Проте, відсотків десять відвідувачів – відчиняють двері ногою. Мовляв, а що мені держава може дати? І таким теж приділяють увагу…
