Щороку в четверту суботу листопада Україна вшановує пам’ять жертв голодоморів. Зараз майже зовсім не залишилося тих, хто був свідками тих злочинів. Ті, хто ще живий, здебільш не пам’ятають подробиць, оскільки були тоді зовсім малими. Це вже згодом, коли вони стали дорослішими, то чули від вцілілих старших жахливі розповіді про те, як змогли вистояти, вижити, врятувати дітей. І про те, як, на жаль, втрачали рідних, які помирали через голод.
У системі, в якій довелося жити нашим бабусям, дідусям, зовсім не було місця такому поняттю, як гуманізм. Нашим рідним через страх бути знищеними цією системою довелося миритися з нею. Про репресії та голодомор не прийнято було говорити на загал, а тому ми, їхні нащадки, змушені по крихтах збирати хоч якісь відомості, щоб передати своїм дітям. Заради того, щоб таке не повторилося.
Руїни Максаківського монастиря як пам’ять про людські трагедії
Наприкінці жовтня на сторінці Сусіди.City в фейсбуці був розміщений допис, проілюстрований світлинами, на яких зображені залишки Максаківського монастиря, який було засновано в середині XVI століття. На жаль, архітектурний ансамбль втрачений. За час свого існування монастир зазнавав пошкоджень та потерпав від пожеж. За часів Катерини II там влаштували лікарню для душевнохворих. Але остаточно монастир знищили комуністи в 1930–1950-х роках.
З кількох коментарів до допису мене особисто зачепив один, який залишила Валентина Ляшенко: «Для нашої сім’ї дещо з історії цієї споруди, цього місця залишиться назавжди в пам’яті і буде передаватись нащадкам. Адже саме в 30-х роках було розстріляно дідуся, жителя Максаків (у ті роки так званого «куркуля»), а моя бабуся з шістьма дітьми, залишившись викинутими зі своєї хати, знайшла в монастирі тимчасовий прихисток. І лише 1989 року, коли дідуся було реабілітовано, я змогла дізнатися правду зі слів моєї мами, тієї маленької дівчинки, якій на той час було вісім років і яка потім все життя про це пам’ятала і мовчала… Всі мовчали, бо не можна було говорити про те. Перше, що ми тоді зробили, то всією сім’єю з’їздили до монастиря. Неможливо передати наші відчуття. Тому для нас це місце святе!»
Руїни Максаківського монастиря
Я сконтактував з пані Валентиною, щоб поговорити про це і підготувати матеріал. Але вона сказала, що інформації у неї зовсім не багато, адже з певних причин про ті роки не розповідалось. А потім, коли вже і можна було щось сказати, її мама так і не насмілювалась це робити, для неї це була дуже страшна болюча тема.
– Спочатку я не могла зрозуміти, чому вона все життя так боялася міліції, – каже пані Валентина. – А виходить, що все дуже просто: вона пам’ятала, як всю їхню велику родину міліціянти викидали з хати. На жаль, мами вже немає з нами…
І тоді мені спало на думку таке: скільки подібних родинних історій, про які ми знаємо уривками зі слів вже покійних свідків? А наскільки ці уривки можуть стати корисними, бо зі зміною поколінь навіть вони можуть відійти в небуття. Тому важливо зберегти цю пам’ять.
Живих свідків голодомору майже не залишилось
У моїй рідній Михайлівці з того покоління, народженого на початку 30-х, залишилася лише баба Дуня. Їй вже 91 рік. У своїх батьків, Дмитра та Параски Білодідів, вона була найменшою дитиною, крім неї, були ще старші Федір, Рая, Маша і Катя. Той голод 1932–1933 років вона не пам’ятає. Хіба що з розповідей старших. Вони говорили, що було дуже важко, але змогли вижити завдяки лісу та річці.
Так само, як і про наступний голодомор, який стався в Україні одразу після Другої світової війни – у 1946–47 роках. Його свідків сьогодні багато живе серед нас. Саме до їхнього покоління і належала моя мама, яка народилася у 1940 році, якраз напередодні тієї війни. Їй вдалося пережити її, а потім ще й відчути сирітство при живих батьках і голод.
На жаль, мами вже давно немає серед нас. Але я добре пригадую її розповіді, коли вона ділилася спогадами зі свого раннього дитинства.
Бутерброд від ворога
Коли запитував маму про війну, вона казала, що майже нічого не пам’ятає. І дійсно – що могла усвідомлювати одно-дворічна дитина? Мама пригадала лише єдиний епізод про те, як пішла гратися з дітьми до сусідської хати, а там були люди у військовій формі.
– Чомусь я думаю, що то були німці, – згадувала вона. – А найбільше мені запам’ятався з того випадок, коли один з них пригостив мене бутербродом. Він відрізав тонесеньку скибку хліба, таку, що вона аж перегиналася. Але на неї поклав великий шматок масла. Можливо, якби я була старшою, то подумала б, чи брати того гостинця, а так… Що там говорити – війна і голод завжди ходять поряд. А нас, дітей в родині, було тоді ще троє. Всі одне під одне роками. Про всіх батькам треба було подбати.
А потім був вересень 1943 року. Німців вигнали з Чернігівщини. І хоч до завершення війни було ще аж майже два роки, та здавалося, що найстрашніше позаду. В сорок четвертому році у мами з’явилася ще одна сестра Галина. Батькам додалося більше клопотів, аби ростити дітей, ставити їх на ноги.
А після перемоги розпочався процес, який зараз прийнято називати фільтрацією: влада стала робити перевірки щодо виявлення осіб, причетних до співпраці з окупантами. В розряд підозрюваних потрапила і моя бабуся Маня. Ця ситуація потім стала своєрідною сімейною таємницею за сімома печатями: скаржитися на рішення влади не було заведено, клопотатися про перегляд справи не було кому.
«Мужик у спідниці» Маня-Вороб’їха
Своєї бабусі Мані я не пам’ятаю, бо народився через 11 років після того, як вона померла. Але все те, що довелося про неї чути, дало підстави створити в своїй уяві її образ такого собі «мужика в спідниці». Рішуча і вперта, сміливо бралася за справи, які, здавалось би, були під силу лише чоловікам. Вона могла і дров нарубати, і трави накосити, і разом з сусідом дідом Лавріном запрягти в пару своїх корів, аби потім орати людські городи. Інша справа її чоловік, мій дід Микола (по-вуличному – Лукич, хоча насправді він був Михайлович, а Лукою звали його діда). У нього була інша філософія, бо славився він тим, що неабияк володів ковальським ремеслом. А ще був затятим мисливцем: вполює щось чи ні, але в цьому мав розраду.
Мабуть, рішучість і безстрашність керували бабою Манею в ту зимову ніч сорок третього. Дуже лютували тоді німці і мадяри в нашій місцевості: в корюківських та єлінських лісах активно ширився партизанський рух. Тоді її розбудив стук у шибку. Вона хутко вийшла в сіни. Як виявилося, то був наш. Червоноармієць чи партизан – вона не знала, але те, що наш, була впевнена. Він попросився до оселі, щоб перебути до ранку, а потім рушити в напрямку Корюківки. Вона впустила, нагодувала і надала прихисток. А на світанку, коли почало ледь сіріти за вікном, наділивши вузлика з їжею, провела нічного гостя за двері, вказавши дорогу в напрямку сусідніх Андроників.
Це фото 1957 року. На ньому моя 49-річна бабуся Марія Воробей зі старшою донькою, моєю тіткою Марією
Це вже згодом вона дізналася, що в Андрониках вороги впіймали якогось партизана. Кажуть, що його довго допитували, знущалися, але, мабуть, так нічого і не довідавшись, вже знесиленого прив’язали до коня і тягли вулицею, поки він так і не загинув.
Про той випадок ніхто не згадував до кінця війни. Але потім по ньому було слідство. Серед свідків опинилася і баба Маня. Другим свідком став її сусід Гриша. Яким саме чином він опинився серед них, невідомо. Але саме на підставі його свідчень моя бабуся з розряду свідків перейшла спочатку в розряд підозрюваних, а згодом – засуджених.
Покійна мама розповідала, що вже коли вони стали дорослими, здогадалися, що саме той Гриша звів наклеп на бабусю. Є ймовірність, що він бачив, як тоді вона проводжала того гостя, і сам видав його німцям, а згодом, під час слідства, спихнув усе на жінку.
Навесні 1946 року бабусю засудили до 25 років ув’язнення. Ніхто навіть не звернув уваги, що вона була матір’ю чотирьох дітей, найстаршому з яких було дев’ять років, а найменшенькій – неповних два рочки. Самій бабі було тоді лише 38.
Покарання вона відбувала на шахтах у далекій Караганді. Мабуть, там би і скінчилися її дні, якби не настала смерть Сталіна, а за нею й амністія у 1953 році. Додому вона повернулася вже сорокап’ятирічною. За віком – ще молода, але на вигляд це була вже душевно зламана, з купою хвороб жінка.
Сирітство при живих батьках та голод
Багато чого змінилося і в її родині за ці роки. Дід Микола, мабуть, мало сподівався на те, що його дружина повернеться додому, невдовзі привів до хати їй заміну. Його можна було зрозуміти: у хаті були потрібні жіночі руки. Та й дітей чи доглянув би сам. Мама пригадувала той момент, коли у них з’явилася мачуха Арина, а з нею ще одна сестра – її донька Рая.
– Старші, Віталій і Маруся (їм тоді було вже 10 і 8 років), ставилися до цього по-дорослому, – розповідала вона. – Дворічна Галина своїм дитячим розумом не усвідомлювала особливостей змін. Мені було тоді близько семи років, і я ніяк не змогла сприйняти мачуху. Мабуть, через це вона мене і не любила. А ще мені, дитині, хотілося гратися з однолітками, а мене змушували глядіти меншу сестру.
– Пам’ятаю, як пізно восени сорок шостого року ми змушені були ходити на колгоспне поле, де перед тим росла картопля, і збирали її залишки, вимиті осінніми дощами і вже мерзлі, – пригадувала мама. – А навесні потім знову йшли туди і знаходили картоплини, але вже згнилі і висохлі – брали той крохмаль і готували якусь юшку. А ще їли паростки лободи, липові бруньки. Так і дочекалися літа.
Мама розповідала, що почувалася нікому не потрібною. Особливо тоді, коли в сім’ї з’явилася зведена сестра, а через якийсь рік – і брат. До її обов’язків доглядати за Галиною часом додавалися й ще менші, Тамара та Василь. Вже коли стала трохи дорослішою, то справжньою відрадою для неї були відвідини тітки Галі, маминої рідної сестри. Бо саме від неї вона відчувала материнське тепло і турботу. Хоч і жила в Наумівці, що кілометрів за десять, але дорогу туди вони з сестрою Галиною знали добре: спочатку лісом, потім – полем. Та ночувати в Наумівці залишалися зрідка, бо родина у тітки була теж велика (п’ятеро дітей), та й чоловік її мав вкрай лихий норов. Так і ходили, бувало: вранці туди, а надвечір – назад. Час від часу тітка, проводжаючи племінниць, повторювала слова: «От як було б добре: повертаєтеся ви зараз додому, а там ваша мама!»
І той день таки настав. Одного літнього дня в 53-му, коли вони поверталися до Михайлівки, зустріли жінку.
– А це ж ви Мані-Вороб’їхи доньки? – запитала. – Поспішайте! Там ваша мама вдома.
Далі вони вже не йшли, а наче летіли до рідної хати. Здалеку побачили, що біля нього людно: чи не пів села зійшлося, аби побачити Маню, яка «вернулася з тюрми». Мама сиділа на лавці біля хати під розлогою липою, але як тільки угледіла доньок,то підвелася і як могла стала йти їм назустріч: «Мої маленькі донечки! Я думала, що ви вже такі дорослі!»
Дві дружини в одній хаті
Мама розповідала, що баба Маня перші дні так до своєї хати і не змогла потрапити – у ній ось уже декілька років господарювала інша. Вона жила спочатку то у сусідів, то у сестри в Наумівці. Але згодом проявила свій характер і поставила діду ультиматум: «Я повернулася у свій дім, до своїх дітей. Вирішуй: або ти з нами, або ти з нею, але не в цьому домі». Її суперниця змушена була повернутися у свою хату, а дід Микола робив ще довго вибір, бо далі цілий рік так і жив на дві сім’ї: то в своїй хаті з бабою Манею, то з Ариною. Ні одну, ні другу не влаштовувало таке життя.
У серпні 1949 року, ймовірно, для покращення обробітку великих земельних площ півдня і сходу України, а також забезпечення робочими руками промислових підприємств та запланованих великих будівництв, уряд ухвалив постанову «Про переселення колгоспників і одноосібних господарств із західних областей України в південні області Української РСР». Зокрема, планувалося переселення жителів західноукраїнських областей, а згодом і мешканців Чернігівської, Житомирської та Сумської областей в південні та східні області України. Прості люди називали це вербуванням. Аби врятувати свою родину, у 1954 році бабця з дідом також наважилися завербуватися. Поїхали на Миколаївщину. Але прожили там недовго. Необлаштованість побуту, зміна клімату, а головне – загострення хвороб, отриманих під час ув’язнення, змусили їх через два роки повернутися на батьківщину.
«Хочу померти вдома», – говорила тоді бабуся Маня. Так воно і сталося: навесні 1958 року її не стало. Її смерть розставила всі крапки над «і» для діда Миколи: він став жити з Ариною та меншими дітьми. А старші… Старші створили власні сім’ї.
Сьогодні вже нікого з моїх рідних, кого згадав, немає на цьому світі. Але ще й досі росте та липа, яка є наче вказівником місця, де стояла дідівська хата. Хата, яка пам’ятала війну, біль, голод і зламані людські долі.
