Опухлими від голоду руками відкопували гнилу картоплю, мерзлі буряки, намагалися порятуватися лободою та конюшиною з поля. Ці та багато інших, ще страшніших речей зовсім не є кадрами з фільму жахів. Такими спогадами зі свого дитинства ділиться Ганна Гаєва, жителька Степанівки.
Війна та голод
Народилася Ганна в перший день 1940 року в Ушні. Позаду вже були два масові голодомори століття, попереду – п’ять років жахливої війни. А потім – життя після перемоги, яке виявиться чи не страшнішим за Другу світову.
У дитячому віці Ганні довелося пережити останній, штучно створений масовий голод 1946–1947 років, про який пам’ятає в деталях і досі.
Ганна Гаєва
– Деякі картини постійно перед очима, їх не забуду ніколи, – розповідає жінка. – Жили ми тоді в холоді та голоді, нічого не бачили. Ні одягу, ні їжі, навіть онуч нормальних не було, про якісь штани чи тепле взуття годі й говорити.
Окрім дівчинки, в родині було ще двійко молодших діток. Усього народилося четверо, але одна з сестер померла в ранньому віці. Та втрата назавжди залишила слід у серці Ганни Сергіївни й викликає непідробний сум і дотепер.
– До школи ходили голодними, з опухлими ногами, животами. На щастя, там нас іноді підгодовували, і це рятувало від погибелі, – згадує Ганна Гаєва.
Ні сльози, ні благання не подіяли
Від того, що доводилося їсти і як добували собі харч, волосся стає дибки. Їли гнилу картоплю, що лишилася після збирання врожаю, щавель, бруньки, варили різну полову – люди хапалися за будь-яку можливість вижити.
На тих, хто мав хоч якесь господарство та запаси, очікувало тотальне вичищення комор. Яйця, молоко та м’ясо навіть не потрапляло до рук хазяїв – позбавляли всього, що тільки можна, й навіть більше.
– Згадую, як до нас приїхав двоюрідний брат батька, котрий тоді був при владі, і забрав із хліва корову, нашу єдину годувальницю. Ні сльози, ні благання не подіяли, – згадує пані Ганна. – Відіпхнув мене, малу дитину, у пісок і пішов собі. А я лежала й плакала – такої несправедливості тоді зрозуміти не могла.
За те, що батько не хотів примусово віддавати чесно зароблене, його (та й інших людей), зі слів жінки, неодноразово зачиняли в комірчині сільради задля перевиховання. Не зважали й на дітей, котрі сиділи під дверима й чекали тата додому.
У колгосп на роботу пішла 10-річною
Ганна була найстаршою дитиною в сім’ї, тож саме їй довелося взяти на себе відповідальність та першій долучитися до тяжкої фізичної роботи. Почала працювати в колгоспі з 10 років.
– Мати хворіла, батько прийшов з війни калікою – без руки, тому іншого виходу в мене не було: трудилася на землі кілька років, – ділиться спогадами жінка. – А з 1956 року основним моїм заняттям стало доглядання за коровами. Пів життя присвятила цьому.
За роки роботи нажила професійних хвороб, із якими так і не розпрощалася. Незважаючи на це, після виходу на пенсію від ферми відцуратися не змогла: все одно час від часу допомагала, підміняла колишніх колег, навіть сторожем рік пропрацювала.
Сильна жінка – сильна в усьому. В особистому житті Ганни Гаєвої теж було немало труднощів, які доводилося долати день при дні. У чоловіка була інвалідність: ногу після дев’яти операцій зберегти не вдалося. Тому вся домашня робота лягла на тендітні плечі жінки. Будувала будинок, доглядала за господарством, ростила двох синів.
– Доля справді була тяжкою, все життя – у роботі, нема що й згадати, – роздумує цьогорічна ювілярка. – Та все недарма. Адже зараз я нарешті живу спокійно, поряд зі мною діти, внуки та правнуки. І це найголовніше щастя.
