Українське суспільство завжди відзначалося глибокою повагою та вдячністю до тих, хто захищає його свободу та незалежність. Військовослужбовці в Україні – це не просто професіонали, які виконують свій обов’язок, але й справжні герої, які щоденно ризикують своїм життям заради миру та безпеки своєї країни. Після початку російської агресії у 2014 році, а особливо після повномасштабного вторгнення у 2022 році ставлення українців до військових стало ще більш щирим і поважним.
Однак проблема непорозумінь між військовими та цивільними, безумовно, існує, і вона є важливою для обговорення, адже від взаєморозуміння цих двох груп залежить єдність суспільства в цілому.
Щоб не поглиблювати прірву між військовими й цивільними
Питання взаємоповаги та розуміння між цивільними і тими, хто сьогодні їх захищає, – один із чинників соціальної згуртованості. Ворог придумує різноманітні способи, щоб розділити, розсварити наше суспільство. Для цього він закидає фейкову інформацію, якою прагне збурити українців, аби ті вийшли навкулачки один проти одного. Ворог лише радіє, коли бачить, що у нас виникають якісь внутрішні протистояння.
Однією з головних причин непорозумінь є різниця в досвіді. Військові, які щодня стикаються з небезпекою, втратами та стресовими ситуаціями, часто відчувають, що цивільні не можуть повністю зрозуміти їхніх переживань. З іншого боку, цивільні, які живуть у відносній безпеці, інколи не усвідомлюють, наскільки важкою є служба на фронті. Це призводить до невдоволення з обох сторін: військові можуть відчувати, що їхня праця недооцінена, а цивільні – що їхні проблеми ігноруються.
Ще один аспект – це різниця в пріоритетах. Для військових головне – це захист країни, тоді як для цивільних часто на першому місці стоять повсякденні турботи: робота, сім’я, особисте життя. Це може викликати напругу, особливо коли мова йде про те, як розподіляються ресурси або увага суспільства. Наприклад, деякі цивільні можуть вважати, що підтримка армії відбувається за рахунок інших важливих сфер, таких як освіта чи медицина.
Військові та цивільні мають навчитися розуміти один одного
Також варто згадати про соціальну адаптацію військових, які повертаються до мирного життя. Після тривалого перебування на фронті багато з них стикаються з труднощами у спілкуванні, відчуттям ізольованості або навіть агресією. Цивільні, у свою чергу, інколи не знають, як поводитися з такими людьми, що може призводити до непорозумінь або навіть конфліктів.
Щоб подолати ці бар’єри, важливо будувати діалог. Військові та цивільні повинні навчитися слухати один одного, розуміти та поважати почуття та досвід кожного. З одного боку, цивільним варто більше дізнаватися про те, через що проходять військові, підтримувати їх не лише матеріально, але й морально. З іншого боку, військовим важливо пам’ятати, що цивільні також переживають складні часи, і їхні турботи – це теж частина загальної боротьби за майбутнє країни.
Українське суспільство вже демонструє велику єдність, але подолання внутрішніх непорозумінь — це важливий крок до ще більшої згуртованості. Лише разом, підтримуючи один одного, ми зможемо подолати всі виклики і побудувати сильну, єдину Україну.
Чи дешево жити військовому в тилу
Проблема, яку днями підняв військовослужбовець ЗСУ Олексій Крот, змусила замислитися над розумінням такого поняття, як людська совість.
Олексій народився на Корюківщині, у селі Петрова Слобода. Навчався в Ніжинському університеті імені Миколи Гоголя, де отримав фах учителя історії та правознавства. До служби в Збройних силах України Олексій працював лісорубом Корюківського лісгоспу. У 2018 році він підписав контракт з 1-ю окремою танковою бригадою на посаду командира гранатометного відділення. У 2021 році уклав другий контракт, вже на 10 років.
Так його і застало повномасштабне вторгнення, на початку якого обороняв Чернігів, а згодом разом з побратимами тривалий час воював на Донеччині. Захоплюється поезією і сам пише вірші. Окрім поетичної і літературної діяльності займається історичним краєзнавством та садівництвом. Вдома на нього чекають любляча дружина Світлана, сини Олександр та Максим, донька Богдана (вона, як і батько, творча особистість: навчається в Харківській консерваторії).
Олексій Крот продовжує нести службу й сьогодні. Наразі він перебуває на ротації в Мені.
З передової – на умовний відпочинок
Пан Олексій після періоду терпіння просто вихлюпнув хвилю емоцій, які накопичилися з приводу побаченого, пережитого та відчутого особисто ним та його побратимами.
Повернувшись із передової на умовний перепочинок в тил, вони почали шукати в Мені житло. І, як виявилося, дехто з квартироздавачів вдається до надмірного переоцінювання вартості житла, яке хочуть здати квартиронаймачам. За словами військовослужбовців, вони вважають, що військові цілком спроможні викласти таку суму коштів, бо ж отримують доволі високу зарплату.
Ось які враження від перебування в Мені та стосунків з її мешканцями зачепив Олексій в одній із груп соціальної мережі Фейсбук:
«Бажаю здоров'я всім православним і не тільки! Хочу поділитися своїм обуренням з приводу ставлення деяких не дуже шанованих (особисто мною) осіб щодо військових, в яких вбачають ледь не джерело доходів (це, якщо обдерти служивого до спідньої білизни, наприклад).
Коли наш батальйон після місяця пекла оборони Чернігова зайшов на Городнянщину, жителі Городні раділи нам, як найріднішим людям, ділилися своїм нехитрим добром.
Потім рік ми перебували в Нових Боровичах, де люди з розумінням ставилися до наших проблем. Крім, правда, деяких особистостей, як, наприклад, була хазяйка тієї хати, у якій ми проживали. Вона навіть через рік намагалася «здерти» з мене дві тисячі неіснуючого боргу за користування електроенергією, хоча все сплачувалося регулярно.
Кажуть, наглість – то друге щастя для декого, в кого бракує сумління, чи воно було зовсім відсутнє з моменту зачаття чи то народження. У Мені за житло без докорів сумління з військових правлять по 700 гривень (!) за добу. Чи ви вже люди зовсім подуріли?! Не треба думати, що військовий – то мільйонер типу Коломийського чи Ахметова. Ви втрачаєте всякий глузд, а про совість взагалі мовчатиму, бо для отаких скнар це просто пустий звук.
Не зловтішайтеся чужому горю
Якось на Сумщині довелося підвозити одну жінку. Вона розповіла історію, повчальну для багатьох. Ця жінка пустила пожити на квартиру військових у Білопіллі, а її сусідка, коли дізналася про це, почала обурюватися і казати, що такого вік би не зробила. Бо не може навіть уявити, що на її постелі спатиме хтось із військових. Мовляв, якщо військові, то нехай в окопах живуть.
Язик той за отакі слова не відсох, але під час чергового обстрілу ворогом ворожа бомба попала в отой будиночок недоторканої. Ні собі, ні людям, як то кажуть. Бо ж є Бог на світі.
Це ж добре, коли в отаких безсовісних ніхто не воює та не воюватиме. У кожного військового є сім'ї, діти, старенькі батьки. А ви заздрите солдатським грошам. Зараз, думаю, двері військкоматів відкриті для кожного: відправляйте своїх чоловіків, синів та найближчих родичів і я певен, що невдовзі вас просто воротитиме від отих грошей.
Ви заздрите і прагнете наживатися. Коли, не дай Боже, на ваш поріг ступить чобіт окупанта, вас, без всяких претензій, викинуть з вашого житла. Бо з вами зовсім ніхто не буде рахуватися.
Усі сплять спокійно в глибокому тилу лише завдяки ЗСУ. І таке ставлення до військових – то справжнє шкуродерство. Дякую за увагу! Зрозуміє лиш той, у кого присутнє розуміння і кого Господь наділив совістю. Маю честь!»
Що з нами не так
Дуже бурхливою була реакція в коментарях на цей допис. Багато хто відверто зізнався в тому, наскільки соромно за своїх земляків. Приємно, що коментарі пройняті шаною та повагою до захисників.
Світлана Назаренко: «Низький уклін вам, наші рідненькі! Щира шана та дяка! Дуже соромно за тих менян, які так роблять. Навіть не можу назвати їх людьми. Так може робити лише особа, в якої ніхто з рідних не захищає країну».
Тетяна Фесюн: «Дякую, Олексію, за захист! Водночас пропоную звернутися до податкової служби і повідомити про господарів, які отримують шалені доходи і не сплачують за це податки. 700 грн за добу, а за місяць – 21 тис., то це ж які там мають бути умови? Просто жах!»
Тетяна Вербило: «Дякуємо за захист! Дай Бог, щоб не зіткнулись з окупантами ті, хто хоче нажитися. Хоча...»
Олексій на це відповів: «Гроші їх тоді не врятують. Бо ворог нещадний».
Надія Прилипко: «Щиро дякую вам за наш захист. Мені дуже соромно, що так роблять жителі нашого міста. Якщо не допомагати військовим, то «нуль» може бути і в нашому місті. Ми маємо це розуміти».
Ірина Бреус: «Капець. Це що, реально в Мені такі ціни? Як соромно за земляків! Правду кажуть, що війна тільки для тих, у кого воюють на фронті рідні. Бережіть себе. Тримайтесь. Нехай Бог охороняє вас і всіх наших захисників».
Ольга Власюк (жителька Херсона): «Як ви все точно сказали! Мені також хотілось щось подібне написати. Ми з чоловіком та побратимами також побували багато де, бачили різних людей, але Мена… У мене просто слів немає! Якось бойових дух падає до нуля, коли дивишся на це».
Раїса Трало: «Дякую за захист! Нехай Ангел-охоронець не залишає вас. Повертайтесь живі і здорові, а тим, хто так вчиняє… Бог їм суддя! Дуже соромно перед нашими захисниками за них...»
Олексій потім сказав, що загалом в Мені дуже багато хороших та щирих людей. Але деякі особистості здатні зіпсувати загальну картину. Озвучена ж проблема не є притаманною лише Мені, бо подібне доводиться спостерігати і в інших регіонах України. Саме через це він вважає, що не варто про це мовчати.
– Мій добрий знайомий, також воїн, написав, що у Барвінковому (Харківщина) підприємливі місцеві мешканці хочуть мати 800 грн за добу проживання військового. Грошей у нього не було, то два тижні він жив у кущах та під стогами. Були й добрі люди, які пігодовували, – розповідає Олексій Крот. – Люди, що з вами? Наполеон колись казав: народ, який не бажає годувати свою армію, незабаром буде змушений годувати чужу. Ви цього хочете?
