У заголовок винесені слова старшого наукового співробітника відділу проблем зовнішньої політики та міжнародної безпеки Національного інституту стратегічних досліджень Валерія Кравченка. У цієї цитати є продовження: «Я це знаю, бо я родом з Донецька, мого рідного міста вже немає».
Звичайно, Донецьк залишився на мапі, але «руський мір» убив українську душу цього міста. Чи очікує така ж доля і всю Україну? Схоже, Путін не збирається зупинятися і активно готується до великої війни. За словами Валерія Кравченка, Україна може стати полем війни цивілізацій – тоталітарної і демократичної.
Цю та інші загрози, які виникають і загострюються, активно обговорювали експерти й журналісти на семінарі «Співробітництво Україна – НАТО. Регіональний вимір» у Чернігові.
Директор Центру інформації та документації НАТО в Україні Барбора Маронкова розповіла про сьогоднішні світові виклики та загрози і про те, як на них реагує НАТО. Попри визначення «світові», вони максимально близькі для Чернігівщини. Бо наразі і наша область і Україна загалом, на жаль, опинилися в центрі зіткнення.
На думку Валерія Кравченка, час гібридної війни вже закінчується. І починається ера війни конвенційної. Тобто, відкритої конфронтації на всій території України з використанням зброї. Варто нагадати, що саме Чернігівщина є найкоротшим шляхом від кордону з Росією до Києва. І тому саме наша область під основним прицілом агресора.
На жаль, Україна на початку 2000-х років не скористалася шансом стати складовою системи колективної безпеки. Нагадаю, що стаття 5 Статуту НАТО засвідчує: агресія проти будь-якої країни-члена Альянсу розцінюється як напад на всі країни НАТО. З відповідною реакцією і колективним захистом. Цілком очевидно, що якщо б 2014 року Україна була в Північноатлантичному блоці, Путін не зважився б напасти на нашу країну.
Однак на початку цього століття ні суспільство, ні політики виявилися не готовими гарантувати безпеку своєї країни. Суспільство знаходилося у полоні радянських міфів про агресивне і погане НАТО й про миролюбну та братську Росію. А політикам було вигідно (насамперед, фінансово) зберігати так звану багатовекторність. Себто, декларувати прихильність до європейської та атлантичної інтеграції і при цьому постійно загравати з Росією.
Чим закінчилися віра у міфи і політичні ігрища? На це питання сьогодні може відповісти кожен українець. Втратою територій, гібридною війною, понад 10 тисячами вбитих українців, зламаними долями, мільйонами біженців на території своєї ж країни.
Коли у 2008 році готував ґрунтовний матеріал про досвід вступу до НАТО колишньої радянської республіки Литви (до речі, той матеріал став переможцем всеукраїнського конкурсу журналістських робіт), звісно, не міг прогнозувати 2014 рік в Україні. Але саме тоді з’явилося відчуття незахищеності, невідворотності агресії. Нагадаю, що саме 2008 року Росія атакувала Грузію. І це тоді здавалося чимось абсолютно не реальним. Усього через шість років «братська держава» принесла війну і смерть в Україну.
На семінарі в Чернігові усіх учасників цікавило найголовніше питання: коли Україна може стати членом НАТО? Валерій Кравченко дав однозначну відповідь: ні Україна, ні Грузія у найближчій перспективі не мають шансів увійти до НАТО. Причин цього дуже багато.
Але що тоді робити Україні, територія якої, як зазначалося, може стати полем бою? Готуватися до захисту. Усіма можливими (і навіть не можливими) способами. Покладатися тільки на власні сили. Зміцнювати оборону й Українську армію.
Логічне питання: а навіщо тоді нам співпраця з НАТО? Бо вона дає можливість Україні стати сильнішою. Адже НАТО – це не тільки про оборону. Стандарти Північноатлантичного альянсу – це і подолання корупції, і забезпечення прав людини, і зміцнення демократії, і підвищення добробуту кожного українця. І багато інших речей, про які ми мріємо і, власне, заради яких у новітній історії України вирували дві революції.
Росія зі своїми сателітами теж має військовий альянс. Це так звана ОДКБ – Організація договору про колективну безпеку. Чим вона принципово відрізняється від НАТО? У Північноатлантичному альянсі найвищою цінністю визнане людське життя. В ОДКБ, схоже, найвища цінність – захоплення чужих територій. І при цьому не важливо, скільки життів буде покладено за чергову політичну авантюру. У сусідній державі не шкодують життя ні своїх, ні чужих. Вони готові вбивати і далі.
Відео Олексія ПРИЩЕПИ
