Минуло 30 років відколи Україна стала незалежною. Разом з нею незалежними стали всі ми. Як і де зустріли вікопомну подію? Як оцінюєте ці три десятки років? З такими запитаннями Сусіди.City звернулися до земляків.
Юлія ШЕМЕНДЮК, мама п’яти дітей:
– На той момент я ще була зовсім юною школяркою. Мені було 10 років. Саме через це я навіть і не пам’ятаю, як сприйняла новину, яку обговорювали дорослі. Мабуть, ще не усвідомлювала її. З дорослішанням розуміла, наскільки це важливо. В цьому вдома мені допомагали розібратися батьки, в школі – вчителі.
Загалом до незалежності України ставлюся позитивно. Хотілося б, щоб це було насправді, бо чомусь не відчувається тієї незалежності, яку мають інші цивілізовані держави.
Найбільшим моїм досягненням є моя родина. Я щаслива, що маю ідеального чоловіка. Разом із ним виховуємо п’ятеро прекрасних діток. Дуже любимо разом усією сім’єю проводити дозвілля.
Тетяна ЯКОВЕНКО, староста Величківського старостинського округу:
– Події серпня 1991 року мені запам’яталися: це був новий, яскравий період мого життя. Насамперед тому, що на початку місяця у нас із чоловіком народилася донька. Звичайно, це були радісні клопоти для мене і всієї родини. На той час я жила, як і зараз, у Величківці. Пам’ятаю, як 19 серпня, на храмове свято, весь день по телебаченню транслювали балет «Лебедине озеро», і нам усім було тривожно і незрозуміло, що відбувається. Потім дізналися про спробу державного перевороту в СРСР.
Повідомлення про Акт проголошення незалежності України сприйняла з радістю і надією. Бо, мабуть, завдяки батькам, а згодом – оточенню в інституті завжди мала проукраїнські погляди. Мені дорогі і рідна мова, і вишивка, наша історія і культура.
Ставлення до незалежності нашої держави у мене не змінилося: стовідсотково позитивне. Інша справа, що ми, українці, не вміємо вибудувати справжню незалежність: щоб у країні був мир, добробут і справедливість. Чи ми не вміємо, чи нам не дають сильніші і впливовіші?
Докорінно моє життя за 30 років не змінилося. Як і раніше, живу і працюю у рідному селі. Головне надбання цих років – моя сім’я, родина, друзі, просто хороші люди у щоденному спілкуванні.
Віталій СЕРГІЙКО, журналіст «Нашого слова» та сайту Сусіди.City:
– У той час я був на строковій службі, восени 1991 року демобілізуватися. Оскільки моя військова частина дислокувалася у Москві, то став певною мірою дотичним до подій, які розгорталися в гарячі серпневі дні 1991-го. Перебував тоді на посаді заступника командира взводу, протягом трьох ночей очолював групу, яка підсилювала охорону штабу дальньої авіації. Штаб знаходився за 150 метрів від Садового кільця, на якому відбувалися чи не найзапекліші протистояння. Довелося чути автоматні черги, що долинали звідти.
Звістку про незалежність України сприйняв спокійно, можливо, просто не розуміючи, що це таке. А можливо, ми там, у Москві, не отримували повної інформації. Належним чином почав усвідомлювати вже в жовтні, коли повернувся додому.
Для людини три десятиліття – це великий життєвий проміжок. За кращих обставин – третина її віку. Вважаю, що досяг немало: дім збудував, дерево посадив не одне, виростив і виховав трьох дітей. Здобув дві вищі освіти. Майже всі ці роки були пов’язані у мене з освітянською сферою, але ніщо не завадить людині спробувати щось нове. Наразі для мене це журналістика. Не можу змовчати і про втрати: за 30 років, на жаль, вона була не одна. Найбільша – смерть мами 15 років тому.
Можливо через те, що я великий романтик, моя думка не змінна: був, є і буду прихильником незалежності України. Тридцять років – для держави не багато, тому не перестаю вірити, що зірковий час України ще попереду.
Ірина РУДЕНКО, вчителька початкових класів Синявської школи:
– У серпні 91-го я вже була 21-річною мамою і доглядала за маленькою донькою Маринкою. Я вже збиралася виходити з декрету: у нас із чоловіком була зовсім молода сім’я і грошей катастрофічно не вистачало. У моїх свекрів (а жили ми разом з ними) тоді було велике розчарування: свекор залишався ідейним комуністом. А ми ж були молоді, наївні, вірили в краще майбутнє, свої сили. І, звісно, сподівалися на гарні зміни у країні. Навіть збиралися зводити власний дім.
Те, що Україна стала незалежною, вважаю правильним кроком. Але разом із тим, певна, що державою керують недолугі керманичі, у виборі яких винні ми всі. І те, що вибираємо не тих, і те, що продаємо голоси. Але, на мою думку, в політику не йдуть справжні професіонали, які здатні витягнути нашу країну. Ось за це у мене болить душа. Як колись писав Висоцький: «Настоящих буйных мало – вот и нету вожаков».
Із чоловіком щасливо живемо вже 32 роки. Він дуже працьовитий і люблячий. За цей час виростили двох діток, маємо стільки ж онуків – Дениска і Артемка. Врешті побудувалися. Я здобула вищу освіту і маю професію, від якої отримую величезне задоволення. Шкода, що цього року Городищенську школу, в якій я пропрацювала теж три десятиліття, закрили. Але життя триває: продовжуватиму і надалі сіяти розумне, добре, вічне у Синявській школі.
Наталія ОЧКОВСЬКА, староста Киселівського старостинського округу:
– Мені тоді виповнилося 13 років і я була ученицею 8 класу Киселівської школи. Ще не розуміла, що трапилось.
Україну дуже люблю. Вірю в те, що вона все ж таки стане заможною державою. Маю надію, що в Україні настане мир і ми будемо щасливо в ній жити.
Головний мій здобуток – це мої доньки. Виховую їх так, щоб вони бути чесними, справедливими, добрими, цінували завжди ту землю, де народилися і живуть, щоб були справжніми патріотками своєї країни.
Олександр НАЗАРЕНКО, головний редактор «Нашого слова»:
– На Спаса, 19 серпня 1991 року, я їхав зі свого рідного села Білошицької Слободи, що на Корюківщині, до Семенівки, де працював журналістом у тамтешній районці. Їхав дуже рано, в Холмах слід було зробити пересадку. Вийшовши з автобуса, прислухався до гучномовця, який висів у центрі селища на стовпу. З нього линула мелодія «Лебединого озера». Перша думка: в державі траур, помер хтось із керівництва. Такий стереотип в свідомості людей створила серія смертей радянських вождів Брежнєва, Андропова, Черненка у 1982–1985 роках. Про путч дізнався вже у Семенівці, коли прийшов на роботу.
У дні заколоту відчувалася розгубленість, оскільки всі не зовсім розуміли, що відбувається в Москві. Мабуть, через це черговий номер семенівської районки, яка тоді називалася «Красное знамя», так і не вийшов із друку. Бо редакторка не наважилася розміщувати інформацію про путч.
Усе прояснилося через декілька днів: заколот виявився невдалим, а Україна здобула незалежність. Другій події я неабияк зрадів, бо завжди мав проукраїнські настрої. Ці переконання і любов до рідної країни зберігаю і до сьогодні. Намагаюся бути корисним своїй державі.
Тридцять років – це більша частина мого життя. Подій було багато – як щасливих, так і сумних, трагічних. Але маю чудових дітей – доньку і сина. Маю роботу, яку дуже люблю. Завдяки професії об’їхав майже всю Україну, бував у Європі, Сполучених Штатах. І можу з впевненістю сказати, що кращої країни немає. Так, у нас багато проблем, не все сталося так, як мріялося 30 років тому. Маємо неадекватну сусідню державу-агресора, яка загарбала нашу територію і вже сім років убиває українців та заважає нашій країні рухатися вперед. Але не маю жодного сумніву, що Україна завжди буде вільна і незалежна.
