Ще у далекому 2007 році мені товариш підкинув комп'ютерну гру S.T.A.L.K.E.R.: Тінь Чорнобиля. Сказав, що це бомба, що не можна відірватись. Я послухав, сів спробувати, і вона затягнула по повній.
Трохи інформації. Гра S.T.A.L.K.E.R. розроблена українською компанією GSC Game World. У її основу лягла повість «Пікнік на узбіччі» братів Стругацьких, знятий за її мотивами фільм режисера Андрія Тарковського «Сталкер» та історія реальної Чорнобильської зони.
Понад усе мене вразило, що весь ігровий світ — це місцевість реальної Чорнобильської зони відчуження. Сама атмосфера гри, сірі кольори жаху та моторошне озвучування надавали неабиякого відчуття присутності у світі мутантів.
З інтернету дізнався, як розробники гри їздили до Чорнобильської зони відчуження, робили фото та відео місцевості для подальшого перенесення матеріалу в комп'ютерний світ. Потім компанія випустила ще дві частини гри. А 2018 року оголосила про те, що працює над проектом S.T.A.L.K.E.R.2, який планують випустити 2021 року.
Днями мені випадково випала нагода побути там, де багато років перебував віртуально. В самісінькому серці зони відчуження — біля четвертого реактора ЧАЕС, села Копачі (це покинуте село за 4 км від ЧАЕС, найближче до станції), на правому березі річки Прип'ять та самому місті Прип'ять.
Копачі після аварії на станції 26 квітня 1986 року виявилося сильно забрудненим радіонуклідами. Його ліквідували, повністю знищивши, а потім спеціально засипали землею. Від села залишився тільки дитячий садочок.
У грі «Сталкер — Поклик Прип'яті» село є локацією рівня «Околиці «Юпітера». Воно відоме тим, що в околицях водиться багато зомбі, а пагорби, які залишилися від старих будівель, мають великі рівні випромінювання.
Прип'ять — покинуте місто поблизу залізничної станції Янів. Життя в Прип’яті вимушено зупинилося через «тимчасову» евакуацію населення, адже перебування там означало смерть. І тепер це — мертве місто.
Школи, лікарні, будинок культури, кінотеатр перетворилися на напівзруйновані будівлі, а замість людей у парках і на вулицях – тільки здичавіли собаки. Тікаючи, люди лишали у своїх домівках усе, тому й досі можна відчути, чим жили мешканці Прип’яті, попри те, що більшість покинутого вже давно розікрали.
Протоптавши не один віртуальний кілометр у грі, я опинився у тих місцях реального світу. Тільки тоді зрозумів, як точно і реально змогли розробники гри втілити в ній усю атмосферу зони відчуження і передати її геймеру.
Я намагався зробити все, щоб об'єктив моєї камери зміг передати атмосферу жаху, яку залишив отой день — 26 квітня 1986 року.
