20 лютого одразу трьох заслужених журналістів України — Зою Шматок з Корюківки, Віру Бушай з Чернігова і Олександра Назаренка з Мени —запросила на творчу зустріч до Корюківського історичного музею директор Людмила Бабич. Сусіди. City дізналися, що про себе і свою роботу розповіли ті, хто пише про інших.
Усі три почесних гостя - родом з Корюківщини: Зоя Шматок з Корюківки, Віра Бушай із села Сядриного, Олександр Назаренко – з Білошицької Слободи.
Коли і як відчули, що журналістика – їхній шлях?
Олександр Назаренко: «Журналістика — професія не з простих»
Самотужки навчився читати ще у 4 роки. Писати у малого не виходило, а ось сільську книгозбірню «штурмував» щодня. Пам’ятає, як покійна вже бібліотекарка Поліна Кирилівна просила: «Сашко, приходь хоч через день, а то бібліотечний фонд скоро закінчиться».
На журфак з першого разу не вдалося вступити. З роботою допомогла Зоя Шматок — влаштувала у редакцію сусідньої семенівської газети. З тих пір він називає Зою Степанівну хрещеною мамою у своїй професії. Та й не він один.
У журналістиці не дозволяє собі безпідставних звинувачень. Уникає неточностей і помилок — таких, які можуть впливати на почуття і долі людей.
Жартує, що ставати журналістами — сімейна традиція родини Назаренків. Вже долучилися до неї і його дружина Поліна, і донька Аня, майбутній психолог. Не цікавить журналістика поки лише сина Богдана, який цьогоріч закінчує одинадцятий клас.
Що таке справжнє щастя для Олександра Назаренка? Щоб зранку хотілося поспішати на роботу, а ввечері — повертатися додому. І щоб між роботою і родиною зберігалася рівновага.
Сьогодні Олександр Назаренко — редактор Менської районної газети «Наше слово» та сайту «Сусіди. Сіту», керівник інтернет-видання «Час Чернігівський», голова Чернігівської обласної організації Національної спілки журналістів України, голова ГО «Асоціація регіональних ЗМІ», заслужений журналіст України.
Зоя Шматок: «Пишу тільки про ту людину, до якої лежить душа»
Як сама каже, виросла у лісі — батько там працював. Коли пішла до школи, знала лише дві букви. І навідріз відмовлялася вчитися читати. Доходило аж до сліз.
У журналістику потрапила з магазину, куди влаштувалася після школи. Працювати у редакцію корюківського «Маяка» її запросив тодішній редактор Іван Пискун.
Згодом — вивчилася на журналіста. Але найголовнішому вчило життя. Завжди була відвертою і чесною з людьми та колегами. Не боялася робити зауваження навіть маститим авторам.
Зізнається, що у часи її редакторства у «Маяку» найскладніше було писати на теми торгівлі і медицини. Газетні матеріали, а особливо критичні, райспоживспілкою і райлікарнею сприймалися у штики.
Однак, найчастіше героями її публікацій були і є прості люди. От про них писати — справжнє задоволення.
Щастя для неї це те, коли його не помічаєш. Коли всі живі і здорові, коли люблять і бережуть одне одного.
Донька Лариса теж пішла у журналістику. Завдячуючи подрузі Вірі Бушай. Віра Володимирівна взяла її на роботу коректором, бо дівчина після закінчення педагогічного вишу не хотіла працювати в школі.
Пише тепер Лариса Галета у «Деснянці вільній» у Чернігові.
Зоя Шматок — член Національної спілки журналістів України, заслужений журналіст України. Близько 20 років працювала редактором Корюківської районної газети «Маяк». 14 років — власкором «Деснянської правди» і «Деснянки вільної».
Надбала 44 роки газетярського стажу. Але ручку не відкладає і дотепер — пише у свою «районку».
Віра Бушай: «Журналістика мені дала все, навіть чоловіка»
Вперше написала замітку в газету, коли навчалася у 9 класі. І коли її надрукували, Віра носилася з тією газетою наче з найдорожчою відзнакою.
Будучи юним дописувачем, заробила і свої перші гроші — 44 копійки, гонорар за невеличку замітку. Їх вистачало на два походи у кіно. Подальших гонорарів вже вистачало і на сукню, і на парфуми.
У редакцію корюківського «Маяка» Віра Бушай прийшла на два місяці раніше Зої Шматок. Її, активну дописувачку, теж запросив на роботу редактор. З того часу колеги дружать і часто телефонують одна одній.
Журналістика дала їй багато. Навіть чоловіка. Багато років тому молодий кореспондент брала інтерв’ю у дипломованого агронома, який згодом і став її другою половинкою.
Проте, не завжди спілкування з людьми, про яких писалося, було приємним — зізнається Віра Бушай. І від несподіваної бурхливої реакції ніхто не застрахований. Навіть на позитивні матеріали.
Та, попри все, журналістика — вірус, який вражає цілі сім`ї! Так сталося і з родиною Віри Володимирівни.
Зять працював фотокором у «Гарті». Невістка Наталія нині — редактор чернігівської газети «Наш край», яку багато років редагувала сама Віра Володимирівна. Якось вже покійний чоловік Віри Бушай, який завжди був першим поціновувачем «Нашого краю», сказав дружині: «Не ображайся, але Наталя тебе обійшла – її газета стала цікавішою». Більшої похвали для Віри Бушай годі й шукати – гідну зміну зростила.
Донька - фахівець з комп’ютерної верстки і дизайну трудиться разом з мамою в газеті «Живи з надією», готує добірки.
Зате з онуків ніхто не хоче бути журналістом. І Віра Бушай знає чому. Каже, бачили, скільки часу в неї забирала робота, з якої додому повертатися доводилося ледь не на світанні.
А їй і не треба сліпого наслідування! Нехай ідуть своєю дорогою. Їхні маленькі перемоги і досягнення — вже для неї щастя.
Мир і злагода у сім`ї — щастя. І коли поруч є кохана людина, яка потрібна тобі як повітря.
Тільки не буває щастя — з одним крилом. Своє вона, на жаль, втратила.
Віра Бушай — редактор єдиної на Чернігівщині соціальної газети «Живи з надією», заслужений журналіст України.
Розпочинала кореспондентом Корюківської районної газети «Маяк». Працювала у чернігівському рекламному комбінаті. Потім трудилася кореспондентом «Деснянської правди», редактором чернігівської районної газети «Наш край».
