/upload/article/o_1dao835g2h8v6061irl8mbime1k.JPG /upload/article/o_1dao835g2h8v6061irl8mbime1k.JPG

Якби пам’ятник заговорив... Що б сказав іржавий трактор, що стоїть у Корюківці по дорозі на Бреч?

Поділитись у Facebook Відправити в Twitter

Скільки ще в населених пунктах нашої країни стоїть пам’ятників — цінних і безглуздих з погляду нинішнього молодого покоління. Сусіди.Сity розшукали один з них на околиці Корюківки.

По дорозі на Бреч

У районі колишньої сільгосптехніки у Корюківці, по дорозі до туристичної меки Чернігівщини — Бречі, стоїть скелет старенького трактора. Вже мало хто й згадає, коли його витягнули на постамент і з якою метою.

Молоде покоління лише здіймає плечима, коли запитуємо — що це? Тож журналісти спробували оживити «історичну пам’яку».

Ось, що ми почули, чи нам здалося, що почули з залізних вуст міського «довгожителя».

Монолог трактора

Ох, старенький я! Поржавіли мої залізні кісточки-детальки! Стою тут, наприкінці вулиці Індустріальної у місті Корюківці, біля колишньої райсільгосптехніки.


У «перебудовні» 80-ті роки витягли мене з бур’янів, де стояв металобрухтом — і поставили автокраном на постамент. Згадали, возвеличили за минулі заслуги! Бо народжений у тридцяті роки минулого століття як один з перших у тодішній державі.

А основою моєю, прототипом, став американський трактор. І назвали мене «Універсал». Призначили на посаду просапного трактора для різних сільгоспкультур. Тоді ще мене гордо іменували й залізним конем. Хоча скоріше я — чавунний, з гасовим (керосиновим) двигуном у 22 кінські сили.

Тепер я - пам’ятник. Як і будівлі сільгосптехніки... — Трактор


Наче недавно вирувало тут життя. Скільки людей і машин снувало туди-сюди! Працювали, побратимів моїх залізних ремонтували, господарствам по всьому району допомагали, механізаторським професіям юнаків навчали.

А тепер — тиша. Лиш ліс навпроти шумить, та пилорами позаду гудуть.

А ще раніше, у далекі вже роки — яким я був! Ударник праці, герой ланів і нив! Було, їду курним шляхом, димом пихкаю — «дир-дир-дир, ми за мир!». Усі перехожі, дівчата і молодиці задивлялись — чи на мене, нового, пофарбованого, чи на тракториста, молодого, засмальцьованого.

«Мазутою» обзивали жартома обох нас. Бо правди ніде діти, чистота і комфорт тоді та робота на мені — поняття несумісні.

Он мчать тепер мимо мене якісь лискучі автівки асфальтованим шляхом з героїчної, майже меморіальної Корюківки — на кінно-туристичну Бреч. Іноземні, чув, іномарками їх прозивають.


Проїжджають іноді й внуки та правнуки нас, тракторів і комбайнів минулих десятиліть. Вони наче й не із заліза роблені, а з якихось особливих матеріалів. У мене й фар нема, щоб роздивитися ті чистоту й комфорт у їхніх кабінах.

У відповідь — молоді

Чув лиш вихлопною трубою своєю — від хлопчаків, що гралися неподалік: «Дивіться, яка залізяка стоїть, наче скелет динозавра (це вони про мене)! Як же воно і їздило?

Хіба таке й орати могло? Замість сидіння для тракториста — наче залізна табуретка. Як він без супутникової навігації, комп’ютерів, м’якого крісла і клімат-контролю у кабіні працювати міг?!»

Ой, діточки-бешкетнички! І працювали ж, сільське господарство піднімали, країну годували. Без отого всього, про що ви говорите, якому я і назви не знаю.

Ви тепер якісь коробочки все на ходу слухаєте, у них заглядаєте, у вуха щось вштиркуєте. А як ви з цим жити можете? Чи, без цього – вже не можете? А на мені змогли б орати чи міжряддя прополювати?

Все ж таки життя, мабуть, краще стало. Хоч і на постаменті стою, але від землі не відірвався. Суджу по-своєму, по-простому.

Якось трактор неподалік зупинився. Ледь впізнав у ньому свого нащадка. З кабіни тракторист спустився. Не закопчений, не в мастилі й солярці. У світлій сорочці.

І моя залізна душа наче посвітліла, помолоділа. От би з’їхати з постаменту та причепити плужок, прокласти свіжу борозну полями! Старий кінь борозни не зіпсує, хоч і не глибоко зоре.

Не даремно ж я колись землю обробляв, не даремно отут стою. Видно, заслужив?

 

 

Коментарі:

Останні новини