Безпідставно звільняли з роботи, відраховували з навчання, не випускали з села і щоразу кидали в спину образливе «куркульська морда». Вісімдесятичотирирічна корюківчанка Валентина Давиденко і досі не може спокійно згадувати життя своїх рідних після розкуркулення діда. Та водночас і завдячує долі за таку муштру – навчилася протистояти труднощам і відстоювати себе.
Валентина Давиденко (у дівоцтві — Яковенко) родом з Домашлина. Троє їх у матері було. Окрім неї, ще брат Михайло та сестра Наталія. Батька свого діти не пам’ятають. Артилерист Яковенко не повернувся з війни.
А Валя весь час уявляла, яким би було її життя, якби батько був. Як це – відчувати його сильне плече й захист? На жаль, вона не знає цього.
Шахтарка
Сестра Наталія виїхала на роботу в Горлівку. Там і заміж вийшла, народився син Володимир. Але в дитсадку на той час місць не було, тож покликала Валю на підмогу, щоб з малим посиділа. А потім запропонувала залишитися, допомогла влаштуватися на роботу в шахту.
Валентина трудилася провідницею електротягу, відкатницею на глибині 390 метрів під землею. Керівництво було впевнене: якщо Яковенко на «стрілці» – все буде добре. А потім їй наснився покійний батько. І Валя відчула: бути чомусь недоброму.
Невдовзі нещастя й сталося. У шахті Валентина травмувалася, порізало руку, заділо нерви. Потім почалася гангрена, хотіли ампутувати. Обійшлося. У 23 роки молода дівчина стала інвалідом. Та вона гідно трималася. У лікарні її навіть називали «міцним горішком».
— Мати, як відчула, одразу приїхала в Горлівку, — згадує Валентина Павлівна. – Ми ж не зізнавалися їй про травму. Сказала, що робити мені тут уже нема чого, і забрала додому, у Домашлин. Там і зустріла свого Василя, майбутнього чоловіка.
Згодом Василь поїхав освоювати цілинні землі в Казахстані. Повернувся додому в модному пальті та білому шарфику – кавалер! Йому в селі казали: «Нащо тобі каліка? Чи дівчат у Домашлині мало?» А його мати порадила синові нікого не слухати й самому приймати рішення.
Одружилися Валентина і Василь у 1961 році. Народилося у Давиденків трійко діток: Людмила, Леонід, Михайло.
Куркульський шлейф
Жили молодята у Валентининої матері, відбудували добротний дім. Василь у колгоспі трактористом працював. Валентину в колгосп не брали – що вона могла робити однією рукою, хоч і старалася її максимально залучати.
Пішла в школу прибиральницею. Та попрацювала недовго – звільнили. Директор школи тоді, каже Валентина Павлівна, позичивши в Сірка очі, щось казав про необхідне скорочення, та вона знала справжню причину.
— Землю по призьбу відрізали, — згадує жінка, — а нас, дітей і онуків, усе життя гнобили, називали «куркульськими мордами». А в чому ми винні? І мене з роботи «попросили» з цієї причини, і брата Михайла відрахували з військово-морського училища.
А коли ми з чоловіком задумали виїздити з Домашлина в Корюківку (що тримали в строгому секреті!), то й документів Василю з колгоспу не віддавали. Мовляв, як це виїжджати – дурний приклад іншим, не можна!
Одним словом, через дідову землю, яку в нього ж і відібрали, гризли нас усе життя. Але я сказала тоді: «Малими нас не з’їли, то й дорослими не з’їсте!»
Проте в Корюківці легше не стало. Чоловіка взяли водієм у дорвідділ, мене – у консервний цех. А будуватися все одно не давали — до останнього плану лишали. Але ми не здавалися.
Дякувати Богу, знайшлися у владі й порядні люди, які заступилися за нас, надавши право зводити власний дім. На цьому, вважаю, куркульське «прокляття» закінчилося.
Давиденки побудувалися вдруге. Валентина Павлівна зпісля консервного працювала у фарбувальному цеху фабрики техпаперів. Але довго трудитися не змогла – тричі лікувалася. Згодом влаштувалася нянею в дитсадок. А на заслужений відпочинок пішла санітаркою приймального відділення райлікарні.
Навчена себе відстоювати
Загартована життям, Валентина Давиденко ще неодноразово доводитиме собі: дарма, що інвалід – відстоюй свої права! Так було, коли боролася за пенсію по інвалідності. Спочатку її безпідставно позбавили цих виплат, а згодом і групи інвалідності.
Скільки років минуло, скільки нервів потрачено, щоб добитися правди. Другу групу інвалідності їй поновили, а ось пенсію все одно виплачували як наземній робітниці. А вона ж працювала – під землею.
У Домашлині Валентина давно не була. Її син Михайло три роки тому викупив бабусину хату в чужих людей. Давно, коли бабусю забрала до себе у Горлівку тітка Наталія, хату продали.
Щоправда, від неї, колись добротної будівлі, де все було до діла зроблене руками його батька, мало що залишилося. Вікна побиті, грубка розібрана. Та Михайло вважає, що не добро цінне – пам'ять. Хоча й боляче від людського шкідництва.
Життя у хрестиках
З 1982 року, як народився перший онук, Серьожа, Валентина Павлівна почала вишивати. Майже сорок років минуло – не може зупинитися. Вишиває не в скриню, розвішує у своєму будинку, прикрашає стіни, ліжка, дивани. Одних лише килимів на мішковині вишила одинадцять! І дітям, і сватам.
Не перестає розпускати на нитки в’язані речі. Клубків і клубочків удома не злічити. Як живий був її Василь, теж допомагав розплутувати. Два роки вже немає Василя Михайловича. Каже, різним було їхнє життя, але своєму чоловікові все пробачала, аби тільки в дітей батько був. Бо сама знає, як це рости напівсиротою.
Клубки-клубочки невдовзі стануть новими вишиваними картинами й подушечками
І хрестиком, і гладдю вишиває Валентина Павлівна. Любить вишивати людей. Люді своїй закохану пару в човні вишила. Собі — пристрасну іспанку на трояндовій гілочці. Тоді така схема була модною. Вишивали її разом зі своєю вже покійною подругою Ларисою Милейко – різні іспанки вийшли.
Справа - та сама іспанка
З кожним хрестиком – нова згадка. Чорний хрестик… Ось – її шахта. Вона, молода двадцятирічна Валя Яковенко розправляє породу на «стрілках». Поруч – накриті ковдрами вагончики. Не одразу дізналася, що там загиблі шахтарі. Навчилася не боятися мертвих. Шахта – своєрідний фронт, де постійно гинуть люди.
Червоний хрестик… Шахтарі – особливі люди. Більше ніколи й ніде в житті Валентина Павлівна не відчувала такої спорідненості душ, такої підтримки одне одного, як там, під землею. Почуття поваги до своїх колег переповнює й нині.
Скільки тих хрестиків покладено на полотно за життя! Ніхто не знає
Червоний хрестик… Добра доля у її Василя була, дарма, що теж без батька ріс. Щасливчик у житті! Кажуть, його дід благочестивим чоловіком був, при церкві служив. Оберігав онука навіть після смерті.
Аби той талан Василів та дітям передався. Усі вони в Корюківці. Люда і Льоня зовсім близько від матері мешкають.
Червоний хрестик… Радіє бабуся своїм красуням-онучкам Юлі й Даші. Вже навіть правнуки є! Аделінці – чотири з половиною рочки, а Маркові в березні буде три.
Білий хрестик… Валентина Давиденко не ображається на своє непросте життя. Навпаки – дякує добрим людям, які постійно на її шляху зустрічалися. І допомагали. І підтримували. Якийсь сильний заступник посилав їх усіх. Вона хоче думати, що то – її батько, якого їй бракувало все життя.
