Ганна Тітова народилася і живе у Покровському на Менщині. Окрім мами, немало місця у її житті та вихованні займали бабуся і прабабуся. Вони, справившись з численними сільськими клопотами, не відпочивали, а бралися за рукоділля. Шили, вишивали, ткали. І в онуки вже з дитинства проявлявся художній талант.
Мріяла стати художницею
Мала Ганна малювала і квіточки, і тваринок. А намалювавши принцес, бралася створювати їм ошатні вбрання, вирізала і гралася. Сама собі робила ляльок.
Подобалося і бабусю малювати.
Мріяла стати художницею-модельєром. Мама, Наталія Михайлівна, підтримала доньку в її покликанні, сама дізналася адресу заочних художніх курсів в Києві. Стала дівчина навчатися улюбленій справі, розвивати свій талант.
Закінчивши курси, Ганна отримала спеціальність «художник-викладач образотворчого мистецтва». Не модельєр, але все ж таки художник.
Згодом Ганна вийшла заміж за місцевого хлопця Віктора. Працював він охоронником у виправній колонії, що розташована в Макошине. Змолоду був такий спортивний, гарний, що легко було в нього закохатися.
Подружжя з радістю очікувало на первістка. Народилася донечка Оленка, та через отримані при пологах травми стала інвалідом на все життя.
Три донечки-сонечка
Радість замінив розпач та відчайдушні спроби якось цьому дати раду.
– Як ми не намагалися уникнути цього, та довелося, зціпивши зуби, віддати Оленку до Конотопського інтернату для дітей-інвалідів, – сумно зітхає пані Ганна. – Сподівалися, що там фахівці з нею займатимуться і щось зміниться на краще. На жаль, дива не сталося. Зараз доньці 21 рік. Вона не розмовляє. І навіть ложкою так і не навчилася користуватися. Просто живе і росте, як квіточка.
Душевний спокій Ганна Тітова знаходить у малюванні ікон
Народжуючи другу і третю доньок, Настю і Вероніку, Ганна погодилася на кесарів розтин. Але й тут доля не змилосердилася. Дівчатка теж мають інвалідність. У Насті – легка розумова відсталість. Були вади мовлення. Зараз дівчинка закінчує сьомий клас, так, як і батько, захоплюється футболом, має грамоти.
– Дуже сподіваюся, що Настя зможе знайти своє місце в житті, може, Бог подарує їй просте людське щастя. Всією душею в це вірю, – ділиться Ганна.
А менша, Вероніка, не розмовляє, щось співає по-своєму. Поведінкою нагадує старшу доньку. До яких лікарів не зверталися, навіть у академіка в Києві були, так ніхто і не назвав конкретної причини, чому так сталося з дітьми. Трьома! Що буде далі – невідомо.
Замалювати біль фарбами
Ганна не дуже хоче про це говорити. Розумію її. Адже кожній матері хочеться, щоб дитина була здоровою і щасливою. Це – найголовніше. І як би з часом не змирився з цим, не пристосувався до важких обставин, материнська душа не перестає боліти за долю дітей.
Та попри все, треба жити, ростити донечок, займатися домашніми справами. І щоб не розчавив тягар випробувань, робити щось і для душі.
Портрет по фотографії
– Моїм спасінням стало улюблене малювання, – ділиться жінка.– Малювала вдома і аквареллю, і масляними фарбами. Навіть на стінах. Попросили подруги – я їм печі розмалювала. Один чоловік замовив свій портрет на полотні розміром 100 на 70 сантиметрів. По фотографії малювала.
Односелець захотів на воротях карту України. І обов’язково, щоб наш Крим там був
А ще Ганні захотілося малювати ікони. Просто виникла така душевна потреба. Напросилася сама до Сосницької церкви Покрови Пресвятої Богородиці малювати та реставрувати ікони. Боялася та сумнівалася, але в неї вийшло. Намальовані жінкою ікони є і на капличці, присвяченій загиблим в АТО воїнам.
Звісно, приємно, коли твоя праця радує око людям. А сам процес творення приносить втіху. Та, як і кожній людині, Ганні хочеться, щоб її працю гідно і оцінювали. Хочеться заробляти на життя своїми руками, займаючись улюбленою справою.
