Понад чотири десятки видів послуг надають соціальні робітники пенсіонерам, котрі на схилі життя лишилися без допомоги та опіки рідних. Це – лише відповідно до посадових обов’язків. А насправді соціальні робітники беруть на себе функції і медика, і психолога, і няньки.
Та що там – вони фактично пропускають через себе усі турботи й болі стареньких. Сусіди.City пересвідчилися у цьому, провівши робочий день разом із соціальним робітником Надією Заіко у Сахнівці.
Як своя дитина
– Надю, ти ж для мене як своя дитина, – зі сльозами радості зустрічає свою помічницю 72-річна Надія Гаркуша. – Ось не відпустимо тебе на пенсію, так і знай! Що ми без тебе робитимемо?
– Я поясню, – каже завідувач відділу соціальної допомоги вдома територіального центру соціального обслуговування (надання соціальних послуг) Лариса Сорока. – Надія Володимирівна має чималий досвід роботи, майже 10 років. Незабаром, за рік, вже й сама вийде на заслужений відпочинок. Підопічні її дуже полюбили, тож постійно вмовляють, аби їхній соціальний працівник працювала й далі.
Смаколик для підопічної
Надія Заіко обслуговує 12 стареньких, буває у них за графіком двічі, а то й тричі на тиждень. А часто і щодня, коли її підопічним нездоровиться. Вона постійно з ними та їхніми рідними на зв’язку, готова прийти у будь-яку час.
Внести до хати дрова, відкидати сніг, розтопити піч, почистити сажу, побілити. А ще купити й принести ліки, продукти, наварити, прибрати, випрати й попрасувати, консервації закрити на зиму. Це далеко не повний перелік того, що робить соціальний робітник щодня.
Але, мабуть, найголовніше для підопічних – усіх вислухає, розрадить, підтримає добрим словом. Бо старість справді – не радість, а коли вона ще й самота, то взагалі важко для людини.
Янгол-охоронець
Колишня вчителька хімії Надія Гаркуша мусить тепер доживати віку сама. Син помер молодим, чоловік загинув у аварії на дорозі. До всього додалася ще одна біда – років 10 тому жінка зламала ногу, довго не могла й кроку ступити.
Тож Надія Заіко стала для старенької, за її словами, янголом-охоронцем. Вже так старається догодити. Смачні борщі та інші страви готує – наче рідній людині. Сьогодні завезли їй продукти, накопали картоплі на городі. Рушаємо далі.
Картопля цього року погано вродила
Колишня доярка Марія Савченко у свої 80 ще тримається нівроку. Бабуся кізку, курей тримає, їсти собі готує. Теж одинока – діточок Бог не послав, овдовіла. Радіє відвідувачам, гостинно запрошує посидіти-побалакати.
– Ви тут розмовляйте, а я хутенько до справи , – каже Надія Володимирівна.
А сама вже хату підмітає, килимка трусить.
Ось фарбу я вам купила, зараз двері підправимо
– Ви за город не хвилюйтеся, – каже до пані Марії. – За трактор я домовилася, сьогодні увечері приїде копати картоплю. А завтра, дарма, що субота, я прибіжу, виберу бульбу. Так, ледве не забула, перці он у погріб я занесла, на тому тижні зробимо смачну консервацію на зиму.
Переробивши усі справи, їдемо до подружжя Дубин. Ці старенькі хоча б удвох мешкають, не журяться на самоті. Але соціального робітника виглядають з неменшим нетерпінням. Самі вже хатньої та городньої роботи не подужають.
Взимку перець буде смачним нагадуванням літа
Велике горе довелося пережити бабі Наталці та діду Михайлу. У 1981 році розбився на мотоциклі їхній син, через роки пішов із життя від хвороби другий. Тепер їм навіть не стільки поміч потрібна, як розрада.
Життя на стіні за склом
Ось Надія Володимирівна й посуд помила, випрасувала простирадла, в городі побула, в погріб зазирнула. А баба Наталка тягне: «Посидь, побалакай». Нам як незнайомим гостям показує фотографії за склом на стіні: «Ось мій меншенький, ось старшенький… Нема синочків».
Чекає спокою
Чи не найбільш колоритним видалося нам того дня спілкування з колишнім водієм Іваном Царенком. Дідусю на Покрову виповнитися 90 років. Та попри солідний вік, виглядає він молодцювато, має світлий розум і добру пам’ять, сам щодня їжу собі готує. А в хаті у нього так чистесенько, що і в білих шкарпетках пройдеш – не забруднишся.
– Йой, які молодиці! – радо зустрічає нас дідусь коло порогу. Він саме вийшов з хати погрітися на сонечку. – Мо’, яка згодиться мені старість прикрасити?
Дід Іван у 90 років справжній легінь
– То вже побачимо, як шануватимете, – у тон йому з гумором відповідає Лариса Сорока. – Та ходімте вже, вам тиск треба поміряти, Надія Володимирівна апарат із дому принесла.
Виявилося, недаремно хвилювалися – тиск у дідуся справді зависокий. Надія Володимирівна як строгий медпрацівник розпитує, чи приймав він ліки й коли. Одночасно порається по господарству, обіцяє зайти наступного дня.
Коли відвідини соціальних робітників стають святом
Тим часом дідусь розповідає нам і про голодне дитинство, й про постоли та полотняні штани, і про смаколики з квітів конюшини та липового листя, і про колишню роботу, родину. Наприкінці ледь не заплакав:
– Одинокий я, нажився, вже досить. Вічного спокою чекаю…
Утім Надія Володимирівна зуміла свого підопічного втішити, підбадьорити. Тож проводжав він нас до дверей вже з посмішкою та обіцяв не хвилюватися й чекати на свою Надію. Завтра. У вихідний.
