У Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту, 27 січня, ми згадуємо трагічну сторінку історії людства. Голокост означає «всеспалення», коли цілеспрямовано намагалися стерти з лиця землі деякі нації – євреїв, ромів. Так реалізовувалась гітлерівська політика по знищенню «неповноцінних рас». Як менським євреям вдалося пережити нацистську окупацію і геноцид – дізнатися з кожним роком все складніше, адже свідків тих жахливих подій з кожним роком менше.
Дві синагоги і єврейські вулиці
На Менщині євреї оселилися ще з часів козацтва. Згодом тут мешкала численна єврейська громада – у Мені діяли дві синагоги, були цілі єврейські вулиці, крамнички, кладовище. На початок війни більшості євреїв вдалося евакуюватися. Тих же, хто залишився, нацисти жорстоко закатували або розстріляні.
Згадує Лідія Берман, жителька Мени, яка була заміжня за євреєм. Самого ж Володимира Бермана вже 13 років нема на цьому світі.
– Народився він у 1940-му. Був найменшим з чотирьох синів. І в евакуацію відправився разом з мамою Басею Давидівною, братиками та бабусею Фрейдою Ісаківною Рохленко, розповідає Лідія Павлівна. – Батька його вже не було, його забрали ще раніше, не знаю за що. А от дідусь Давид, як його не вмовляли, відмовився їхати. Більше його рідні не бачили. Розстріляли старого Давида. Хтось казав, що прямо вдома у ліжку, а хтось – що на кладовищі, де багатьох розстрілювали.
За словами Лідії Берман, після війни родина повернулася з евакуації додому. Були вони аж у Казахстані, свекруха працювала там поштаркою, ходила по заметілях, інколи хлопчики помагали. Один був важко перехворів, здається, тифом. Та вижили і повернулися.
Розстрілювали поліцаї
Про геноцид проти євреїв у період німецької окупації декілька років тому дізнавалася вчителька історії та правознавства Менської гімназії Наталія Жидкова. Разом з учнями вони брали інтерв’ю у дітей війни Миколи Дорошенка та Петра Гаврика.
– Ті євреї, які виїхали, залишилися живими. Розстрілювала частіше за все місцева поліція, інколи й німці долучалися. – згадує Микола Дорошенко. – Спочатку знущалися над людьми, це ще до розстрілів. Молодому єврею одягли на голову миску з помиями і змусили на одній нозі танцювати біля стовпа. А стариків, які ледь трималися на ногах, заставляли пиляти на козлах їм дрова. Молодих ще змушували руками виносити те, що самі нагадили. У однієї єврейки були нелади з головою. Вийшла вона на вулицю. Як побачив її німець, затупотів ногами, кричить: «Юда, юда!» Їй хтось гукає: «Тікай, ховайся!» Розстріляли її, звісно ж…
Микола Костянтинович згадує жахливі часи. І серед спогадів – випадок, коли єврейку переховувала вдома його мати, яка ніколи про це не розповідала. Йому ж розповіла сама врятована. Де вона переховувалася – чи на горищі, чи у коморі – не відомо. Але залишилася жива.
Петро Гаврик пригадує, що переховувати у себе євреїв люди боялися. Якщо хтось дізнається та повідомить поліцаям, то розстріляють усіх. Євреї тікали і кудись до рідні, і Десною на теплоході намагалися вибратися. Комусь вдалося, а комусь – ні.
– Одного разу гнали з матір’ю корову, то бачили як накрили такий теплохід, потопили. А колись з другом спостерігали, як молодого єврея вели розстрілювати. Він такий високий, з рівною поставою, волосся чорне. Як повели вже через поле, ми побоялися далі йти, а то побачать, то й нас пристрелять. Тільки почули: бах, бах!
Ворушилася земля
Юлія Подкур – жителька Макошине. На початок війни їй виповнилося 12 років. Бабуся згадує, як німці розстріляли у селищі євреїв:
– Гуляли ми в хованки, багато дітей було. Прибігає моя мама та інші матері, кажуть, будуть євреїв розстрілювати. Вели багато людей. Вони падали, плакали. Кричали по-своєму. Їх привели на пустир над Десною, наказали роздягнутися, поставили на край яру і розстріляли з кулемета. Я чула, як їх стріляли, плакала сильно.
Пам'ятник євреям, розстріляним поблизу Макошине, відкрили 2018 року
Це було 21 листопада 1941 року. В Макошине нацисти вбили 48 євреїв – дітей, жінок, стариків. Як розповідали очевидці, під кулеметною чергою тіла вбитих і поранених скочувалися у яр і ще довго було чути крики та стогін, ворушилася земля. Казали, що з того кривавого місива змогла вибратися одна дівчина. Але ніхто не знає, чи це правда і яка її подальша доля.
Осягнути весь жах тих пекельних мук неможливо. Але нинішнім і майбутнім поколінням потрібно знати і пам’ятати про криваві сторінки історії. І ніколи не втрачати людяність. Та не допускати до влади істот у людській подобі, для яких чиєсь життя нічого не варте.
