Ця історія сталася у Мені. А дізналася я про неї в маршрутці, коли їхала з Києва.
Дві жваві жіночки сиділи на передніх сидіннях у маршрутці, що їхала в неділю з Києва на Корюківку через Мену. Розмовляли голосно, на різні теми, зокрема, про Корюківський район, до якого приєднали Менський.
Обурювалися. Проте думки щодо цього в обох були різні. Одна категорично заявляла, що ніколи не поїде до Корюківської лікарні. Тільки — в Чернігів. А другій було однаково куди, аби добре лікували.
Не почути балакучих пасажирок було не можливо. «А ти хворіла на «корону?» — запитала одна. «Так, і в лікарні довго лежала», — відповіла інша. «А мене Бог милував. Як тепер почуваєшся?». Жінки обмінялися ще кількома запитаннями та відповідями.
Є в мене кума, з якою багато років жили душа в душу. Усі свята родинами відзначали, вечорами зазвичай разом, допомагали одна одній у всьому, ділися потаємним, пліткували. А коли я занедужала, вона лише одного разу зателефонувала, щоб дізнатися, чи насправді в мене ковід.
Сама ж щодня ходила в лікарню до доньки, яка там лежала з іншою хворобою, а до мене не те що не зайшла, навіть передачу не занесла. Мені її передача не потрібна, бо рідні приходили кожного для. Але як так можна було поставитись до мене, наче до прокаженої, — не розумію.
Усі ж під Богом ходимо, з кожним таке може трапитись. Тепер мені наче хто очі вкрив. Не можу її бачити й чути. Після лікарні якось зателефонувала, а я прямо й випалила, що треба було раніше дзвонити, коли мені тяжко було. А тепер і без тебе обійдуся».

