Антону Василенку 26 років. Шість із них – він священник у сільській церкві Блистови на Менщині. Молодий батюшка допомагає людям знайти шлях до Бога, навчає любити один одного та рідну землю. На землі до мозолів і сам працює та вважає, що кожна дрібничка навколо – це диво, що сотворив Всевишній.
Не сивочолий батюшка
Коли думаю, яким має бути священник, котрому захочеться висповідатися чи порадитися у важку годину, уява малює сивочолого старця з мудрими батьківськими очима та лагідною усмішкою. Який не осудить і не читатиме нотацій, не лякатиме страшним судом, а вислухає, зрозуміє, підкаже, як зробити перший крок до правильного шляху, як гідно пережити те чи інше випробування.
Батюшка Антон не сивочолий старець, а молодий чоловік, який у 20 років став священником. Однак його так цікаво і легко слухати, він уважний і не по роках мудрий.
Його батьки родом із Дягови, якийсь час жили-працювали у селі Мирне неподалік від Бобровиці, де й з’явився на світ Антон. Коли хлопцю було шість років, родина повернулася до Дягови. У шкільні роки Антон захопився спортом, ходив на футбольну секцію, грав у дягівській футбольній команді. Це вберегло юнака від шкідливих звичок, загартувало фізично, привчило до дисципліни.
Закінчуючи 11 клас, ніяк не міг визначитися з майбутньою професією. На той час він не був віруючим, до церкви ходив тільки по великих святах.
– На день святителя Миколая ми з другом пішли до церкви на службу. Так сталося, що у дягівського батюшки не було помічника – пономаря. І він покликав нас допомогти. Мені це так сподобалося, тоді я й почув голос Бога у собі. Почав розпитувати отця Віталія, де навчатися, що читати, – згадує отець Антон.
І одружився, і прийняв сан
Мати спочатку не сприйняла серйозно слова сина про те, що піде навчатися на священника. А він вступив до Чернігівського духовного училища, навчатися дуже подобалося, багато читав. І долю свою тут зустрів – Анастасію. Дівчина прийшла на перший курс учитися на регента-псаломщика. Антон був на третьому курсі.
– Після училища можна було йти у семінарію, потім в академію. Думав над цим. Та після завершення навчання в училищі в червні 2014 року ми з Анастасією побралися. А у серпні, розмовляючи зі своїм другом, дізнався, що в Блистові батюшка важкохворий і надії на одужання немає. І знову мій внутрішній голос підказав, що робити далі.
– Не одразу всі сприймали мене за нового батюшку. Священник – це одночасно слуга Бога і слуга людей. Це поводир, який має знати правильний шлях. А я сам ще тільки на початку шляху. Та люди звикли до мене, я – до них. І з часом усе дедалі більше розумію, наскільки це відповідально. Питають поради у якійсь ситуації, потребують підтримки. Бачу, що люди спраглі до духовного спілкування. Не тільки поговорити про корів, свиней чи що по телевізору бачили. Намагаюся більше говорити з ними на проповіді, вони уважно слухають. У нас у церкві стоять лавочки, бо більшість прихожан – люди похилого віку. Хочеться, щоб їм було зручно, – ділиться батюшка.
Бачити в людині людину
Молодий священник вважає, що кожному з нас важливо бачити один в одному насамперед людину, а не якусь певну вигоду. Розуміти, що в кожної людини є свої турботи чи проблеми, комусь важко, комусь боляче. І підтримувати. Тому отець Антон не забуває напутні слова митрополита Чернігівського і Новгород-Сіверського Амвросія та намагається їм дотримуватись: «Перш ніж людей сварити чи наставляти як пастор, спочатку їх треба полюбити».
– Було не просто. Легше розповісти, як треба, ніж людину полюбити, прийняти, зрозуміти. І молоді необхідно донести розуміння того, навіщо їм Бог. Я й сам таким був. Коли людина здорова, повна сил, все у неї начебто добре, то вона не замислюється над вірою. Може б, хто з молоді й прийшов у храм, так соромляться своїх однолітків, бояться, що дражнитимуть. Мене також не всі зрозуміли і підтримали, – розповідає отець Антон.
Насамперед служитель церкви має бути порядною людиною, прикладом у щоденному житті. У нього мають бути мозолі на руках від праці. Бо як він зрозуміє, наскільки тяжко працюють сільські люди?
Окрім проповіді на церковній службі, священник має говорити з людьми щодня, вислухати, що турбує, підтримати розмову хоч із трактористом, хоч із учителем, хоч із інженером чи навіть програмістом. Для цього він має всебічно розвиватися, багато читати і дізнаватися нового.
Дідусеві гени
У позацерковний час любить отець Антон працювати з деревиною. Ця робота його заспокоює, приносить задоволення. Ще його дідусь по матері працював на колгоспній пилорамі в Дягові, був столяром. Малим Антон часто спостерігав, як дід працює, і сам цвяхи у дерево забивав штук по десять поруч. Бувало, що дід і вуха за таке крутив.
Успадкував від діда вміння виготовляти з деревини різні речі, тепер уже йому самому допомагає шестирічний син Марк
– Згадую слова святого Миколи Сербського, який казав, що навіть янголи не відчувають тієї радості, що відчуває столяр, дивлячись на свіжостругану дошку. Коли я своїми руками зроблю хоч будку для собаки абощо, відчуваю внутрішню гармонію і радість, що щось сотворив, – ділиться священник.
Адже і Господь сотворив усе те, що нас оточує, що насправді є дивами, які ми за щоденними клопотами не завжди помічаємо і цінуємо. Та й люди скільки всього створюють прекрасного та дивовижного. Отець Антон вважає дивом, коли людина, звернувшись до Бога, змінює своє життя на краще – перестає вживати алкоголь, налагоджує стосунки з родиною, стає працьовитим господарем.
Батюшка, що ходить за плугом
І у цьому блистівський батюшка намагається бути прикладом. У їхньому господарстві як у працьовитих селян є і кінь, і корова. Самі город орють, самі й порають. Родичі та сусіди допомагають картоплю вибирати. Про автівку навіть не думають, бо отець Антон каже, що не дружить з технікою. Із транспорту у нього тільки мопед є.
Матінка Анастасія веде домашні справи, займається сином, якому вже цього року йти до школи. Співає у церковному хорі, допомагає в усьому чоловікові у храмі.
Отак і живуть хороші люди у хорошому селі з неповторною природою. Сіють зерно у землю, а віру – у стомлені душі. І не важливо, скільки тобі років, важливо, як ти ставишся до інших, як виконуєш свою місію.
І думається, що не стане отець Антон товстим і не матиме іномарки. А буде добрим сільським батюшкою, порядним, мудрим і щирим. Таким, як і має бути справжній священник, до якого хоч на сповідь, хоч по пораду, а хоч і просто поговорити. За це й шануватимуть.
