А ви чули про село Мощне? Можливо, багато хто і чув про нього, але не має уявлення, де воно знаходиться, яке воно, хто там живе. Сусіди.City побували в Мощному і поспілкувалися з його жителями. Попри сумнівні перспективи села, воно вражає красою природи і спокоєм.
До Березнянської громади
Лазарівку та Мощне з’єднує дорога з твердим покриттям. Відстань між селами (а наразі і між двома громадами і двома районами) складає якусь пару кілометрів. На авто цей шлях подолати можна за три хвилини. Хоча і є певні перепони. Одна з них – вибоїни на дорозі. Така ямка на мосту через канал уже перетворилася на вирву. За словами співрозмовників із Лазарівки, саме ця вирва стала причиною припинення руху автобуса, який колись курсував між Меною і Мощним.
Нечисленні жителі Лазарівки ці два кілометри можуть за пів години подолати пішки, коли раз на тиждень ідуть до сусідів на закупи: туди приїздить автолавка з Миколаївки. Поки чекають на прибуття підприємця, мають нагоду поспілкуватися між собою.
Нова межа між Чернігівським та Корюківським районами
Наш редакційний автомобіль цією дорогою переїздить канал, який є своєрідною межею тепер не тільки між двома громадами, а й між двома укрупненими районами – Корюківським та Чернігівським. За мостом тверде покриття дороги закінчується одразу на в’їзді до Мощного. Залишки цієї дороги ще трохи помітні ліворуч від сільської вулиці. Права ж сторона – звичайна ґрунтова дорога, яка, здається, ніколи не бачила грейдерування. Може і добре, що зараз важкий транспорт дуже рідко заїжджає сюди. Можна уявити, який вигляд мала б дорога в період весняного та осіннього бездоріжжя.
Як тільки пригріє сонечко
Їдемо вулицею і намагаємося вгадати, де живуть люди, з ким можна поспілкуватися. Думки суперечливі: від того, що «тут ніхто вже не живе», до – «тут бувають тільки дачники». Врешті помічаємо ошатний будиночок, у дворі якого клопочуться господарі: вона загрібає, він скопує клумбу. Заходимо на розмову і одразу відчуваємо взаємність, щирість і бажання спілкуватися. Звісно, не так часто тут бувають «сторонні» люди.
Подружжя 71-річного Віктора та 68-річної Любові Забіяків не місцеве. Вони з Чернігова. А до Мощного ось уже 26 років після того, як вийшли на пенсію, їздять на дачу. Тут вони тепер проводять більше часу, аніж в Чернігові. Як тільки весняне сонечко прогріє землю, перебираються сюди з міста і хазяйнують до пізньої осені.
Подружжя Із задоволенням чекає, коли до них в гості навідуються діти, онуки, родичі, друзі
– Я сама родом зі Згурівщини, що на Київщині. Свого часу з батьками переїхали до Прилук, – ділиться Любов Забіяка. – Після того, як познайомилися і одружилися з Віктором, живемо в Чернігові. Там народилися наші діти. Віктор – будівельник, я ж весь час працювала секретарем у паспортному столі. У 80-х роках кілька років жили в Монголії, куди чоловік отримав відрядження. Там він керував монгольськими спеціалістами на будівництві елеватора. Коли розпався Радянський Союз, змушені були повернутися в Україну. Тоді вже стали замислюватися над життям після виходу на пенсію.
Город – без «хімії»
Неважко здогадатися, чому саме Мощне обрали Забіяки для дачі. Тиша, спокій, чудова природа, близько Десна. А головне – було бажання мати клаптик землі і працювати на ньому.
Пан Віктор застосував досвід і вміння під час спорудження житла. Будинок важко назвати садовим, бо його робили капітально: з усіма сучасними вигодами, так, щоб тут могли відпочивати великою родиною. А ще тут є сарай для господарських потреб. Все облаштоване зі смаком, по-хазяйськи: і доріжки в дворі, і побілені стовбури фруктових дерев, і навіть підбір квітів на клумбах. Будинок опалюється дровами, то в ньому можна і зимувати.
Родина Забіяків – прихильники здорової їжі. Намагаються мінімально застосовувати хімічні засоби в городництві.
За всі ці роки Забіяки змогли стати тут своїми: односельці часто приходять поспілкуватися, дізнатися новини, порадитися, коли що висаджувати на городі. Навіть змогли подружитися з людьми з Лазарівки: раніше запрошували в гості Івана Ющенка, самі до нього їздили. Засмутилися, коли дізналися про його хворобу.
А загалом тут усі сприймають одне одного за своїх.
– Ми навіть не знали, коли нам виорали город, – розповідає Любов Василівна. – Зателефонували, домовилися, а коли приїхали сюди, то справа вже була зроблена.
Багато лелечих гнізд
Пані Люба ще пригадує часи наприкінці 90-х років минулого століття, коли до Мощного автобусом їхали, діти та онуки до стареньких у село добиралися. Тепер можна під’їхати тільки шкільним автобусом. Важко через це тим, хто живе тут постійно. Особливо складно тим, хто залишився сам. Якщо захворів, швидка допомога доїжджає. А так умови вкрай складні: магазину немає, приїздить автолавка з Миколаївки, пошта – раз на тиждень.
– Шкода, що ті старенькі бабусі й дідусі, які доживають віку, наче кинуті державою напризволяще, – підсумовує Любов Василівна. – Ми тут перебуваємо тимчасово. Маємо можливість самі поїхати кудись у разі потреби. Ні – то діти до нас приїдуть, привезуть все необхідне. А як же бути їм, тим, хто тут живе постійно?
Дякуємо нашим співрозмовникам і вирушаємо далі вулицею в надії зустріти корінного жителя Мощного
Чи то святковий день (а це було 6 травня – Юріїв день), чи щось інше стало на заваді. Водночас не хотілося порушувати цього спокою своїм втручанням на сільські обійстя.
Повернулися і проїхали в інший кінець вулиці. Якщо чесно, то від побаченого складалося гнітюче враження: сірі будинки та огорожі, місцями напівзруйновані, покинуті й зарослі кущами. Свідком того, що колись тут було не так сумно, стоїть цегляна споруда сільмагу, з-під порога якого виросли клени.
А ще автобусна зупинка. На розміщеній вивісці важко прочитати назву села. Але знаємо точно, що там написано «Мощне». Нині ця зупинка, мабуть, слугує прихистком від спеки та негоди для тих, хто щосереди очікує прибуття автолавки з товарами та продуктами, поштового автомобіля. А гойдалка під нею – як нагадування про те, що час від часу тут чути дитячий голос.
