Журналістська спільнота святкує професійне свято 6 червня. Заслужена журналістка України Зоя Шматок, яка пройшла шлях від кореспондентки до редакторки Корюківської районної газети «Маяк», згадала декілька моментів з життя редакції.
Зоя Степанівна каже, що редакційні будні були завжди неспокійні. То в газеті щось надрукують не в угоду якому-небудь начальству, то всі прискіпливо вчать журналістів, як треба писати.
Було, що в резонансну публікацію обов’язково вкрадалася помилка або ж неточність. Тоді все написане ніби зводилося нанівець. Часто атакували бездарні писаки, критики всіх і всього, «демократи», від яких демократією не пахло. Та й ми самі, як кажуть, з вусами, але могли проґавити, прогледіти, написати поспіхом. Життя вчило різною ціною. І дуже багато лишилося в пам'яти до цих пір.
Зачасничена юшка
У березні 1967-го року після відновлення Корюківського району почав виходити «Маяк» (раніше це був «Прапор Перемоги», а ще раніше — «Більшовицький шлях»). Редактор Іван Петрович Пискун відповідав не лише за газету. Він мав безліч доручень від райкому партії. Одне з них — бути уповноваженим під час сільгоспробіт у колгоспах, відповідав за стан стійлового утримання худоби в тому чи іншому господарстві, а влітку — за випасання худоби та надої.
- Пам’ятається, о четвертій годині ранку він уже був у Домашлині завдяки редакційній машині, що все ж часто ламалася. Стукав голові колгоспу у вікно та їхав на ферму, - згадує Зоя Шматок. - Робочий день у «Маяку» починався тоді без редактора. Завдання нам усім він устигав давати напередодні. Зокрема, літпрацівнику (кореспонденту) відділу листів Ларисі Милейко наш шеф доручив сходити в першу школу, де директором була Галина Юхимівна Костюк, і перевірити, як харчують дітей, написати про це.
Лариса завдання виконала й написала кореспонденцію під заголовком «Зачасничена юшка». Їй не сподобався шкільний суп, де було багато часнику, а мало м’яса.
«Маяк» її матеріал надрукував.
Після її візиту в райком викликали редактора. Він повернувся звідти без настрою: «Будемо давати спростування».
Писав він його сам. Кореспондент, мовляв, помилився. Не розсмакував як слід шкільну юшку. Отож зганьбив нізащо кухарів, а з ними й директора.Лариса Милейко плакала: «Я ж не ложку сьорбнула, а більше!»
Веселі «маяківці» (1970 р.): Ольга Новик, Лариса Милейко, Зоя Назарова та Олексій СункоФото: З архіву Корюківської районної газети «Маяк»
Добре, що ця жінка мала характер, коли довго не плачуть. Скоро заспокоїлась. Надалі кореспонденти редакції, коли необхідно було щось перевірити, брали з собою підмогу — різних районних спеціалістів, так звану рейдову бригаду. Одній людині можна не повірити, їй важко відбитися, а якщо кілька — простіше.
Передова-портрет
За редакторства Зої Шматок ттрапився один цікавий випадок. Він пов’язаний із цілою передовою статтею в районці. Передові тоді писали на різні теми. Модні стали передові-портрети. Кореспондент пише про заслужену людину, її трудові успіхи, робить узагальнення і закликає рівнятися на неї.
- Відправила я в Олександрівку молоду кореспондентку Ларису Карпенко (тепер вона Зборщик), щоб зустрілася з найкращим механізатором і написала передову-портрет, - згадує Зоя Степанівна. - Старанна Лариса все зробила найкращим чином. У механізатора вперше брали велике інтерв’ю в газету. Він соромився, але згодом розбалакався.
Черговий номер «Маяка» побачив світ. На першій сторінці — гарна передова з фото. Все чудово!Через якісь день чи два редакторці телефонує з Олександрівки голова колгоспу «Україна» Микола Олександрович Колесников. Він завжди балакав російською:
— Извините! Я никак не могу найти вашей Ларисы Карпенко!
— Можливо, десь вийшла. Щось сталося? Прізвище механізатора не так, чи щось взагалі не те написала?
— Что вы! Все так. И фамилия, и рассказ. Да вот беда: он третий день на трактор не садится! А без него, как без рук! Пьет! Ходит по деревне с газетой, всем показывает, мол, я самый счастливый на свете. Может, не надо было в разгар сезона его хвалить?
І таке трапляється: одним критика не подобається, іншим — тяжко буває й від доброго слова. Четвертого дня олександрівський механізатор нарешті виїхав у поле.
Негарне прізвище
Редакційним відділом сільського господарства років із десять, а то й більше, керував веселий Петро Давидович Заливний. Траплялося, телефонує хто з райсільгоспуправління й питає в нього, чи не бачили їхню машину. Він відповідав віршем: «Ваша машина з самого ранку стоїть біля редакційного ґанку». А ще придумав таке: «Коли хочете женитися й не знаєте як, зверніться, будь ласка, в газету «Маяк». Там вам розкажуть, що робити і як».
Але після жартів Петро Дмитрович міг і надовго розсердитися. Якось він написав замальовку про цілу колгоспну родину з Сахутівки. А заголовок придумав: «Такі вони, Пацюки».
— Заголовок не годиться! — була думка Зої Шматок. — Негарне це прізвище, а ви навпаки підкреслюєте. Людям не приємно.
- Його не послухали. Заголовок змінили. Що було потім — не розповісти! - каже Зоя Шматок. - Петро Давидович кричав на мою адресу, що яйця учать курку, що в мене молоко на губах не обсохло, і воно, цебто я, капосне.
Лише за тиждень заспокоївся, ніби нічого не сталося, Заливний приніс і поклав на стіл іншу статтю. З нормальним заголовком. Він знову почав сипати веселі віршовані рядки й казати: «Яка нині пішла розумна молодь!»
Редакційна корова
Від однієї жінки із Самсонівки надійшов лист: «Я залишилась без корови. У цьому винен пастух такий-то. Він не догледів і корова постраждала. Допоможіть, щоб пастух відповів за свої діяння».
На думку Зої Шматок, цього листа без перевірки друкувати не можна було. Але так склалося, що за тиждень він з’явився в газеті на другій сторінці.
- Сиджу вдома на лікарняному, отримую газету й очі на лоба полізли. Проґавили хлопці! А якщо щось не так?! - згадує Зоя Степанівна.
Дійсно, не так. У пастуха, виявляється, був розумний син, який вирішив оскаржити газетну публікацію в суді. Слава Богу, судової тяганини не було. Позивач вимагав від редакції 300 гривень за моральну шкоду. А 300 гривень тоді коштувала корова.
- Редакція заплатила, бо винні ми, а точніше один наш кореспондент, який учинив, як легше, - розповідає колишня редакторка. - По правді кажучи, він і повинен був ці 300 гривень відшкодовувати, а не редакція. Та пожаліли — в його сім’ї й без цього великі нестатки, і хворобу має невиліковну.
З того часу він кожну скаргу обов’язково перевіряв.
Без світла
У «Маяку» не критикувалися районні органи влади та їхнє керівництво, бо газета ж була їхнім органом. Перші спроби такої критики з’явилися, мабуть, лише на початку перебудови. Райком партії ми зачепили за те, що не допомагає редакції, аби на місцях вчасно реагували на виступи газети. Голову райвиконкому Миколу Олександровича Кучеровця зачепили за його ж упущення.
А сталось ось що: однієї ночі під час операції в райлікарні (і не лише там) погасло світло. Автономного джерела не було, хоч голова райвиконкому обіцяв усе зробити, виділити кошти. Молодий хлопець Г. з травмованою ниркою лежав на операційному столі. Струм з’явився не швидко. Добре, що все обійшлося.
Зате менші за рангом часто вважали себе панками та ставилися до «маяківців» зневажливо. Кругову оборону найчастіше займала торгівля й медицина. На жаль, їм підспівували ті, хто там пасся.
Невдала цензура
У районних органах влади працювало багато порядних людей, які дійсно допомагали журналістам. Інколи їхня опіка була, можливо, занадто, а інколи доходило й до цензури, що не завжди була вдалою.
На одній із нарад на редакторку вчергове накивав пальцем голова райдержадміністрації, мовляв, куди дивляться журналісти:
— Я вчора побував у Тютюнниці й залишив її з негативним враженням. У господарстві ніякого порядку. Івахненко — такий і сякий. Не здійснює ніякого контролю й Бордаков із райагропостачу, під крилом якого це сільгосппідприємство. А газета мовчить!
Треба їхати заднім, як кажуть, числом. Якби ж перша особа району спромоглася брати журналістів із собою, було б легше й простіше. Що було насправді — те й побачила Зоя Шматок.
За «екскурсовода» був у Тютюнниці зоотехнік Олександр Ващенко. Більшого керівництва не знайшла. Особливо запам’яталися залишки свиноферми та літній майданчик, де одиноко ходив старий і худий кнур.
Написану статтю мав почитати голова району, щоб не було чогось вигаданого.
Прочитав і виправив, точніше викреслив прізвища керівників Івахненка та Бордакова, які критикувалися за розвал господарства. Ващенко ж залишився!
— Для чого ж тоді я все це писала? — подумалось редакторці.
Таке питання почула й від читачів. Олександр Ващенко не телефонував і нічого при зустрічах не говорив. Про подібний газетний виступ у народі кажуть: «Прокукурікав, а там хоч і не розвидняйся».
