До 2003 року про Олександра та Світлану Булахів знали хіба що рідні, знайомі, співробітники та односельці. Жили вони звичним сільським життям – увесь час у Макошиному. Тут закінчили школу, працювали. Олександр – спочатку на заводі залізобетонних виробів, а згодом – вже разом зі Світланою на заводі «Сільгоспмаш». У далекому 1985 році одружилися.
Додому повернулася не сама
Жили спочатку в «сільмашівському» гуртожитку, а згодом, коли вже й «Сільгоспмаш» стало лихоманити, і старе приміщення гуртожитку ставало аварійним, придбали хату. Потроху облаштовували її. Роки минали, але Бог не давав родині головного щастя – дітей: 17 років сподівань, надія на допомогу фахівців, але все безрезультатно.
– Розмови з друзями, близькими знайомими дедалі частіше стали зводитися до нашої проблеми, – згадує Світлана Булах. – Якось розговорилися з Галиною Ларченко (тоді заступницею голови Менської райдержадміністрації, нині, на жаль, вже покійною). Вона тоді й запропонувала взяти дитину з дитячого будинку. Я спочатку вагалася, зважуючи всі ризики.
Коли вдома озвучила пропозицію чоловіку, то Олександр теж спочатку сприйняв її бентежно: це ж дитина, хто знає, які у неї гени. Але минуло кілька місяців і у 2003 році пані Світлана якось раптово відкинула всі сумніви, наважилася і написала заяву, щоб взяти дитину.
– Хоч я і писала заяву, що хочу дівчинку, подруга переконала мене, – каже пані Світлана. – Я поїхала до Мени, щоб подивитися на дитинку. Ірина Мироненко, завідувачка відділення, показала хлопчика. Йому було тоді півтора тижня від народження. Повернулася додому, а у мене з’явилося відчуття, наче це вже я кинула маля: біль, образа, жаль. Таке я переживала декілька днів. А тоді під час відпустки, нічого не сказавши чоловіку, поїхала знову до райцентру. Додому повернулася вже не сама. Ох і образився тоді він: прийшов з роботи на обідню перерву, а я ставлю його перед фактом – з нами буде тепер жити Іванчик!
Світлана демонструє фото Вані різних років, за якими можна прослідкувати, як він дорослішав, мужнішав. Нині це вже справжній козак. Навчається на четвертому курсі відділення декоративно-прикладного мистецтва Ніжинського коледжу культури і мистецтв.
Їхали по доню, а отримали ще одного синочка
Початок 2000-х років. Підприємство, на якому працювали Булахи, ледь животіло, мізерні зарплати не виплачувалися, дитячі виплати на Ваню також не надходили. Водночас довелося пережити людські розмови і навіть звинувачення, що саме гроші стали основною причиною того, що вони взяли на виховання маля. Але пані Світлана завдяки своєму характеру вистояла і в цих випробуваннях.
– Одного разу під час якоїсь чергової зустрічі в Менському центрі соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді нас стали вмовляти взяти ще одну дитину, – каже Світлана. – Саме тоді вийшла урядова постанова, якою захищалися сім’ї, що опікувалися дітьми-сиротами та дітьми, позбавленими батьківського піклування, головний принцип якої полягав у тому, що «гроші ходять за дитиною». Ми розуміли, що і Вані було б краще, коли б він був не один у сім’ї. Я написала заяву, навіть не очікуючи, що все так швидко вирішиться. Через деякий час нас відправили на навчання, після чого ми вирушили до Прилуцького будинку дитини «Надія».
Тут Сашко – вже першокласник
Світлана і Олександр Булахи тоді їхали до Прилук дійсно з надією знайти собі донечку. Сподівалися і ще на одне: вони знали, що Ваня має старшого брата, який теж наче б як перебував у дитячому будинку в Прилуках. І хотіли, якщо пощастить, забрати його до себе. На жаль, не встигли – долею брата розпорядилися до цього. Дівчинку також не знайшли. Зате пощастило з хлопчиком.
– Його ми побачили якось випадково, – долучається до розмови Олександр Булах. – Сашка, маленького й кучерявого, занесла на руках котрась із нянечок. Я одразу сказав: «Це буде наш хлопчик!» Ми поїхали до магазину, купили йому одяг. Оформили документи і привезли додому.
В родині Булахів завжди влаштовували дітям свято
Пані Світлана пригадує, що Сашка тоді забрали в сім’ю, навіть порушивши правила, за якими це можна було зробити після двох-трьох відвідин. Тоді йому виповнилося рік і десять місяців. А вдома на молодшого братика чекав старший, Ваня, якому було майже чотири роки.
– Коли ми брали в сім’ю Сашка, нас попередили, що він з’явивився на світ в результаті тяжких пологів, – згадує Світлана. – Зокрема пророкували, що розмовляти він почне аж років із п’яти. Перші дні Сашко був боязким. Ми розуміли, що на це вплинула зміна обставин. Я стала просто займатися з дитиною: забавляти, розмовляти, гратися з ним. Через чотири місяці ми отримали перший результат – Сашко почав вимовляти слово за словом. Запам’яталося, що він тривалий час не міг побороти відчуття недоїдання: завжди просив добавки, ховав кусні хліба під подушку.
Виховували хитрістю та видумкою
Щоб навчити Сашка багатьох інших побутових моментів (наприклад, розрізненню кольорів, підрахунку грошей), докладали також неабияких зусиль та видумки.
– Ніяк не міг запам’ятати кольори, – пригадує Світлана. – Тоді я пішла на хитрість. У магазині купила цукерок різних кольорів і почали гратися: правильно назвав колір – твоя цукерка, неправильно – моя. А Ваня спеціально водив Сашка до магазину і пояснював, що можна купити за ту чи іншу купюру. Коли в початкових класах настав час вчити табличку множення, то дуже переживала за нього. Але він засвоїв її самостійно, хоча загалом математика давалася важко. Краще справи йшли з мовами. А ще він у нас спортсмен. Шкільні змагання ніколи не обходилися без його участі. Дуже любить футбол. За це все він має грамоти, медалі.
Тут Сашко мотоцикліст. Хоча три роки тому вже мріяв стати кухарем
Хлопці зростали, як і всі інші діти: пустували, шкодили, хворіли на застуду. Особливо хворобливим був Сашко: щойно стає прохолодно, у нього періодично з’являвся тривалий кашель, нежить. А з четвертого класу почалися проблеми зі здоров’ям серйозніші – лікарі діагностували хронічний бронхіт з переходом у бронхіальну астму. Вже тоді Сашко дізнався, що таке лікарня. З шостого класу він почав користуватися інгалятором.
Про горе, байдужість, заздрість і доброту
У сьомому класі Сашко почав накульгувати на ліву ногу. Одразу про біль батькам не казав, терпів, стиснувши зуби, вдома вдавав, що ніяких проблем немає. Не помітили батьки, то помітила сусідка і стала цікавитися у Світлани. Мати, розсекретивши Сашка, дізналася, що нога стала боліти після того, як по ній вдарив старшокласник під час гри у футбол. А не зізнавався все через той же футбол: боявся, що батьки заборонять ним займатися. Ось із цього моменту і почалася чорна смуга у родині Булахів. Бо далі був страшний діагноз – онкологія.
Слухаючи розповідь пані Світлани, бачимо, наскільки їй це важко дається. Час від часу на очі навертаються сльози – від жалю до дитячого болю, від безвиході, в яку періодично заганяє ця ситуація ось уже майже п’ять років. За цей час їй довелося переглянути деякі свої вподобання: якщо раніше вона любила чаклувати на кухні, готуючи для своїх чоловіків щось смачненьке, то зараз перейшла на вишивання бісером ікон. Загалом вишила вже більше сорока, половину з них роздарувала.
Іван і Сашко виховувалися в родині Булахів як рідні брати
– Вишиваю і вдень, і вночі, – зізнається Світлана Булах. – Вишиваю, а думки про Сашка розривають голову. Вишиваю і молюся за нього. Такий біль треба якось винести і пережити.
Світлана вивчила назви страшних діагнозів, лікарських препаратів, медичної термінології. Бо тепер значна частина життя цієї родини проходить у лікарнях Чернігова і Києва. Іноді – удвох на одному ліжку, яке винаймали у хостелі, гуртожитку. А вдома ж теж потрібен догляд. Тому з Сашком їздили, доглядали його в лікарні і Світлана, і Олександр по черзі. За ці чотири з половиною роки довелося надивитися на дитячі страждання, наразитися на непорозуміння і байдужість. Через те, що Світлана тривалий час не надавала дозволу на ампутацію ноги у Сашка, навіть скликали комісію в райдержадміністрації, де ставили їй в докір свідоме затягування лікування дитини. Але добра більше. Саме завдяки небайдужим людям Сашко Кривошеєнко має підтримку.
Сашко у телепрограмі «Один за всіх»
Знайшлися благодійники, з чиєю допомогою Булахам вдалося обладнати в сільській хаті для сина елементарні побутові зручності. Волонтери подарували хоч і стареньке, але вкрай необхідне авто. Бо їздити доводиться часто. Завдячуючи тим же волонтерам Сашко має планшет з інтернетом, отримує паліативну допомогу. Хоча, як каже пані Світлана, знаходяться злі язики, які вважають, що батьки використовують благодійну допомогу заради свого благополуччя.
– Як тільки наше життя стало невіддільним від лікарні, Сашко, як дитина з інвалідністю, був переведений на індивідуальну форму навчання, – розповідає Світлана. – Коли ми вдома, то вчителі приходили до нас. Так він зумів цього року отримати атестат про повну загальну середню освіту.
Наш спільний шанс
Якщо про Сашка Кривошеєнка до 2017 року знали переважно в рідному селищі, то від того часу про нього дізналася вся Менщина і Чернігівщина, а згодом – уся Україна. У жовтні 2018 року на телевізійному каналі СТБ про нього йшлося в черговій передачі «Один за всіх». Тоді 13-річний Сашко тільки починав боротьбу з тяжкою онкологічною хворобою – саркомою Юінга. Тоді, три роки тому, він уже переніс десять хіміотерапій. На жаль, невдовзі після передачі ногу таки ампутували.
(Номер картки для допомоги, зазначений у телепрограмі, наразі змінився)
Завдяки розголосу лише за першу добу після ефіру вдалося назбирати 300 тисяч гривень. Ці кошти та подальші благодійні внески знадобилися, оскільки весь організм хлопчика (легені, селезінка, печінка) був уражений метастазами. Потрібні були нові сеанси хіміотерапії (загалом їх проведено аж 34), придбання дорогого протезу.
Окрім ампутації кінцівки, Сашко пережив низку інших хірургічних втручань. Хвороба то відступала, то прогресувала знову. Сьогодні якраз той момент, коли вже і лікарі опускають руки. Але у прийомних батьків Сашка надія не зникає: вони хочуть використати шанс у сусідній Білорусі. А це – знову кошти. Хотілося б, щоб це був шанс не тільки родини Булахів, а й наш із вами. Допоможімо, хто скільки зможе!
Номер картки ПриватБанку:
4149 4991 5186 2008,
на ім’я Булах Світлани Анатоліївни.
