Кожна людина може допомогти в боротьбі з ворогом — переконаний 32-річний корюківчанин Сергій Старостін. Він особисто допоміг багатьом людям, які евакуювалися навесні з небезпечного Чернігова між бомбардуваннями й обстрілами.
З Чернігова в Корюківку за 37 хвилин
Сергій у своєму місті — постать помітна. Його знають як завзятого дайвера, блогера, який знімає відео та історії про підводне плавання, і «гонщика» — любителя швидкісної їзди. За останнє чимало містян його відверто недолюблюють, хоча Сергій переконаний, що саме ця його звичка сприяла порятунку багатьох людей із Чернігова, що був у вогні, та вчасній доставці життєво необхідних ліків на Корюківщину.
Війна застала Сергія в Чернігові. За декілька днів до її початку чоловік поїхав туди влаштовуватися на роботу. Після трьох років підприємницької діяльності свій невеличкий бізнес у Корюківці, рибальський кіоск, згорнув ще під час першого коронавірусного локдауну.
Жив, як сам каже, на підніжному кормі, перебивався тимчасовими заробітками. Тож потрібна була постійна робота, адже Сергій зі своєю дружиною Оксаною очікували на народження другої дитини. Влаштуватися на роботу в Чернігові не встиг, бо почалася війна.
— Мені тітка з Березни повідомила про це, — розповідає Сергій. — Потім підтвердив знайомий поліцейський. Я одразу кинувся додому. З Масанів, по зустрічній і як доводилося, домчав до Корюківки за 37 хвилин! Тоді ще можна було проїхати напряму, мости були неушкоджені. Але мої «Жигулі» не витримали — зламалися.
Вдома почався період невизначеності. Згодом знайомі таксисти, які за гроші вивозили людей з Чернігова до підірваного мосту, запропонували Сергію підробіток — забирати їхніх пасажирів біля мосту й везти далі.
Він написав про це пост у соцмережах, і одразу був відзначений «народним званням «шкуродер». Підробіток не вдався, образу проковтнув, пост видалив. Але багато людей повідомлення все ж прочитали й почали дзвонити з проханням вивезти рідних з Чернігова.
На той час деяких мостів уже не було. Тож свою автівку Сергій залишав у Боромиках, де його човном друзі переправляли через Десну. Потім автомобілем знайомого забирав пасажирів у Чернігові, яким, бувало, доводилося й пішки долати декілька десятків кілометрів, й на човні пливти. Так, добиралися разом до Сергієвих «Жигулів» і вже їхали далі.
Знайомий Сергія з села Боромики Валерій дозволив використовувати свій транспорт, аби корюківчанин вивозив з Чернігова людей. Правда, під особисте зобов’язання берегти й ремонтувати у разі потреби. Старостін так і їздив. Люди погоджувалися на багаторівневу рятувальну «операцію» з пересадками, бо інших варіантів було годі шукати.
— Грошей з людей не брав, їздив власним коштом, доки й пальне, і гроші не закінчилися, — каже Сергій. — Та й заправитися стало проблемою. Тож згодом з пальним допомагав міський голова Ратан Ахмедов. А я старався не лише людей возити, а й гуманітарку та ліки доправляти в Корюківку.
Люди дізнавалися, що Сергій вивозить з Чернігова, телефонували йому постійно. На кожен день складав список пасажирів. Здебільшого це були жінки й діти. Інколи за вказаними адресами їх не знаходив, обдзвонював, шукав біля будинку, на майданчиках і в підвалах, де люди ховалися від бомбардувань та обстрілів.
Тож дуже сердився, коли бачив напівпорожні бусики з надписом «Діти», які покидали Чернігів. Дивувався: невже не можна було забрати людей, які хотіли евакуюватися з небезпечного міста, тим більше, що про місця збору для евакуації в Чернігові знали всі? Це ж скільки людей можна було вивезти бусиком, якщо його «Жигулі» вміщали щоразу по шість-сім пасажирів?
З мамоюФото: З домашнього архіву Сергія Старостіна
Свою маму і двох бабусь Сергій так і не вмовив виїхати з Чернігова. Жінки не схотіли покидати рідне місто. За декілька тижнів екстремальних перевезень Сергій дуже схуд. Каже, що тільки зовні був спокійним, а насправді неабияк хвилювався, щоб безпечно довезти людей.
На той час Десною ще йшов лід, що дуже небезпечно. Та й щоб дістатися з Чернігова до Корюківки, часто доводилося змінювати маршрути, долати додаткові декілька сотень кілометрів, які могли чаїти в собі різну небезпеку. Слава Богу, все обходилося добре.
Шапка як пропуск
Військові на блокпостах почали вгадувати Сергія по шапці з надписом «ТікТок». У ній він знімає відео для свого ютуб-каналу Crayfish and dive. Так і питали: «Це ти блогер з Корюківки? Проїжджай!» Старостін сміється, каже, що не знімав головний убір навіть коли жарко стало. Бо блогерська шапка, яка дісталася йому від 9-річного сина Тимура, була як пропуск.
Згодом Сергій зробив пізнаваним і своє авто, пофарбувавши скло у синій, а капот у жовтий колір.
Про курей з Березни
Сергій не приховує: у цій історії заробив цебро негативу на свою голову. Каже, хотів як краще, а вийшло навпаки.
— Якось подзвонила мені моя тітка з Березни й розповіла, що місцева птахофабрика безплатно роздає людям курей, бо нема чим годувати птицю, — згадує Сергій. — Зі своїми знайомими ми назбирали по краплі бензину й поїхали. Відвезли ще 100 літрів низківської солярки на потреби птахофабрики.
Дали нам сто курей. Мені особисто дісталося десять. Ну, й вирішив поділитися інформацією про березнянських курей у соцмережах. Написав пост про те, що люди, які потребують і мають можливість з’їздити в Березну, можуть взяти там безплатно курей.
Буквально за годину в Інтернеті мене обгидили з ніг до голови! Писали, що я хапуга, що я повинен був тих курей безплатно в Корюківку возити та людям роздавати. Ось так. Відтоді зарікся ділитися бодай якоюсь корисною, на мою думку, інформацією з іншими.
Про хліб
Сергій Старостін переконаний, що під час війни люди частіше показують своє справжнє єство. І воно не завжди світле. Не може спокійно згадувати, як його вагітна дружина Оксана, доки він щоденно возив людей з Чернігова, три години відстояла в черзі за хлібом і не купила, бо не вистачило. Натомість дехто встигав займати черги сім’ями, щоб набрати з запасом.
— Це ж якими треба бути, щоб не пропустити вперед жінку на восьмому місяці вагітності! — дивується. — Упевнений, що в тій черзі стояли й жінки, й чоловіки, але ніхто з них навіть не запропонував купити хлібину без черги. Кожен трусився за своєю буханкою, наче в голод. Тільки потім цвілий хліб мішками викидали на смітник, безсовісні…
Не бачили справжнього жаху — переконаний Сергій. Зокрема того, що пережили чернігівці. Каже, його пасажири були просто нажахані, часто брудні й голодні. Їм точно було не до того, аби робити запаси харчів, — вижити б.
Про тещу з Луганщини
Війна роз’єднала їхню родину. Сестра Сергія опинилася в окупованому Херсоні. А теща-корюківчанка не змогла виїхати з Луганщини на початку війни. Жінка їздила на похорони брата в Краснодон, деякий час побула з матір’ю, а потім стала заручницею своєї малої батьківщини.
— Маршрутку, якою намагалася виїхати, зупинили на сепаратистському блокпосту і не пропускали декілька годин, все перевіряли її документи, — розповідає Сергій. — Коли всі пасажири дізналися, що теща — українка і цей тривалий простій з її вини, накинулися на неї з криками та звинуваченнями. Натомість зауважте, самі не гребують їздити скуплятися на неокуповані території, відвідувати родичів і знімати свої українські пенсії.
Жінка таки добралася додому, в Корюківку. Сергій каже, що за допомогою родичів їй спочатку вдалося дістатися Санкт-Петербурга, а звідти виїхати у Фінляндію. Запрошення їй надав фермер, у якого жінка колись працювала.
Там вона трохи заробила грошей, щоб повернутися додому, бо довга дорога на Луганщину виснажила й морально, й матеріально. У Корюківці на неї чекала родина та дорогий подарунок — меншенький онучок Гордій, який народився під час її відсутності.
З миру по нитці
Менший син Старостіних з’явився на світ у березні. Батько пригадує, як перед пологами знайшли в дитячому магазині всього лише одну пелюшку. Решту необхідного шукали по людях. Так назбирали й одягу для немовляти, й коляску купили. Відгукнулися і його вдячні пасажири, яких він евакуював з Чернігова, привозили харчі, зокрема, сало, м’ясо.
— Найбільшою проблемою були квіти, — сміється Сергій. — Магазини не працювали, жодна квітка у тещі-квітникарки вдома не цвіла. Тут треба дружину з сином з лікарні забирати, а квітів нема. Що робити? Поїхали зі старшим сином Тимуром на якесь болото, нарвали вербових котиків. Отакий був у мене букет, воєнний.
Сергій Старостін переконаний, що кожна людина на своєму місці здатна принести користь своїй Батьківщині, допомогти здолати ворога. Тоді, навесні, свою місію він вбачав у евакуації чернігівців. Нині у нього інші завдання.
