Більшість із нас не вірили в те, що війна з росією можлива. Хоч як дратував нас північний сусід останній десяток років, але всі аргументи все ж зводилися до того, що ми живемо в цивілізованому ХХІ столітті, коли будь-які непорозуміння можна улагодити через домовленості. Що війна в центрі Європи неможлива, думав і Олег.
З будівництва – у військо
У свої три з половиною десятки років Олег частину життя провів на заробітках. Працював у тій же росії, в підмосков’ї на будівництві. Хоч і не має фахової освіти в цьому, але життя змусило досконало оволодіти майже всіма видами внутрішніх будівельних робіт: і поштукатурить, і пофарбує, і плитку покладе, і сантехніку налаштує.
– До росії їздив з такими ж хлопцями-земляками, – розповідає Олег. – У нас була бригада. Кожен – сильний у якомусь окремому виді робіт, а загалом могли робити все. Саме за це нас і цінували. Можливо, платня для українців була і меншою, ніж замовникам довелося б платити російським будівельникам, але нас вона цілком влаштовувала: вистачало і собі, і сім’ї додому передати, і заощадити щось.
Хоча і були певні незручності щодо перебування українців у росії. Особливо після 2014 року. Але вони пристосовувалися і до них. І хоча, як кажуть, грошей багато не буває, але після того, як зміг задовольнити певні матеріальні потреби своєї родини, вирішив припинити свої виїзди за кордон. Чи не визначальним у цьому рішенні було те, що дуже скучав за домом, родиною: батьками, дружиною Юлею, сином Андрійком. Синочок, до речі, виріс практично без батька, і на той час вже збирався йти до школи.
Удома чоловік знайшов застосування своїм рукам. Його відповідальність і здібності оцінило багато чернігівців. У замовниках не було дефіциту. Між виконанням замовлень знаходив час, щоб із сім’єю побувати на дачі, відвідати батьків у селі.
Таємниця для мами
Усталений ритм життя був порушений раптово вранці 24 лютого. Той ранок для нього, так само як і для всіх українців, був надто раннім. Прокинувся від галасу, який здійняла сусідка по під’їзду в їхній чернігівській оселі: війна почалася!
Тоді, мабуть, кожний з нас ставив перед собою питання: що робити? як жити далі? чим бути корисним? Особливо відчуття загострилися після того, як чернігівці відчули подих війни у вигляді перших прильотів по місту. Невдовзі соціальними мережами стала ширитися інформація про потребу в донорській крові. Оскільки Чернігів був на першій лінії ворожого вогню, то його лікарні одними з перших стали приймати поранених захисників, а згодом – і постраждалих цивільних. Чоловік вирішив піти до пункту переливання крові, щоб здати її пораненим.
– Додому я повертався все з тією ж думкою: що маю робити далі? – пригадує той момент Олег. – Відповідь на запитання не забарилася. Коли я наблизився до свого будинку і побачив у дворі наслідок від прильоту ворожого «Граду», одразу з’явилося відчуття, ніби я застав на гарячому злодія в своїй оселі. Два дні ходив у роздумах. Врешті сказав дружині, що збираюся з сусідом іти до військкомату. Але не дійшов. Юля зателефонувала сестрі, а та – мені. І наполягла, щоб я відмовився від цієї ідеї. На якийсь час я справді відмовився. Але ненадовго – наступного дня знову стояв у черзі до військкомату.
Тоді він і потрапив до війська. Про це знали рідні, але не всі. Крім дружини, знали батько, тесть, сестра, брат і хрещений. Мати і теща не знали: всі разом вирішили берегти їхні серця від зайвих переживань. Навіть малому Андрійку суворо наказали берегти таємницю, якщо раптом бабусі зателефонують і спитають про тата.
– Перші дні від початку війни ми з сином перебували в Чернігові, у себе в квартирі, – згадує Юлія, дружина Олега. – Коли була загроза обстрілів – спускалися до підвалу. Десь у середині березня, коли сталися серйозні перебої з постачанням тепла, води, газу, стали задумуватися над тим, щоб виїхати з міста. До Прилук, де мешкають мої батьки, шлях був вже відрізаний ворожими колонами. Ближче їхати до свекрів на Сновщину. Вона хоч і перебувала в ізоляції, але туди можна було дістатися шляхом, яким багато хто евакуювався. Небезпечний шлях, на свій страх і ризик, через Куликівщину, через Десну. Родичі чоловіка пропонували їхати до них, але я сумнівалася: що я скажу мамі чоловіка про те, де Олег? Тому вирішили їхати через Київ до моїх родичів на Буковину.
Тетяна, мама Олега, розповідає, що Олег і раніше не балував її телефонними дзвінками, зазвичай телефонувала Юля. Тому вона особливо нічого не запідозрила.
Тут обороняли Чернігів
– Якось раз-два запитала невістку, де Олег, – каже пані Тетяна. – Але вона завжди знаходила відмовку: то на роботі, то десь із чоловіками за чаркою сидить. Навіть вже коли після звільнення Чернігівщини Юля з Андрійком приїхали на два дні до нас у гості, вона сказала, що Олег не зміг приїхати, бо зайнятий на роботі.
Таємницю берегли довго. Лише в травні, коли Олег отримав звільнення на кілька діб, він з дружиною і сином приїхав до рідного села. Переступивши поріг батьківської хати, Юля вимовила слова, з яких пані Тетяна і дізналася всю правду: «Вибачте, мамо, що ми вас обманювали».
– Звичайно, переживаю за сина, – непокоїться Тетяна. – Якби дізналася тоді, першого дня, коли Олег наважився іти до війська, то, мабуть, як і у всіх матерів, без сліз би не обійшлося. Можливо, відмовляла б. Але… Скільки наших синів захищає зараз Україну! Про всіх переживають рідні. Головне – скоріше б настала перемога і мир у нашій країні.
Ворога вигнали, але він поряд
Увесь період, поки тривала оборона Чернігова, Олег стояв на захисті міста. Підрозділ, до складу якого він входив, займав рубежі оборони на лижній базі (спортивна лижна база Олімпійського резерву України).
– Декілька перших днів перебували в приміщенні, – пригадує Олег. – Згодом командування наказало переміститися до підвалу. Як виявилося, це врятувало нас: днів через два лижна база припинила своє існування після ворожого авіанальоту.
Пригадуючи дні оборони Чернігова, Олег говорить, що період з 8 по 22 березня для захисників був чи не найтяжчим. Для нього це ціла вічність. Захисники тоді навіть не мріяли про сон.
Після того авіанальоту оборона позиції тривала. Загалом підрозділу довелося витримати десятки обстрілів, атаку російського війська. Олегу на собі довелося виносити пораненого товариша. На жаль, бачив і смерть побратимів.
Лижна база в Чернігові
– Ворог вважав, що йому протистоїть чи не ціла рота, – посміхається Олег. – А нас було не більше 40 осіб. Вважаю, що завдяки спільним зусиллям та за підтримки підрозділів танкової бригади тоді нам вдалося втриматися самим та втримати Чернігів.
Бої за лижну базу тривали до 22 березня. Саме тоді росіянам вдалося зайти прямо до неї.
– Вони заїхали до нас на п’яти «Тиграх» (російський позашляховик багатоцільового призначення ГАЗ-2975 «Тигр» – авт.) та одному БМП, – розповідає Олег, пригадуючи той день. – Наше становище було критичним, бо закінчувався боєкомплект, тому вирішили відходити.
Тоді Олегу та його товаришам вдалося вижити. Змогли врятувати і поранених.
– Я розумів, що ми можемо загинути, – каже Олег. – Але страху, паніки чи тривоги тоді не було зовсім. А ще, на щастя, нам тоді допоміг вибратися місцевий хлопець. Ми прийшли до військових з першої танкової бригади, де нас нагодували, напоїли чаєм і дали можливість відпочити. Бо наступного дня знову повернулися на лижну базу. А потім був відхід російських військ від Чернігова.
Наразі Олег впевнений, що 24 лютого не було першим днем війни: для України війна розпочалася тоді, коли навесні 2014 року росія анексувала Крим, розв’язала кровопролиття на Донбасі.
– Війна в Україні триває вже дев’ятий рік, – розмірковує він. – Просто для більшості з нас до 24 лютого вона була десь там, далеко. Але тепер прийшла і до нас. Після звільнення Чернігівщини ми стали ще сильнішими, ніж були до того тривожного ранку, бо знаємо точно, де наш ворог. Ми продовжуємо і далі стояти на сторожі рідної землі. І хоча тут наразі відносно тихо, розуміємо, що далеко ще не все закінчено. Тому не розслабляємося – ще дуже-дуже рано. Бо ворог насправді поруч.
Ця публікація була створена за фінансової підтримки Європейського Союзу. Вміст публікації є одноосібною відповідальністю DW Akademie, ГО «Львівський медіафорум», Програми Медіафіт для Південної та Східної України та не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.
