Якось довелося побувати на засіданні учасників гуртка «Огородник», що діє при центрі надання соціальних послуг Городнянської міської ради. Просто проходила повз і підійшла до групки людей, які жваво щось обговорювали у затишному куточку на міському стадіоні. Виявляється – ділились рецептами того, що можна приготувати зі смородини. «Дівчата, а в кого огірки не вродили? Поділюся – беріть, кому треба», – Любов Василишина простягає пакет зі щойно зібраними овочами з власної грядки. Навперебій починають розказувати, наскільки цікавими й корисними є такі заняття – і насінням обмінюються, і розсадою, і рецептами, діляться досвідом. А починали вивчати цю науку з правил органічного землеробства. «Ой, та наша Тетяна під час окупації з дітьми виїхала за кордон і там з цілини город розбила! От де знання пригодилися», – збуджено розповідають. Про те, як вдалось застосувати досвід у далекій Франції, Тетяна Рудой незабаром розповіла по телефону.
Зважилась на виїзд, рятуючи дітей
Свого часу ми знайомили читачів з дитячим будинком сімейного типу Тетяни Рудой. Допомогти, захистити, приголубити та полюбити 19 дітей вдалось цій жінці. Старші з них уже вилетіли з родинного гнізда і створили свої родини, у тому числі й власні син та донька. Через вік Тетяні довелось змінити форму сімейного виховання, оформивши опіку над тими дітьми, які ще залишалися з нею. Всі вони між собою є рідними по крові братами та сестрами. 15-річний Толя, 13-річний Олег, 12-річний Гліб та 10-річна Сніжана на час російського вторгнення були вдома, з прийомною мамою.
Нажахана чутками про те, що загарбники примусово вивозять українських дітей у росію, та бачачи переляк в очах дітей після кількаденного сидіння в погребі, Тетяна вирішила будь-якою ціною врятувати їх, адже саме вона відповідає за їхні життя й здоров’я. Вийшовши на зв’язок з волонтерами та розпитавши про можливий шлях вивезення дітей у безпечне місце, жінка вирішила виходити через білорусь. Допомагала їй у цьому Галина Володимирівна, працівниця ЦДЮТ. Вона ж і знайшла волонтерів у Гомелі та посприяла організації від’їзду.
Тетянині діти у підвалі в Городні під час окупації й обстрілів
– Серце рвалося, бо я дуже боялась за дітей, – згадує жінка. – Повідомивши службі у справах дітей про свій намір, почала готуватися в дорогу. Як нас проінструктували волонтери, ми повидаляли всю інформацію з телефонів, зібрали документи, сумки й вирушили в Ільмівку, де діяв такий собі пункт пропуску. Нас довго тримали їхні військові на кордоні з білоруссю, перетрушували всі речі, оглядали одяг. Але таки дозволили виїхати. Нас вже чекали волонтери, щоб переправити в Гомель. Тоді дуже багато людей виїжджало, здебільшого з дітьми.
Зустрічали ілюмінацією й теплом душі
У Гомелі волонтери всіх погодували і розповіли, скільки куди коштують квитки. Сформувався автобус із людей, які виїжджали в Польщу і серед яких було багато городнянців. Тетяна каже, що їхала навмання. Спочатку хотіла вивезти дітей в Італію, де старша Надійка влітку оздоровлювалась в італійській родині. Але їй пояснили, що з житлом проблема. Не кожен готовий розмістити в себе на тривалий термін велику родину. Тож довелось певний час затриматись у Варшаві. Господар-волонтер надав їм свою чотирикімнатну квартиру і закупив продукти на перший час.
Що робити далі – підказав випадок. Тетяна Іванівна тривалий час підтримувала стосунки зі своєю тезкою Тетяною Скачок із Чернігова, яка теж створила дитячий будинок сімейного типу і має городнянське коріння. І вона вивезла своїх дітей у Польщу, а затим – у Чехію і вже оформила документи на проживання. Вона й дала Тетяні контакти знайомого волонтера з Франції, який займався влаштовуванням біженців з України. Так вся родина з п’яти чоловік вирушила в далеку подорож.
У поїзді з Варшави до Будапешта
– Червоний Хрест відправляв з Франції машинами ліки в Одесу, – розповідає Тетяна Рудой. – А назад вивозили одеситів, які втікали від війни. Такий караван, який вже їхав з Одеси, у Будапешті, до якого ми добралися з Варшави поїздом, підібрав і нас. Дорога зайняла близько трьох діб. Ми всі були змучені й виснажені. Ті, хто їхав із зони пекельних бойових дій, плакали майже весь час. У декого траплялись істерики. Тому волонтери зупинялися для перепочинку. Так кілька годин ми мали змогу роздивитись Венецію. Врешті нас довезли у французьке місто Клермон-Ферран.
Поки їхали, каже Тетяна, волонтери телефоном підбирали кожному біженцю житло – шукали французькі родини, які були готові поділитися дахом. Жінка переживала, чи знайдуться охочі прихистити її велику родину. Коли караван автомобілів зупинився, почали під’їжджати французи й розбирати «своїх» біженців. По Тетяну з дітьми приїхала двома машинами сімейна пара Селін і Сержа зі своїм 13-річним сином Луні. Їх привезли в приватний триповерховий будинок і сказали, що тепер вони тут житимуть. Діти вражено зупинилися – будинок сяяв ілюмінацією, яку господарі увімкнули на честь приїзду українців.
Серж і Селін не тільки добрі, а й дуже веселі й життєрадісні люди
– Я ще не бачила в житті більш чуйних до чужого горя людей, – схвильовано каже Тетяна. – Селін із Сержем не беруть з нас гроші за житло. Харчі нам видають у вигляді гуманітарної допомоги, але й за ті продукти, які самі купують, господарі з нас грошей не беруть. А ще подарували моїм дітям багато іграшок і кожному купили по велосипеду. Нам дуже й дуже поталанило, що нас обрала саме ця родина. Незвичайної доброти люди! Селін розвозить книжки по бібліотеках, а Серж – дизайнер металоконструкцій.
Своя земля кличе додому
Не звикши сидіти склавши руки вдома, Тетяна й у Франції почала шукати, чим стати корисною. Вона за фахом – психологиня, тож може надавати допомогу тим українцям у Франції, які її потребують. Асоціація волонтерів радо сприйняла її ініціативу. Тетяна допомагала по телефону багатьом біженцям стабілізувати психологічний стан після пережитих жахіть. Паралельно записалася на курси вивчення французької мови.
– Мені вона дається складно, – сміється жінка. – А от діти, які в березні пішли до місцевого коледжу, вже вільно щебечуть з ровесниками й друзями французькою. Восени вони знову продовжать навчання. Селін із Сержем показують нам своє місто, намагаються робити все, щоб ми якомога менше сумували за домівкою. Ми з дітьми на три дні виїжджали у ліс зі скаутами. Я там наварила борщу на сто чоловік.
Французькі діти вперше в житті куштували український борщ. І він їм дуже сподобався!
А ще Тетяна показала друзям фото свого будинку. Побачене настільки вразило Селін і Сержа, що вони запропонували їй посадити трохи грядок і тут. Для цього трактором зорали п’ять соток цілини біля будинку, повезли Тетяну в магазин, щоб вона вибрала насіння й необхідний інструмент.
Тепер господарі із задоволенням приводять гостей на доглянуту ділянку й показують, які дива творить їхня українська гостя. Щедро вродили кабачки, картопля, гарбузи, огірки, помідори, перець, редиска, салат, квасоля, капуста. Жінка з вдячністю згадує заняття в клубі «Огородник».
Український город у Франції
Працюючи на землі в чужій країні і радіючи врожаю, вона згадує приємні моменти спілкування з однодумцями, які наповнюють серце теплом. А ще Тетяна на цьому клаптику землі вгамовує свою тугу за рідним подвір’ям. Жінка каже, що Селін із Сержем запевняють, що піклуватимуться про Тетяну та дітей, допоки вони не повернуться в Україну, куди жінка рветься душею. Тут їх зачекалися рідний по крові Тетянин син з родиною, який наглядає за будинком у Городні, друзі, знайомі. І своя земля, яка оговтується від ворожої навали й тужить за рідними руками.
