Працівники установ та організацій, які розташовані в середмісті Мени, помітили, як щодня біля приміщення зупиняється червоне авто. З нього виходять чоловік і жінка, беруть з багажника термосумку і заходять до кабінетів: «Добрий день! Свіженьких пиріжечків не бажаєте? Дякуємо! Смачного! Гарного дня!» Працівники редакції «Нашого слова» теж звикли до цих слів від Олександра та Олени Деїв. Пиріжки з м’ясом та капустою у них виходять смачнючі.
П’ятнадцять років разом
У 38-річних Олександра та Олени Дей 15 вересня – кришталеве весілля. Спочатку було звичайне знайомство, симпатія, зустрічі. Як і має бути у всіх молодих людей. Вперше вони зустрілися в Києві, куди Сашко після закінчення Чернігівського державного інститут права, соціальних технологій та праці разом з друзями по навчанню приїхав підкоряти столицю. Задля цього з Яготина приїхала і Олена.
Згодом обоє працювали в різних компаніях, але вже в Броварах. Тоді, 15 років тому, наш журналіст Олексій Прищепа був на весіллі Олександра та Олени – знімав весільне відео. Те відео і сьогодні є в сімейному архіві Деїв чи не найдорожчим. Жартуючи, Олексій Прищепа каже, що Олександр та Олена Деї, мабуть, єдина пара, весілля якої він фільмував і яка, на щастя, не розлучилася.
Так починається «чаклунство» на кухні
Надалі разом вони приїжджали до Мени на вулицю Гімназійну, де живуть батьки Олександра – Василь Олександрович і Ольга Андріївна. Вони раділи, що у молодят все добре, а син оточений жіночою турботою та підтримкою. Тому між свекрами та невісткою одразу встановилися приязні стосунки. Коли невдовзі після одруження у Сашка та Олени з’явилася донечка Настуся, то бабуся та дідусь і взагалі не знали меж своєму щастю.
Вимушені тривалі літні канікули
Настя Дей нині вже шестикласниця. Якщо в ранньому дитинстві вона приїжджала до Мени на день-два з батьками, то, ставши школяркою, стала проводити тут всі свої літні канікули. У нашому місті у неї багато друзів. Навіть більше, ніж у Броварах. Тому зазвичай останні дні серпня вона очікує не дуже радісно, адже це означає, що невдовзі треба повертатися до Броварів.
Цього ж року війна вимушено продовжила Настусині канікули в Мені. Сюди вона з батьками приїхала ще в квітні, коли з’явилася така можливість. Звичайно, хотілося б ще раніше, але цього не можна було зробити через зруйновані мости та вибухонебезпечні залишки на київській трасі.
– Лише перед Великоднем, 18 квітня, ми наважилися вирушити в дорогу, – згадує той час Олександр Дей. – Їхали сюди, але сподіваючись повернутися додому після свят. Адже доньці треба до школи. Та оскільки до кінця минулого навчального року навчання було лише дистанційне, то вирішили перебути в Мені.
До того часу від самого початку війни родина Деїв перебувала в Броварах
Хоча Бровари, на щастя, ворожі обстріли обходили стороною (лише в перший день ворог обстріляв там військову частину), але їм довелося чути і свист ракет, які летіли в бік столиці, і звуки артилерійського протистояння.
– Від нас усього за сім кілометрів знаходиться Богданівка, – розповідає Олена. – З 8 до 29 березня це село перебувало під російською окупацією. Російські війська потрапили під масований обстріл на підступах до Броварів, після чого були змушені розсіятися по навколишніх селах, серед яких опинилася і Богданівка. У сільській школі та дитсадку російські війська облаштували собі штаб та лікарню, а перед звільненням території вони підірвали обидва навчальні заклади. Тому ми чули ті постріли, вибухи. Мусили переховуватися в підвалі нашого будинку.

– Увесь березень ми жили на валізах, – ділиться Олександр. – Про евакуацію думка була з перших днів повномасштабної війни. Поїхати до моїх батьків на Чернігівщину чи до батьків дружини в Яготин не можна було, бо саме звідти росіяни сунули на Київ. Ситуація складалася досить загрозлива, а події розвивалися стрімко. Сусідні з Броварами села – Димерка, Шевченкове – були під контролем окупантів. І вони дострілювали до околиць Броварів. Небезпека того, що вони ось-ось прорвуть лінію нашої оборони, була великою. Ми думали, куди їхати, як їхати, як це все залишити?
Звідки ноги ростуть у броварських пиріжків
Деї хоча й живуть у Броварах понад 15 років, але на власне житло ще не встигли накопичити – оселю там винаймали. А Мена залишається місцем їхньої реєстрації. Саме це і стало причиною того, що, прибувши до Мени, Деї не змогли отримати статусу внутрішньо переміщених осіб.
Олександр продовжує працювати звідси дистанційно. Він – менеджер у сфері торгівлі будівельними матеріалами. А Олена, яка займалася конструкторською діяльністю в рекламі, роботу втратила – її агенція збанкрутувала.
Та подружжя не падає духом. Тому, як і всі меняни, разом з батьками ще навесні засадили город, з якого мають усе необхідне для родини.
– Я з дитинства полюбляла куховарити, займатися випічкою, – посміхається Олена Дей. – Тому після школи вивчилася на кондитера. Робота в Броварах була зовсім далека від цього, але я займалася кондитерством удома. Переважно готувала солоденьке для своїх рідних. Десь підсвідомо мріяла про те, щоб відкрити власну справу в цій сфері, але якось не вдавалося. Після того, як ми приїхали і затрималися в Мені, як я залишилася без роботи, все це дало поштовх відкрити свою справу. І ми вирішили займатися випічкою і продажем пиріжків.

А основний процес відбувається вранці, коли треба пиріжки приготувати і насмажити. До цього долучається тоді вже і Сашко. Все це треба скласти до термосумки, аби до споживача пиріжки потрапили і свіженькими, і гаряченькими.
Олександр і Олена Деї, можливо б, ще залишилися в Мені, але Настуні треба до школи. Тому вони всією родиною вирушили до Броварів. Менянам же доведеться лише згадувати ті смачні пиріжки, які Олександр і Олена кожного дня пекли на кухні батьківського дому.
Але сподіватимемося, що ще зустрінемося з цією чудовою парою і поласуємо іншими смаколиками, яких Олена напече в своїй кондитерській. І обов’язково почуємо їхні традиційні слова такою щирою українською мовою: «Добрий день! Свіженьких пиріжечків не бажаєте? Дякуємо! Смачного! Гарного дня!»



