Ніколає Мирза завітав до редакції у справах із села Семенівка, де він з дружиною мешкає ось уже четвертий рік. Спілкування наштовхнуло на думку, що про нього мають знати більше людей на Менщині. Пан Ніколає виявився дуже позитивною людиною: ввічливий, привітний, комунікабельний, гостинний. Він запросив Сусіди.City в гості до себе в Семенівку, а ми не змогли відмовитися.
Шматочок Молдови на обійсті
Віднайти оселю подружжя виявилося нескладно, але разом з тим і нелегко. В Семенівці кого не спитай, де живе молдованин, скажуть всі, але зустріти когось на вулиці ледь вдалося. Лише один семенівець, який курив на лавці, вказав орієнтир, і ми змогли дістатися місця призначення.
Біля озерця, порослого рогозом, знаходиться ошатний будиночок. Відчинена хвіртка давала право сміливо ступити за неї. Згодом виявилося, що це дійсно так, бо пан Коля (саме так до нього звертається його дружина Ніна Андріївна) першим, що робить кожного ранку, – відчиняє навстіж хвіртку. А це означає, що в цьому дворі завжди раді гостям.
До порога веде вузенька стежка, а обабіч – різнотрав’я квітів
І хоча ніхто з нас ніколи не бував у Молдові, але чомусь відразу помітили її національні мотиви: невеличкий виноградник, штахетинки, пофарбовані у різнобарвні кольори.
Спілкуємося у так званому зимовому садку. Його пан Ніколає облаштував ще тоді, коли жива була його теща Віра Петрівна. Він просто навів дах і засклив вікнами стіни в проміжку між будинком і літньою кухнею, а згодом облаштував тут звичайну грубку, яка часто заміняє господині піч і газову плиту для приготування їжі. А потім Ніколає прибудував до грубки ще й камін. Він додає більшого затишку. Особливо коли в прохолодну погоду хочеться посидіти з гостями в душевній компанії.
– Усе робив сам, – ділиться Ніколає. – Ніякими проєктами та схемами не користувався. Але робив для себе і з душею.
За розмовою на столі з’являються ще гарячі пампушки з часником та кава, до яких гостинно запрошує пані Ніна.
І зустрілись дві долі
Семенівка – батьківщина Ніни Андріївни. Тут вона народилася, звідси одразу після школи в далеких 70-х поїхала в світи: спочатку вчитися до Чернігова на майстра-взуттєвика, а згодом – працювати. Попутно опанувала будівельні спеціальності. Так зупинилася в Кропивницькому (тоді ще Кіровограді), де мешкала з сім’єю до середини дев’яностих, поки якось у Києві не зустріла свого Ніколає. Та зустріч кардинально змінила подальше життя кожного.
Ніколає Мирза теж на той час вже мав значний життєвий багаж за плечима. Народився він в одному з сіл на півночі Молдови, неподалік від міста Бельці. Жив там поки не пішов служити строкову службу в тодішній радянській армії. Службу проходив на Далекому Сході, на радянсько-китайському кордоні. Це був період, коли там було не зовсім спокійно через постійні порушення кордону з боку китайців.
За словами пана Ніколає, він отримав два поранення під час затримання порушників
А потім – родина, просування по службі, переїзди. Нестабільні 90-ті роки: розпад Радянського Союзу, становлення незалежних держав, а в особистому житті Ніколає – розлучення. Багато з тих, хто був родом з тієї ж Молдови, України чи інших республік, кого розпад Союзу застав у росії, хто там пустив міцне коріння, щоб не втратити надбаного, легко прийняли російське громадянство. Ніколає ж не зробив цього – він повернувся до Молдови. Але економічна криза на батьківщині змусила в 1993 році пристати на пропозицію товариша і поїхати до росії.
Службу проходив у підрозділах військово-космічних сил, які базувалися у підмосковних Одинцово та Корольові. Трохи згодом забрав до себе і Ніну.
– Може, через мою принциповість стосовно громадянства я так і не зміг там отримати власне житло, – розмірковує Ніколає Мирза. – Служив за контрактом. Мене могли послати служити на Кавказ під час першої і потім другої російсько-чеченських воєн. Слава Богу, не послали. Декілька разів отримував пропозиції змінити громадянство, але я відмовився.
Громадянином росії не бажав ставати принципово
Коли термін контракту закінчився, Ніколає у військовому званні підполковника вийшов у відставку і влаштувався працювати в охоронну фірму. Ніна Андріївна була поряд: він охороняв маєтки заможних москвичів, а вона працювала у них по господарству. Там цінували її уміння як кваліфікованого маляра-штукатура: якщо комусь необхідна була допомогти зробити ремонт у квартирі, то зверталися до пані Ніни.
Жили переважно там, де працювали. Але в Україні бували часто, бо тут, у Семенівці, жила старенька мама Ніни Андріївни, її брат, а в Кіровограді – донька та онуки.
– Бували тут раз на три місяці, – каже чоловік. – То допомогти щось тещі, то взяти гостинця від неї. Згодом, коли вона стала слабувати, то треба було і до лікарні звозити, і ліки привезти. Тоді мене на митницях майже всі знали, тож інколи не особливо і прискіпувалися при перетині кордону. На жаль, чотири роки тому нашої бабусі не стало. Але я завжди знав, що колись житиму саме в Україні, хоча і відмовлятися від громадянства Молдови не збираюся. Бо то також моя батьківщина, там і до сьогодні живуть мої родичі. Щонайменше раз на рік я гостюю і у них.
– Дуже привітні люди там живуть, – розповідає жінка. – Такі, як і мій чоловік. Вони водночас і схожі на нас, українців, але є й те, чим ми відмінні. Багато чого наші народи можуть переймати один в одного. Я, наприклад, у своєї свекрухи навчилася готувати заму (гарячий національний молдовський суп на курячому бульйоні), мамалигу (круто заварена каша з кукурудзяного борошна). Інші страви молдовської кухні готуємо разом з чоловіком.
Подружжя на двох разом мають трьох дітей, четверо онуків і двох правнуків. Для Ніколає та Ніни ніколи не стояло питання поділу дітей, онуків і правнуків на її та його – вони всі рідні для обох. От тільки вбачають складність, що дві доньки мешкають у росії, а з огляду на сьогоднішню ситуацію навіть спілкування з ними по месенджеру вдається не так просто.
– З усіма дітьми та онуками перебуваємо постійно на зв’язку, – каже пані Ніна. – Але складно з тими, хто в росії. Загалом вони розуміють ситуацію і ставляться до війни в Україні адекватно, хоча і сказати нічого на загал не можуть через ризик репресій. Буває, що не можемо нормально поговорити, бо часто переривається зв’язок. А кіровоградський наш онук зараз захищає Україну. За нього теж серце болить.
Долають власні проблеми і допомагають іншим
Є ще багато клопоту, але з ним вони намагаються справлятися. Звісно, що, мабуть, не виправиш ситуацію з малою пенсією. Пані Ніна каже, що коли працювали в росії, то не задумувалися над тим, що колись прийде час оформлятися на пенсію. Через те, що тривалий час працювала там переважно нелегально, то не заробила необхідного страхового стажу, а отже, і отримує тепер мінімальну пенсію.
– Важко жити на ці копійки, – бідкається вона. – У Колі теж пенсія невелика. Через те, що надходить вона з Молдови, отримує її один раз на два місяці. Але виживаємо.
Хвилює подружжя і те, що загалом важко людям у Семенівці: населення старішає, школа в селі вже рік як зачинена, взимку дороги чистять погано
– Саме це було однією з причин того, що раніше на зиму ми їхали жити до Кропивницького, – говорить пан Ніколає. – Так було і минулої зими. Сюди повернулися якраз напередодні війни. Цього року плануємо залишатися тут.
Коли пригадали перші місяці війни, пан Ніколає розповів про те, як у березні їздив до переправи (місце, де через Десну човном переправляли людей, які рятувалися з обстрілюваного Чернігова) і допомагав своїм авто перевозити людей. У їхній оселі знайшла прихисток родина з Чернігова, житло якої зруйнували рашисти. А ще він із захопленням відгукується про те, наскільки згуртованими були семенівці в ті дні.
Господарства родина, крім шести котів, не тримає ніякого
Є невеликий город, для себе вистачає. А чого немає у них, то односельці допомагають: хто банку молока продасть, а то і так дадуть, хтось – десяток яєць. Бо Ніна з Ніколає з сусідами живуть мирно і дружно. В Семенівці Ніну Андріївну також запрошують допомогти в малярських справах. І не тільки окремі люди, а навіть батюшка з місцевої церкви звернувся до неї, щоб пофарбувати храм.
Не відстає від дружини і пан Ніколає. Незважаючи на захворювання, він вправно керує автомобілем. Їздить ним на риболовлю.
– Але невеличка риба ще залишилася тут, – каже Ніколає. – Довелося біля берега зробити заглибини, щоб її врятувати. Тому ще нашим кицькам можу вудкою наловити домашніх карасиків. А коли озеро наповнене водою, то я нікуди далеко і не їздив: я тут вудкою рибу ловлю, а Ніна в цей час вже смажить її.
Ніколає Мирза говорить, що завжди в усьому прагнув жити чесно і бути законослухняним. Але наразі він переймається проблемою, яку породила війна, перетворивши його на порушника міграційного законодавства. Якраз в той період, коли треба було переоформити термін посвідки на проживання в Україні, зробити це він не зміг через те, що установи міграційної служби не надавали послуги. А коли нещодавно знову звернувся, то виявилося, що він вважається порушником українського законодавства і має сплатити штраф або ж навіть залишити Україну.
Ніколає не проти набуття українського громадянства, однак, кажуть, особам такого віку його не надають
Дуже переживає Ніна Андріївна з приводу проблем чоловіка з громадянством. Тим більше, що вини чоловіка вона не бачить. Він просто став заручником ситуації.
І дійсно: з огляду на те, кому в нашій державі надавали громадянство і кого його позбавляли, кому надавали прихисток, то чи й не злочинцем виглядає пан Ніколає, який просто любить дві батьківщини: і Молдову, де народився та громадянином якої є, і Україну, де живе, бо йому до вподоби і її земля, і люди.
