За збігом обставин саме під час цього інтерв’ю на редакційний телефон надійшов дзвінок: телефонували з якогось аналітичного центру і просили дати відповідь на запитання «Як змінилося ваше життя після 24 лютого?» Подумалося: дійсно, війна кардинально змінила життя кожного з нас. Ми стали зовсім іншими в судженнях, у діях, у вчинках, у ставленні до рідних та навколишнього світу. У нас змінилися життєві пріоритети, відбулося переосмислення цінностей.
До війни було все стабільно
Шістдесятидворічна Олена Шепотько – корінна харків’янка. В Харкові вона народилася і прожила все своє життя. Там закінчила Харківський державний університет харчування та торгівлі і потім працювала на різноманітних посадах у закладах торгівлі та харчування.
– Дуже подобалася мені моя робота, – зізнається пані Олена. – У 90-х роках у Харкові масово почали організовуватися приватні підприємства. В тому числі і заклади харчування. Моя знайома відкрила кооперативне кафе «Бісквіт» і запросила мене працювати барменом. Наше кафе було тоді дуже оригінальним, бо саме ми почали першими в місті випікати торти «Наполеон». Також у нас чи не в перших в Харкові почали готувати смачну каву по-східному. Там я пропрацювала 10 років.
Олена Шепотько з донькою Юлією
Потім Олена влаштувался на роботу до Харківського національного університету, працювала старшим лаборантом. Навіть коли вже вийшла на заслужений відпочинок.
Донька Олени Юлія навчалася за спеціальністю «Соціальна робота» в Харківському соціально-економічному інституті, по завершенню якого працювала в міському центрі зайнятості, згодом – лаборантом: спочатку в Інституті банківської справи, а потім – разом з мамою в університеті. Чоловік Юлії Ігор займався тренерською роботою в фітнес-центрі. Все було добре: всі троє дружно жили в квартирі на тринадцятому поверсі, працювали, спільно виїжджали на відпочинок за місто, на дачу. А потім почалася війна.
«Гради» летіли на Харків з Бєлгорода
У переддень війни Олена разом з братом, 55-річним Олександром, перебували на батьківській дачі, яка знаходиться поблизу міста Вовчанськ, неподалік від кордону з росією. Оскільки вже було передчуття весни і клопотів, пов’язаних з нею, то вони цілий день наводили лад, вигрібали в садку. Після роботи не стали повертатися до Харкова, а вирішили там і заночувати.
– Ми прокинулися вдосвіта 24 лютого від страшного гулу, що доходив зі сторони росії, – пригадує пані Олена. – Чутно було, як двигтіла земля. Над нами з Бєлгородщини вогняними стрілами летіли снаряди «Градів». З їхньої траєкторії я розуміла, що летять на Харків. Стали швидко збиратися і повертатися до міста. По дорозі бачили величезну кількість машин, які також прямували туди. По обіді зрозуміли, що якби трохи затрималися, то могли б не встигнути перетнути Сіверський Донець: дамбу через нього підірвали наші війська, щоб не дати ворогу просунутися вглиб України.
Зранений Харків
У ті моменти Сашко на правах старшого чоловіка в родині взявся керувати ситуацією. Перше його рішення у цій ситуації – всі мають триматися разом.
– Брат зі своєю сім’єю (дружина та двоє дітей) та нашою 83-річною мамою живе в батьківському домі в приватному секторі в центрі Харкова, – розповідає Олена Шепотько. – Саме він і вирішив, що я з донькою та зятем маємо перебратися до них, бо там є погріб, який слугуватиме за укриття. Тому ще по дорозі з Вовчанська я зателефонувала Юлі, щоб вони з Ігорем взяли документи, якісь речі і їхали до Сашка.
Юлія каже, що згодом, коли ворожі танки просунулися на підступи до Харкова, їхньому мікрорайону на Олексіївці загрожувала небезпека. Місто зазнавало обстрілів з боку Дергачів. Згодом майже всі люди з їхнього будинку виїхали і наразі, кажуть, там лишилося всього п’ять родин.
Бігали між погребом і домом
Протриматися в місті вони змогли лише тиждень. За цей час, крім вибухів від гарматних обстрілів міста та авіанальотів, вдалося чути перестрілки під час вуличних боїв (наші військові знешкоджували диверсійні групи, які проникли до міста). У погребі спочатку перебували десять чоловік. Світлана Олексіївна, мама Олени та Сашка, як її не вмовляли, як не намагалася вона сама, але так і не змогла забратися до укриття. Через два дні і сама Олена піднялася нагору, тому що через холод, вологість та відсутність свіжого повітря стала відчувати погіршення стану здоров’я.
– Пересуватися подвір’ям було небезпечно, – зітхає жінка. – Нас попередили, що наші служби продовжують боротьбу з ДРГ, з висотних споруд навколо працюють наші снайпери, і не дай Боже пересуватися в час комендантської години. Вдень ми бігали між погребом і домом. Між обстрілами намагалися ще готувати їжу, пробиратися до супермаркета по продукти. Але вибух, що пролунав 1 березня в сусідньому дворі, змусив будь-що виїжджати з Харкова. Вирішили їхати до Сашкового товариша в Черкаси.
Їхали в Черкаси, а потрапили до Дніпра
Наступна ніч була не менш тривожною: до переживань, з якими жили вже тиждень, додалася тривога про те, як безпечно виїхати з міста і дістатися до місця призначення. Збиралися в дорогу, пакували валізи. Брали найнеобхідніше: трохи одягу, їжі. Все завантажили в невеликий бус. Рано-вранці 2 березня, як тільки скасували комендантську годину, рушили в дорогу.
– До семи чоловік, які лишилися після від’їзду сім’ї племінниці, додалася ще її свекруха, яку по дорозі забрали з лікарні, де вона перебувала на лікуванні після операції, – розповідає Олена. – Був у нас і ще один пасажир. Брат сказав, що без нього нікуди не поїде. Це аляскинський маламут на ім’я Айс – чи не найдобріший пес, який в усій цій метушні був найрозумнішим, хоча і не розумів, куди і для чого його везуть.
Олена каже, що коли тільки стали від’їжджати від дому, брат наказав усім заплющити очі. Вже потім він сказав, що хотів, щоб ніхто з нас не бачив тіл убитих людей, що лежали в розстріляних на вулиці автомобілях.
Цілий день вони їхали, зупиняючись біля великої кількості блокпостів. Перед ними зазвичай утворювалися затори з автомобілів – харків’яни тікали з рідного міста.
– Важко було, – додає Юлія. – Ми були стомлені і фізично, і морально. Посміхалися лише, дивлячись на Айса.
Їхали до Черкас через Полтавщину. Але через те, що всі дорожні вказівники були зняті, збилися з дороги, повернули не там, де треба. Зрозуміли це вже тоді, коли надвечір виявилися не біля Черкас, а біля Дніпра. Всі були змучені, а до початку комендантської години залишалося зовсім мало часу.
– І тоді трапилося просто диво, – каже Олена. – Брату зателефонував його харківський товариш Таріел Чекурішвілі (відомий в Харкові художник-карбувальник), щоб просто запитати, де він і як. Коли Сашко сказав йому про нашу проблему, Таріел за якусь годину зміг знайти знайомих, які нас зустріли. Ту ніч ми змогли відпочити у нормальних умовах вперше за тиждень: нас нагодували, обігріли і навіть дозволили завести в квартиру нашого великого пса. А Айс теж наче все розумів і стомлений спокійно лежав у вузенькому коридорчику. А вже на ранок ці люди показали нам дорогу і ми попрямували до Черкас.
Світ не без добрих людей
Добрі люди зустрілися харків’янам і надалі. По дорозі до Черкас вони зупинилися біля чоловіка, який торгував картоплею. Продавець, коли помітив на авто харківські номери, віддав картоплю безкоштовно.
Відстань в три сотні кілометрів, яку за нормальних умов автівкою можна здолати за чотири години, вони проїхали за цілий день і лише надвечір знову перед самою комендантською годиною були на місці. І там їх прийняли зі щирою душею.
– В Черкасах ми вже врешті трохи заспокоїлися, – пригадує Олена Шепотько. – Так, нам було тіснувато у двокімнатній квартирі, але ми не почувалися покинутими. Отримали статус внутрішньо переміщених осіб, що дало право на державну допомогу. Отримували й гуманітарну допомогу. Там ми знайшли нових друзів. Так ми жили два місяці. Але прийшов час, коли квартиру мали звільнити. Пошук іншого помешкання був не вдалим, оскільки Черкаси тоді вже були перенаселені біженцями. Брат знайшов будинок у селі на Черкащині. У нас же іншого вибору як їхати до Мени не було. Тим більше, що Чернігівщину тоді вже визволили від рашистів. Дуже важко було розставатися з рідними, новими друзями в Черкасах.
Чому Олена Шепотько з донькою Юлею та зятем Ігорем приїхали до Мени? Ігор – уродженець нашого міста. Після того, як 30 років тому по закінченню школи поїхав навчатися спочатку до Києва, згодом – на роботу до Харкова, приїздив сюди в гості до батьків.
З домашнім улюбленцем, який стійко переніс усі випробування
– В Мені одні господарі дали нам змогу проживати безкоштовно в їхньому будинку, який стояв пустим, – ділиться Олена. – Наразі ми сплачуємо лише комірне. Біля будинку посадили город, а в дворі – квіти. До Харкова поки боїмося повертатися. Лякає те, що не так далеко від нашого міста російський кордон, з-за якого періодично летять бомби. Тут, в Мені, ми також зустрілися з людським добром. Нас підтримують в Менському міському центрі соціальних служб. Залишаючи Харків, ми поїхали практично без нічого. З одягу мали лише зимові речі. Вже тут нам на допомогу прийшов Сергій Милейко: більшість одягу змогли взяти в безкоштовному магазині «ДякуЮ».
Пані Олена не може підібрати слів вдячності для всіх тих, хто з відкритою душею, добром і щирістю зустрічався на їхньому шляху за ці пів року: і в Дніпрі, і в Черкасах, і тут, в Мені.
– Якщо літо ми змогли пережити нормально, то з кожним наступним днем осені з жахом думаємо про зиму, – бідкається Олена Шепотько. – Ми всі троє залишилися без роботи. До вересня, хоча й не перебували в Харкові, але вважалися такими, що працюють. З 1 вересня нас скоротили через те, що ми обидві працювали на кафедрі, де навчалися іноземні студенти, а зараз в Харкові їх немає. Фітнес-центр, де працював Ігор, днями розбомбили рашисти. Місячний дохід нашої родини становить шість тисяч гривень. Це моя пенсія і державні виплати двом особам як внутрішньо переміщеним. Ігор цієї допомоги не отримує, бо має менську реєстрацію. Цих грошей ледь вистачає на їжу і сплату комунальних платежів. А як буде зимою, коли треба буде платити за опалення, навіть не уявляємо. Хоча і знаємо, що це не просто, але хочемо знайти в Мені хоча б якусь роботу.
