Коли у перші дні російської повномасштабної агресії раптом спорожніли полиці не тільки менських магазинів, а й аптек, жителі Менщини відчули дефіцит лікарських засобів. Надто ті, хто мав потребу в особливо дефіцитних ліках, бо для них вони були питанням життя і смерті. Ось саме тоді на допомогу прийшов Микола Шестаковський, який, долаючи блокпости, вмовляючи київських фармацевтів, іноді потрапляючи під обстріли, роздобував необхідне і переправляв їх на малу батьківщину. Сусіди.City поспілкувалися з Миколою і він пригадав, як усе було.
Війна швидко не закінчиться
До 24 лютого Микола працював керівником департаменту комерційної фірми, яка займається продажем італійських брендів взуття та одягу в Україні. Компанія мала свої офіси не тільки в Києві, а і в регіонах України. Робота цілком задовольняла чоловіка. Планів міняти її не мав: це була високооплачувана як за українськими мірками посада.
– Того ранку я прокинувся від того, що мене розбудила близька людина, – пригадує Микола. – Почув оте слово, яке в звичному житті і не виглядає загрозливо: «Почалося!» Воно надовго закарбувалося в моїй пам’яті. Я зірвався з ліжка і ми почали думати над тим, що робити далі. Ні, не в сенсі тікати зі столиці, а що саме робити раціонального в цій ситуації.
Уже десь 28 лютого Микола залишився без роботи, бо про які бренди одягу могло йтися, коли довкола вирувала війна? Він розумів це і вирішив сконцентруватися на волонтерській діяльності
– Ми з товаришем спочатку хотіли долучитися до київської територіальної оборони, – розповідає Микола Шестаковський. – Навіть звернулися до тероборонівців. Але в штабі, дізнавшись, що ми не маємо військової підготовки, запропонували спробувати себе на інформаційному чи волонтерському фронтах. Я не думав тоді про роботу, бо мав певні заощадження. Більше розмірковував над тим, чим можу бути корисним саме в цей момент. Водночас не вірилося, що цей жах затягнеться. Сподівався, що все має ось-ось завершитися. Мабуть, як і більшість українців, тоді думав, що росія таким способом хоче нас залякати. Так, як колись робила в Грузії.
За словами Миколи, згодом його сподівання про швидке завершення війни розвіялися. Особливо він упевнився у цьому, коли проаналізував прочитане з іноземних джерел.
На допомогу прийшли іноземні друзі
Микола Шестаковський вже точно і не пам’ятає, з чого саме почалася його волонтерська діяльність. Але каже, що в якийсь момент на початку війни йому стали телефонувати друзі з Європи. Турбувалися: чи він у безпеці? чи можуть вони допомогти? У той же час багато знайомих українців з регіонів запитували у нього, чи не може він допомогти роздобути ліки.
– Особливо просили про медичні препарати, які застосовуються для лікування онкологічних захворювань, астми, цукрового діабету, – каже Микола. – Я розумів, що ці ліки, крім того, що не відпускаються без рецептів, є дорогими. Тому осмілився сказати закордонним друзям: «Якщо у вас дійсно є бажання допомогти українцям, то зробіть це фінансово!» Для цього я запропонував свою чесність у використанні коштів, які вони перекажуть на банківську картку. Зобов’язався звітувати касовими чеками та фото реальних людей, яким надали допомогу. Це спрацювало! Були тижні, коли кожного дня надходило по кілька сотень євро.
Рудігер Харр та Томас Пол з Лейпцігу (Німеччина) зробили чимало грошових пожертв українським волонтерам на придбання найнеобхіднішого
Це вже згодом Микола напише у Фейсбуці: «Це історія про людяність без кордонів. Про чуйність і підтримку. А ще про те, що наші серця не мають мовного бар’єру і починають битися на одній мові з серцями, скажімо, німецькими, коли приходить час згуртувалися проти справжнього зла. Усе почалося, коли рашисти бомбили мій Чернігів, холоднокровно вбивали дітей та жінок і намагалися дотягнутися до Києва. Оскільки зброї, іншої ніж мухобійка, я ніколи в руках не тримав, то обрав інформаційний фронт. І вже не згадаю, що було першим – прохання про допомогу від людей, котрі залишилися без медикаментів в оточенні рашистів, чи пропозиція допомогти фінансово від моїх закордонних друзів... Але пазл склався, коліщатка закрутились і думки стали діями. Люди в окупованих селах і містечках Чернігівщини, та і у самому Чернігові, вчасно отримали необхідні ліки від тяжких чи хронічних хвороб».
Небезпечний квест заради життя інших
Для того, щоб віднайти потрібні ліки, Микола з товаришами мали пройти цілий квест: вони їхали, бувало, через весь Київ, долаючи блокпости, проїжджаючи заміновані лісові дороги, наражаючи себе на небезпеку потрапити під ворожий обстріл чи перестрілку.
– У нас, крім паспортів, не було жодних документів, які б підтверджували, що ми – волонтери, – згадує Микола. – На блокпостах, яких у ті дні в столиці було дуже багато, нам доводилося пояснювати, хто ми, чим займаємося і куди їдемо. Нас пропускали. Згодом стали деінде навіть впізнаваними: нам підказували, як зручніше проїхати, де безпечніше. Ми об’їздили величезну кількість київських аптек, фармацевтичних підприємств, зверталися по допомогу до Інституту раку. Працівники цих установ з розумінням ставилися до наших прохань.
Робочий день волонтерів у той час розпочинався рано-вранці і тривав допізна: величезна кількість телефонних дзвінків, прийом заявок, переїзди між аптеками, доставка ліків, пошук перевізників, які б згодилися передати товар до місця призначення поза Києвом. Звісно, що Миколі ближчими були Чернігів та Мена.
Відомий телеведучий Анатолій Єрема працює, зокрема, на телемарафоні «Єдині новини». А в перші дні війни Анатолій разом з Миколою та їхнім товаришем Олексієм сідали в автівку і, долаючи блокпости, оминаючи небезпечні місця, курсували в пошуках вкрай необхідних людям ліків
– Одного разу зателефонував до Мени знайомому, якого в місті добре знають. Попросив його, щоб він посприяв у забезпеченні ліками моїх знайомих. Саме він і сказав, що через підірвані мости та перебування ворожих військ на Чернігівщині складно забезпечити громаду не тільки ліками, а й продуктами, – розповідає Микола. – Ось тоді у мене зав’язалася тісна співпраця з Мариною Москальчук, начальницею відділу соціального захисту населення, сім’ї, молоді та охорони здоров’я Менської міської ради, яка координувала тоді в Мені та Менській громаді забезпечення людей ліками та медичними засобами.
Коли наприкінці березня ми готували інформацію про забезпечення жителів Менщини ліками, Марина Москальчук повідомила, що неабияку підтримку меняни отримували саме від Миколи Шестаковського.
– Часом до Мени Микола передавав такі ліки, які і в мирний час важко віднайти, – зізнається пані Марина. – Ми дивувалися, як йому це вдавалося: мали запити на якийсь препарат, розуміли, що безсилі його роздобути. Телефонували Миколі, а вже наступного дня від нього була відповідь, що ліки в дорозі до нас.
Телефонний дзвінок як вдячність
Микола розповів, що були і кумедні випадки. Коли, наприклад, один із водіїв, який перевозив якось чергову партію ліків, дізнавшись, що ми займаємося пошуком дефіцитних препаратів, попросив ліки для своєї мами. Микола їх знайшов, але, як виявилося, це були звичайні вітаміни. Ситуація, може, й дещо кумедна, але приємно, що син дбає про матусю так само, як і до війни.
– Багато людей потім передзвонювали, запитували, як віддячити, – посміхається Микола. – Я відповідаю: «Ви вже віддячили тим, що зателефонували, ви живі, маєте бадьорий настрій. Давайте вірити в перемогу і триматися разом!»
У такому ритмі команда волонтерів, до складу якої входив Микола Шестаковський, працювала весь березень. Потім у нього з’явилася нова робота, графік якої виявився досить щільним. Це стало на заваді волонтерській діяльності. Тому він надалі вирішив займатися лише у форматі підтримки ЗСУ та волонтерських організацій за допомогою пожертв. Наразі життєві обставини змусили Миколу тимчасово виїхати до Львова.
– Усе, чим ми займалися, давало надію на перемогу, – зізнається Микола Шестаковський. – Ми мали відчуття, що дні минають швидше і з користю. У нас просто не вистачало часу, аби гортати стрічку новин, читати «страшилки» і боятися.
Микола називає тих, з ким доводилося співпрацювати в ті гарячі дні заради спільної справи. Серед них згадує чернігівську волонтерську спільноту «Паляниця», лікарів і військових, людей, яких навіть, на жаль, не запам’ятав і, певно, не впізнав би при випадковій зустрічі, але переконаний, що всі вони неймовірні!
– Я знаю, подібних історій зараз сотні, – завершує він розмову. – Є історії звитяг, які взагалі стануть сюжетами для написання книг та кінозйомок. Але ця історія саме про людяність без кордонів. Про людяність, що переможе нелюдів.
