63-річна жителька Охрамієвичів Корюківської громади Тетяна Новик розповіла, як війна навчила цінувати хліб і працю місцевих виробників. Сусіди.Сіty про житейські висновки воєнного часу простої сільської жінки.
Тетяна Юхимівна радіє, що нинішній рік видався врожайним на городину. Хто не лінувався й сіяв-садив, той надбав і картоплі, й помідорів, огірків, буряків, моркви, зелені. А це дуже важливо у війну — розраховувати лише на власні погреби й заготовки.
Ми звикли до того, що в мирний час магазини рясніють усім необхідним, увесь рік можемо придбати свіжі овочі та фрукти, обирати до смаку та гаманця й решту харчових продуктів. Але війна показала, що магазини можуть бути порожніми, і навіть найнеобхіднішого чекати доводиться тривалий час.
— Десь мо' з тиждень чи навіть більше хліба взагалі не було, — розповідає Тетяна Юхимівна. — А потім з’явилися перші корюківські «кирпичики», бо запустили хлібзавод, який давно перестав випускати продукцію. Наш староста Віктор Мисник своїм автомобілем привозив хліб у село. Спочатку його не вистачало, тож ділили: на одну людину — четвертинка, на двох, як от ми з чоловіком, — пів хлібини. Але й така норма була людям за щастя. Пізніше в селі з’явився хліб від інших виробників, але ж ми вдячні саме за корюківський хліб. Бо він нам був найсмачнішим і «найближчим».
Без всього іншого можна було прожити - каже жінка. Хтось порося заріже — лишки продасть людям. Комусь і корівчина допомагала триматися. У селі, на землі, у стократ легше, аніж у місті, де всі залежні від магазинів.
Тетяна Новик
- Однак війна показала, що треба все своє мати: і хлібзавод, і газету, і все інше. Бо саме місцеве виробництво нагодувало людей хлібом, коли дороги були завалені, а мости підірвані. А що означає своя газета, теж, мабуть, всім зрозуміло. Подивіться, що робиться у тих регіонах, де пішла російська пропаганда про їхній «руській мір». А тому дуже важливо, щоб люди розуміли, що насправді відбувається в Україні та нашому районі зокрема. Ніхто не напише про нас більше, ніж своя корюківська «районка». Тому вважаю, що треба довіряти й підтримувати свою газету. Хоч зараз люди менше передплачують газет, але на нашій вулиці Польовій — майже всі «Маяк» виписують!
Нині, за словами жінки, в Охрамієвичах все потрібне людям є: і хліб на вибір, і різні харчі. У селі працюють магазин, бар і торговельна точка місцевого подружжя Наталії й Сергія Летут. Щосереди — базар, щочетверга — приїздить поштове відділення.
— Жваве життя в селі — до обіду, — каже Тетяна Юхимівна. — Люди йдуть по хліб, по газети до поштовиків. І хоч можна свій «Маяк» і вдома чекати — привезуть, але більшість самі за ним поспішають, щоби поспілкуватися, поговорити з поштарями, обмінятися новинами з односельцями та просто побачитися.
У райцентр мешканці Охрамієвичів добираються попутним транспортом або маршруткою, яка ходить декілька разів на тиждень.
