П’ятдесятирічна Ольга Велігодська з Сахутівки завітала в редакцію Сусіди.Сіty та Корюківської районної газети «Маяк», бо мала декілька справ. Заодно розповіла й про своє та сільське життя-буття.

— Взагалі-то я спеціально зайшла, щоб подякувати вам, — одразу з дверей каже пані Оля. — За те, що в такий непростий час корюківська «районка» виходить і пише про наших людей і події в районі. Знаєте, яка важлива газета людям у селі!

Коли були перебої зі зв’язком та Інтернетом, тільки на «Маяк» і надія, бо жити в інформаційному вакуумі під час війни нестерпно. Завжди з нетерпінням чекаємо на свою газету! Оце забула передплатити, тож тепер купую в магазині в Корюківці. А в редакції можна придбати свіжий номер?

Придорожній «Соняшник»

Доки наша гостя чекала на свій «Маяк», розговорилися. Ольга Велігодська з чоловіком одинадцять років мешкають у Сахутівці. Три роки тому в орендованому приміщенні в селі жінка-підприємиця відкрила невеличке безалкогольне кафе «Соняшник». Повз нього пройти неможливо, бо розташоване на центральній вулиці, біля зупинки.

Сюди заглядають і місцеві за покупками, й подорожні, щоб розпитати дорогу, бо дорожні вказівники ж познімані. Таких гостей власниця кафе ввічливо відправляє на блокпост до українських військових. Мовляв, такі там хороші хлопці, все розкажуть і покажуть. Бо хтозна, хто та з якою метою цікавиться таким у воєнний час?

Як працювала у перші дні війни

Ольга ВелігодськаОльга ВелігодськаАвтор: Наталія Рубей

— Як почалася війна, магазин, що навпроти, закрився, — згадує Ольга. — Власники з Мени просто зачинили його, бо незрозуміло було, як працювати, як доставляти товари. Я теж закрила кафе. Усе, що мала в продажу, роздала людям: лимонади, соки, цукерки тощо. Думала так: нехай краще дістанеться сільчанам, ніж ворог зайде, розграбує та розіб’є все. Тож у селі не можна було придбати жодних продуктів!

Зараз, слава Богу, і магазин поновив роботу, і моє кафе працює, - продовжує жінка. - Покупці ходять і туди, й сюди. Потроху намагаємося працювати. Щоправда, мої постачальники не всі вийшли на зв’язок. Хтозна, куди війна могла закинути людей. Але з’явилися нові, працюємо.

Так, шосткинський хлібовиробник запропонував торгувати їхнім хлібом. Погодилася. Якби надійшла така пропозиція і від місцевого, корюківського комбінату, не відмовилася б. Дуже сподобалася моїм покупцям продукція Сновського заводу продтоварів: пряники, печиво, солодощі. Я й сама випікаю різні пончики, дріжджові кільця, біляші, торти, але здебільшого на замовлення.

Чи запасаються сільчани продуктами

Ольга Велігодська каже, що на початку війни у сільчан були гроші, але не було продуктів, щоб купити. Нині навпаки: полиці знову з товаром, але не вистачає на них коштів, адже багато хто втратив роботу чи отримує значно меншу зарплатню, ніж до війни тощо. Та й це не головне у сільській місцевості, бо городи й погреби не дадуть з голоду померти. Аби перемоги діждатися!

Не втрачати пильності

— Вважаю, що зараз багато людей трохи розслабилися, бо над нами, слава Богу, не літає й не вибухає, — розмірковує Ольга Велігодська. — Наприклад, деякі почали нехтувати світломаскуванням і комендантською годиною, а це ж небезпечно, перш за все, для нас самих, бо ми зовсім близько й до росії, і до білорусі. Не можна розслаблятися! Зараз треба робити все можливе для перемоги. Кожен на своєму місці має подумати: чим я можу допомогти військовим? І допомагати.

Трішки психолог

Ольга дуже поважає військових. Тому для них у її кафе завжди безплатна кава. Часто заїжджають, дякують за такий прояв уваги до них. А вона дякує їм за кожен новий день.
Інколи зав’язуються розмови. Однак лише тоді, коли ті самі почнуть говорити, бо вона не лізе в душу людям військовим. Каже, за цей час уже стала трішки психологом.

Допомога під час війни

У самої ж серце не на місці. Донька Влада з перших днів війни залишається в Харкові, який ворог щоденно нещадно обстрілює. Не їде додому, сказала, що буде там, де потрібна людям. Мама одночасно й плаче, й пишається, що такою її виховала.

Чоловікова донька Наташа з сім’єю змогла вибратися з Чернігова тільки після розблокування міста, з малесенькою донечкою на руках, яка народилася наприкінці січня. Дитині й місяця не було, як почалася війна. Вижили без світла, тепла й води лише завдяки допомозі волонтерів. Продукти, дитяче харчування, памперси та інше — все доставляли вони.

Волонтери — крилаті люди!

Усі свята - попереду!

Попри війну Ольга Велігодська переконана: буде ще свято й на нашій вулиці. Але зараз нам не до свят.

— Нині неправильно святкувати будь-що, — вважає жінка. — Це моя особиста думка. Бо які можуть бути веселощі під час війни? Як ми можемо радіти, коли наші захисники в цей час виживають під кулями й помирають за Україну? Люди добрі, почекаймо перемоги! 15 червня мені виповнилося 50 років. Ювілей не святкувала, хоч багато хто й образився. Отримала безліч вітань, подякувала, а святкуватиму вже після перемоги.

Те, що турбує

А поки що Ольга Велігодська запрошує всіх, хто проїздить Сахутівкою у післяобідній час, на мохіто, морозиво, лимонад чи каву в кафе «Соняшник». Ці невеличкі радощі здатні трохи розвіяти й нагадати про мирне життя.

— От якби ще вартість електроенергії для підприємців була помірнішою, — каже наостанок. — Платимо 6,50 грн за кВт. Чого такий високий тариф, чим він обґрунтований? Може, енергетики дадуть відповідь через засоби масової інформації, чи не планується переглядати тариф?

Наприклад, я через таку вартість не можу на роботі ввімкнути холодильник. Тільки морозильна камера працює, й то набігає 120 кВт. А якби ще й холодильник, то було б понад 200. І до цього було дуже дорого, а зараз, під час війни, й поготів.

Читайте нас в Google News.Клац на Підписатися