Шістдесятирічну Тетяну Філатову з Ізюма в Корюківку привела війна. Учителька початкових класів виїхала ближче до рідні, але роботу не полишила, працює дистанційно зі своїми четвертокласниками. Історія жінки, яка втекла від російських окупантів на малу батьківщину, але дуже хоче повернутися у місто, де прожила сорок років. Рашисти називали його «тринадцять юм».
У Тетяни Володимирівни сорок років педагогічного стажу. Скільки дітей пропустила через своє серце! Її нинішні четвертокласники ліцею № 3 в Ізюмі розкидані всіма містами України й навіть за кордоном. І вона, їхня вчителька, працює з ними з Чернігівщини, з Корюківки. Поки що збираються всім класом тільки в онлайні.
Усі в онлайні
Тетяна Філатова приїхала на Чернігівщину, бо сама родом з Безуглівки, що на Сновщині. У Тур’ї мешкає її менша сестра з сім`єю та мамою, до якої донька навідується щоліта, у Корюківці — сестра, племінники. Тетяна Володимирівна більше часу проводить у райцентрі, бо тут кращий інтернет-зв’язок, аніж у мами в селі. У неї — власна кімната і ноутбук для роботи, придбаний племінником. По той бік екрана — двадцять п’ять школярів, які, як і їхня вчителька, мріють якнайшвидше побачитися у своїй школі в Ізюмі.
«Тринадцять юм»
Квартира Тетяни Філатової в Ізюмі на першому поверсі. Син із сім’єю мешкає за п’ять хвилин ходьби від її будинку. У війну жінка прихистила в себе колегу з окраїни міста, де було ще небезпечніше.
Тетяна Володимирівна згадує, що з 6 березня в Ізюмі вже не було ні світла, ні води, ні газу. З березня й по червень життя перемістилося в підвал. З дощок робили ліжка, грілися пляшками з гарячою водою. Жителі під’їздів, будинків ставали однією родиною, ділилися тим, хто що має, щоб вижити. Потім скидалися грошима на харчі, купували разом свинину й робили солонину. У її під’їзді на той час було 12 мешканців. Їсти разом готували на мангалі у дворі. Воду для пиття привозили або збирали з калюж — для туалету.
— Авіація — найстрашніше, що можна тільки уявити. Від реву літаків охоплює тваринний страх, — каже жінка. — Непросто було перенести й собачий холод, від якого не можна було сховатися ніде. Не рятувала навіть купа ковдр.
Жінка розповідає, що рашисти зайшли в місто в березні й почувалися господарями. Спокою не було жодного дня. Ходили з перевірками по квартирах, робили перепис населення, знали, де живуть родини військових, поліцейських тощо. Тому, як могли, місцеві переховували чоловіків, які залишалися в місті. Ворог не жалів Ізюм: постійні обстріли й бомбардування, винищені вулиці й квартали.
— Нічого не пробачу рашистам, нікому з них, бо росія — це не лише путін, — переконана жінка. — У нас було все. Навіть те, чого вони собі уявити не можуть. Про що можна говорити з бурятами, які під час щоденного дворазового квартирного обходу питали, чи є у нас бані, щоб помитися, або гралися з дверцятами шафи-купе — не бачили такої «дивини». Хто ці люди, які моє місто ІЗЮМ називали «тринадцять юм», бо не вміють прочитати дорожній вказівник, але нищили його з неймовірною люттю? Від чого вони мене звільнили? Від того, що я нажила за все життя? Вони не брати нам і навіть не товариші.
Найгірше без інформації
Перед Великоднем, згадує Тетяна Філатова, було дуже страшно: летіли ракети, стріляли гради, рвалися касетні міни, горіли будівлі. І не було жодної інформації про те, що відбувається, через відсутність зв’язку. Підірвані мости припинили сполучення між частинами міста.
Щоби вижити, люди були вимушені брати з рук ворога технічну воду й гуманітарну допомогу, бо в’їзд у місто був закритий і не мали можливості постачати навіть найнеобхідніші харчі. Тому, попри потепління, у червні жінка вирішила вибиратися з Ізюма.
— Виїздила з волонтеркою, у бусику якої було 14 осіб, — каже Тетяна Володимирівна. — З собою лише одна валізка, у якій документи, вода й білизна. З одягу тільки те, що на собі. У Печенігах нас розділили: хто на Чугуїв поїхав, хто на Харків. Я рушила в Харків, а звідти — до Києва й на Корюківщину. Син з дружиною та дітьми виїхали в Німеччину.
Українська вчителька
Тетяна Філатова з болем розповідає, як нищили її школу еленерівці-деенерівці, які жили у навчальному закладі. З усіх кабінетів повиносили телевізори, комп’ютери, ноутбуки. З принтерів виривали «нутрощі», забирали з собою подовжувачі. Грілися багаттями, які розпалювали з підручників й українських книжок. Паскудили навіть там, де самі спали. Поводилися як варвари, розбивали та розграбовували магазини, розкурочували банкомати.
— Першого вересня рашисти планували відкрити свою школу у нашій, — каже Тетяна Володимирівна. — Не відкрили, бо все розкрадене й немає жодного вікна. Хоча серед моїх колег знайшлися такі, котрі перейшли на їхній бік і пропонували мені це зробити. «Тут буде росія, тож треба жити далі», — переконували. Я не сприймала такого, бо 40 років учила дітей любити свою землю, свою Батьківщину, а що змінилося тепер? Нічого. Ми — українці й держава наша — Україна. Утім колаборантів у місті виявилося чимало. Доходило до того, що в одному медзакладі на різних поверхах лікували українських солдатів і росіянців, бо персонал поділився на прибічників України та росії.
Тетяна Філатова не знає, як нині склалася доля людей, які виступали за росію. І знати не хоче. Хоч в Україні, хоч у росії — хто вони? Зрадники, які зреклися своєї Батьківщини. Каже, є й такі, хто в умовах, які склалися на той час, виїздили до родичів у росію, але з чітким планом повернутися. «Я б у росію не поїхала у жодному разі, навіть задля порятунку», — переконана жінка.
«Хочу додому!»
І хоч як добре на Корюківщині, додому її тягне і дуже. За сорок років Тетяна Філатова стала місцевою в Ізюмі, де пройшли її найкращі роки.
— Коли українські війська звільнили Ізюм, для мене та мого класу це була величезна радість! — зізнається Тетяна Володимирівна. — Ми всі, і батьки, й діти, щиро вітали одне одного! Завжди прошу своїх учнів не плакати та вірити, що скоро ми обов’язково зустрінемося у своєму ліцеї в Ізюмі.
- Найперше, що зроблю по приїзду, — навідаюся у свою квартиру, а потім провідаю сваху й найкращу подругу, які там залишилися, - продовжує. - Вважаю, що цьогоріч зимувати в Ізюмі буде ще досить важко через холод, бо в місті зруйновані котельні, у будинках — вибиті вікна, а ось уже навесні можна буде повертатися. Я планую ненадовго з’їздити в Ізюм ще нинішньої осені, щоб забрати теплі зимові речі.
«Бабусю, ти навіть не уявляєш, як я хочу додому! Як я хочу, щоб була Україна!» — сказав якось Тетяні Філатовій її старший онук, шестикласник Антон, який нині з батьками та братом за кордоном. Тетяна Володимирівна дуже розуміє свого онука і вірить, що це буде скоро.
