Подружжя Козинців прибуло в Корюківку перед Великоднем. Мала батьківщина Людмили стала прихистком, коли рашисти почали бомбити Харків, де вони мешкали. Як пристосовували до життя на новому місці та що допомогало переселенцям освоїтися й триматися у непростий час.
Сорокавосьмирічні Людмила і Юрій Козинці - економісти за фахом, обоє працюють у торгово-промисловому холдингу, який є найбільшим виробником холодильної техніки в Україні. Вона — з Корюківки, він — з Маріуполя. З 1999 року, звідколи Юрій прийшов у компанію, подружжя надовго не залишалося на одному місці, їхало туди, де потрібне було холдингу. Своєю домівкою вважають Одесу. Там до останнього часу залишалася їхня 24-річна донька. А 28-річний син Владислав перед війною мешкав з батьками у Харкові.
Порятунок із Харкова
У Харкові сім’я мешкала в одному з найбільш густонаселених районів міста, Північній Салтівці. Про початок війни дізналися з подій за вікном — о п’ятій ранку прокинулися від потужних вибухів і сигналів автомобільних сирен. Одразу виїхали до рідні під Харків. Просилися на декілька днів, а залишилися майже на два місяці.
На батьківщині Людмили
У середині квітня прийняли рішення перебиратися в Корюківку. Лісами-полями, без вказівників, оминаючи підірвані мости, дісталися місця прибуття. Людмила пригадує, що дорогу питали на блокпостах, адже села, здавалося, вимерли — люди не виходили з хат і погребів.
— Нам пощастило, що приїхали не в чуже місто й не на порожнє місце, — каже Людмила. — У Корюківці у мене проживають мама й сестра із сім’єю. Не чуже це місто і моєму чоловікові, бо ми щонайменше тричі на рік бували тут.
Свою доньку Козинці ледве вмовили виїхати з Одеси до Франції. Анастасія відмовлялася, бо до останнього волонтерила. Та батьки переконали, що її допомога з-за кордону буде більш дієвою. Син Людмили та Юрія, Владислав, уже з Корюківки пішов захищати Україну від ворога.
У Харкові Козинці вперше побували в травні. Квартира їхня вціліла, хоч і було потрапляння в будинок. У дворі — воронка, де застрягла ракета. Навколо — відчуття зони відчуження: безлюдність, розруха й породисті коти та собаки, яких не змогли забрати їхні господарі.
Життя ВПО
Хоч і далеко від дому, але в родинному колі легше пережити тривогу – зазначають Людмила та Юрій. У Корюківці їх дуже підтримали близькі, друзі й сусіди. Вони всіляко допомагали адаптуватися до життя в громаді. А тому й труднощів чи питань, які б стояли руба, у них не виникало.
Подружжя Козинців
Місто зустріло харків’ян приязно. Людмила та Юрій відзначають, що їм пощастило жити у рідних, а ось більшість внутрішньо переміщених осіб їдуть у невідомість. Тому людям, які приїздять у чуже місто, потрібна підтримка й допомога, адже для багатьох це стає питанням виживання.
Оскільки Юрій працював дистанційно, а Людмила не має такої можливості, жінка почала більше часу приділяти своєму захопленню, яке під час війни стало для неї порятунком. Людмила – майстриня з виготовлення дитячих іграшок. Де б не була, завжди має з собою гачок і клубочок ниток. В’яже ще зі школи, а ось виготовленням дитячих іграшок почала займатися з 2016 року. Рукоділля привезла і в Корюківку.
За роки роботи Людмила багато чого освоїла та навчилася, але часто купує майстер-класи, щоб опанувати складніші роботи й техніки. Жінка каже, що з війною цікавість до творчості у неї не згасла, але ніби щось надломилося — зник азарт. Зовсім інші почуття та переживання охоплюють зараз. Але разом з тим рукоділля допомагає Людмилі, яка любить дарувати радість іншим, триматися у непростий час.
Корюківка — переселенцям
Найбільшою складністю на новому місті для Козинців був дефіцит потрібної їм інформації. Людмила та Юрій хотіли бути корисними новій громаді, але не знали, куди можна звернутися. Зустріч із директором Корюківського молодіжного центру «КУБ» і керівником громадської організації «Альтернатива» Володимиром Онищуком змінила ситуацію.
Зокрема, у рамках проєкту «Соціальна адаптація під час кризи», яку проводить спілка «Громадські ініціативи України», тут пропонують переселенцям різного роду допомогу: гуманітарну, юридичну, психологічну, знайомство з Корюківщиною, її традиціями та людьми тощо.
Козинці шкодують, що пропустили цікаву екскурсію містом, участь у багатьох майстер-класах і тренінгах, які допомагають легше влитися в громаду, бо пізно про них дізналася. Однак Людмила зраділа, що зі своїми роботами може брати участь у благодійних ярмарках як майстриня, яка виготовляє іграшки. Вона неодноразово долучалася до таких заходів зі своїми роботами у Корюківці.
Окрім цього, Людмилі Козинець допомогли долучитися до постійно зростаючої творчої спільноти на платформі «Майстри перемоги» в Інстаграм. Жінка зізналася, що й сама задумувалася над інтернет-ресурсом, який би допоміг їй продавати іграшки, але не наважувалася на реалізацію.
А сторінка «Майстри перемоги» якраз об’єднує людей, які попри вимушений переїзд з окупованих територій та зон проведення бойових дій, продовжують займатися творчістю, працюють і реалізують свої роботи. Підписавшись на сторінку, можна ознайомитися з роботами майстрів іпідтримувати їх.
У матеріалі використані світлини з особистого архіву Людмили та Юрія Козинців і фото автора. Знайомство та бесіда з героїнею історії адаптації до життя у новій громаді відбулася в інтеграційному центрі у м. Корюківка, на одному із заходів, що відбувся в рамках проєкту «Соціальна адаптація під час кризи», що реалізується Громадською спілкої «Громадські ініціативи України» у 9 областях нашої країни.
