Це запитання часто спливає у розмовах корюківчан, де б вони не виникали: у чергах до магазинів, на базарі, на вулиці, вдома. Бо Віктор Пилипенко не просто фотограф, якого знають у всьому районі, а ще й надзвичайно відкрита, легка та позитивна людина, за що його поважають. Він із тих людей, які, як сонце, заряджають своєю енергією всіх навкруги. 19 серпня 2022 року 50-річний військовослужбовець Віктор Пилипенко потрапив у ворожий полон на Донеччині. Що відомо про нього його рідним, Сусіди.Сіty запитали в його дружини та доньки.
Відео з Інтернету
Майже чотири місяці рідні перебувають у лещатах неспокою та хвилювань від невідомості. Коротенький відеоролик із соцмереж, де кадирівці взяли в полон двох українських військових, бачили багато корюківчан. Одним із воїнів був Максим Дворніченко з Харкова, другий – поранений у плече Віктор Пилипенко з Корюківки. Потім було ще одне відео з Максимом, але вже без Віктора.
Усі, хто мав номери телефонів дружини, доньки та сина, почали надсилати їм ці відео. Перше рідні отримали серед ночі. Донька, 33-річна Карина, проплакала всю ніч. Дружина, 56-річна Ірина, теж спершу дала волю почуттям, а потім заспокоїлася, але не могла заснути до ранку. Попри погану якість відео, свого чоловіка та батька вони вгадали б серед мільйонів людей. Навіть із закритими очима, по голосу.
Ірина Пилипенко
- Наступного дня ми пішли у «військкомат», поліцію, районну військову адміністрацію, міську раду, всюди, де могли залишити інформацію про те, що Вітя в полоні, - розповідає Ірина. – Нам дуже допомагала моя сестра Лариса Литвиненко, взяла на себе левову частку роботи. Почали шукати волонтерів, людей, які вже знають, що робити, коли рідні потрапляють у полон. А телефон тим часом не змовкав, люди дзвонили й питали, що відомо про Вітю.
Підтримка через кілометри
Ірина Миколаївна розповіла, що Віктор ще з початку війни долучився до самоорганізованої тероборони, коли місцеві жителі групувалися й на добровільних засадах чергували на в’їздах і виїздах з міста, патрулювали вулиці.
- Тоді це було з власної ініціативи, - каже Ірина. – З 11 квітня він уже був стрільцем при «військкоматі», стояв на блокпосту. Пам’ятаю, у травні ми ще побули з ним на похоронах нашого родича Олега Теселька з Наумівки, який загинув у Десні. А за декілька днів вже проводжали Вітю на Дніпровщину.
- Ми плакали, а він посміхався, - додає донька Карина. – І говорив, що все буде добре. Там він пробув, здається, близько місяця, проходив підготовку й казав, що незабаром має вирушити на схід. Часто дзвонили ми йому і він нам, списувалися по вайберу, надсилали слова підтримки.
Декілька разів рідні з Корюківки відправляли на Дніпровщину посилки своєму солдатові: сало, ковбаса, паштети, печиво, чай, кава, смаколики, горішки тощо. І навіть воду у 5-літрових пляшках. А ще «Остреченську», бо Вітя завжди її просив. Усі рідні, друзі та сусіди несли щось смачненьке. Однокласниця Віктора з Італії декілька разів передавала панетон – традиційну італійську здобу. Вітя радів передачам з дому і завжди ділився нею з іншими.
- Я навіть букетик конвалій йому вклала! І він прекрасно доїхав у вологій серветці та пакетику, - каже Ірина. – А він мені по відео передав букет троянд. І перепросив, що не може вручити особисто.
Стіл Перемоги
Потім Віктора Пилипенка направили в Бахмут. Солдат, водій у військовій частині А 0693. Звідти в основному дзвонив, здебільшого заперечував, що там стріляють, заспокоював рідних. А вони робили все, щоб він відчував їхню потужну підтримку. Навіть його ювілей відсвяткували вдома.
Першого серпня Віктору виповнилося п’ятдесят. Задовго, може й за рік до цього, рідні уявляли яким буде це свято, які подарунки та сюрпризи приготувати йому, однак ювілей без ювіляра не уявляли. Але не святкувати не могли.
- Зібрали найближчих родичів, спекли великий святковий торт, - каже Ірина. – Я придбала йому у подарунок стіл-трансформер, бо Вітя дуже гостинний і любить збирати друзів. Назвала його «стіл Перемоги», бо він чекатиме на свого воїна вдома і ще обов’язково збере багатьох з нагоди нашої перемоги. Записали вітальні відео, але Вітя їх не побачив, бо з середини липня вже не було Інтернету. Подзвонив увечері 1 серпня ненадовго, я передала йому вітання від нас усіх, друзів, знайомих, сусідів.
У полоні
За декілька днів до того, як потрапив у полон, Віктор дивом зміг додзвонитися доньці, бо зв’язку не було взагалі.
- Тато зізнався, що ситуація дуже складна, постійно бомблять, - каже Карина. – Пам’ятаю, сказав тоді: «Не знаю, чи вийду звідси живим». Я просила його триматися там, бо тут, удома, ми всі за нього молимося й переживаємо. Він сказав: «Я знаю. Триматимусь, бо внукам пообіцяв звозити їх на Говерлу».
Крайня розмова Віктора з дружиною відбулася напередодні полону, 18 серпня. Тоді вони поговорили аж 9 хвилин і 10 секунд. Це дуже багато, бо до цього розмови тривали не більше 3 хвилин. Назавтра, 19 серпня, Віктор уже не відповідав і не дзвонив. Це не стривожило рідних, бо вони розуміли, що може не бути зв’язку. Аж поки не отримали відео про те, що Вітя в полоні.
- Майже за місяць, 14 вересня, я отримала письмове підтвердження про те, що «водій кулеметного відділення кулеметного взводу стрілецької роти стрілецького батальйону в/ч А0693, солдат Віктор Пилипенко після виконання бойового завдання в районі населеного пункту Івано-Дар'ївка Донецької області 19 серпня потрапив у полон».
Шахрайство на рідних полонених
Коли Карина виклала пост у соцмережах про те, що шукає свого батька, їй за декілька днів почали дзвонити з Донеччини й пропонувати «допомогу».
Донька Карина
- Чоловік назвався волонтером і повідомив, що мій батько в полоні, - розповідає Карина. – Сказав, що може посприяти, щоб його якомога швидше обміняли. Ця «поміч» коштуватиме 500 доларів на першому етапі та ще 500 – пізніше. Якщо ми не погодимося, то навпаки зробить усе можливе, аби «він згнив у тюрмі». Я розуміла, що це обман, а тому сказала, що готова заплатити будь-які гроші, якщо отримаю відео з моїм батьком. Звісно, його в нього не могло бути.
Твердо вірити!
Дружині Віктора Пилипенка за досить короткий час вдалося зібратися, щоб не піддаватися негативним думкам. Сльози дозволила собі тільки після першої звістки про те, що чоловік у полоні.
- Я з першого дня вірю, що Вітя живий і обов’язково повернеться додому, - ствердно каже Ірина. – Не знаю, як це пояснити. Я просто це відчуваю. Не змінила своєї думки жодного разу. Навіть після розмови з його побратимом, який повідомив, що Вітя загинув на території ворога. Я спитала його: «Хто бачив, як його не стало? Хто бачив його тіло?» Сказав, що ніхто. Ну от і все. Не хочу замислюватися над тим, що не має реального підтвердження. Вітя – живий! Я відчуваю.
- Наснився якось мені у будинку моїх батьків, - пригадує дружина. - Я його трясу і питаю: «Це ти? Чи мені сниться?» А він посміхається: «Не плач, це не сон, я живий». Я розстібаю блискавку його фліски, а під нею ще одна, і ще, і ще. Може п’ять чи шість теплих кофтин, а потім військова сорочка. Думаю, що це кількість місяців, через які він повернеться.
Нещодавно, на початку грудня, Ірина Миколаївна знову телефонувала на гарячу лінію Національного інформбюро. Їй підтвердили, що Віктор перебуває у статусі військовополоненого. Ірина уточнила, чи його внесено до реєстру лише на основі наданих нею фото і відео. Їй відповіли, що ні, мовляв, мають більше інформації.
Ірина Пилипенко вважає, що звідти, де тримають Віктора, ще нікого не обмінювали, бо він би точно передав їм вісточку. Молиться за нього постійно, ходить до церкви. Молить Бога про те, щоб у нього була їжа й вода, щоб не били та щоб він не забув її номер телефону.
