Незвичайний час виявляє й незвичайних людей. На перший погляд, зроблене ними — дрібниці в порівнянні з тим, що потребують Збройні Сили України. Та саме з дрібниць і складається щось вагоме. Заслужена журналістка України Зоя Шматок, представниця пресцентру Корюківської районної організації ветеранів поспілкувалася з волонтерками, які в`яжуть маскувальні сітки.
Найскладніші люди — прості
Періодично маскувальні сітки в Корюківці в’яжуть у багатьох місцях, а от постійно — не скрізь.
Уявіть собі холодну однокімнатну корюківську квартиру з невеличкою кухнею та коридором. Усе заставлене мішками. Теплі в’язані речі, різні смаколики й навіть солоне сало в окремому місці — чекають відправлення на фронт. Великий рулон синтетичної тканини лежить просто на підлозі. Кілька жінок вправними рухами дов’язують маскувальну сітку, що в усіх на виду.
Ось так, день у день, починаючи з квітня, тут вічний безлад. Треба вміти в цій суєті суєт вибрати найраціональніше. Невтомним жінкам з Корюківки це вдається. Щодня, залишаючи домашню роботу, вони збираються разом, аби допомогти армії.
Чергова сітка скоро поїде на фронтФото: Надане корюківськими волонтерками
Плести маскувальні сітки не кожен здатен. Хоча ця робота не потребує якоїсь особливої майстерності. На першому місці — наполегливість і старання. А ще має бути й бажання!
Десять жінок — не велика гвардія, та вони сильні духом. Це відчувається і в ритмі роботи, і в настрої. За вісім місяців у них уже склався колектив простих і роботящих людей.
Але коли спілкуєшся з ними, переконуєшся, що саме прості люди — найскладніші. Чому? Вони не люблять і не бажають слави, не хочуть, щоб у газеті з’являлися їхні прізвища. Мені висунули таку умову: «Не називати наших прізвищ. Добрі діла люблять тишу. Головне не в тому, хто ми, а що робимо». Переконати жінок неможливо. Довелося вперше в житті брати інтерв’ю у людей без прізвищ, сподіваючись на те, що наша Корюківка - невелике місто, і їх все одно пізнають, або, просто кажучи, вирахують.
Рука болить, нога болить, а душа?
Почну з Катерини. Вона ніколи не гадала, що застрягне в цій «компанії» надовго. День, другий, нехай тиждень. А тепер себе не пізнає: «Я зустріла людей близьких по духу! Тягнешся до них, ніби до ковтка свіжого повітря. Людське спілкування нічим не заміниш!»
До в’язальниць, де натхненницею була і залишається волонтерка Тетяна, час від часу приходять нові люди. Але не всі витримують, щоб залишитися надовго. Не всі приймають запрошення, щоб завітати хоча б на один день.
— Я не прийду. У мене болить рука.
— І я не прийду, бо в мене хвора нога.
Жінок це ображає. А в них, виявляється, нічого не болить?! Безкорисно трудитися можна лише тоді, коли заболить душа, коли все стає другорядним. Це не авторське судження, а Катерини. Вона переконана: «Чим більше небайдужих людей — тим ближчою буде перемога».
Та поки що вона стурбована тим, як дехто налаштований на безкорисну працю. Знайома вчителька, зокрема, допитувалася: «А чи платять гроші за в’язання сіток? А чи дадуть відгули?» Як низько ми опускаємося! І тут хочеться грошей. Це навіть підло. Далеко таким егоїстам до волонтерок Олени та Лідії, які ще з 2014 року не знають утоми.
Війна торкнулася крилом
У кожної жінки-в’язальниці є рідні, знайомі, сусіди, які захищають Україну.
— Як же я можу нічого не робити, — говорить з болем Наталія, - коли мій чоловік на війні? Раніше йому випало захищати Донецький аеропорт, з початку повномасштабної війни — Чернігів. Мав поранення, але знову в строю.
Іншій Наталії випали великі переживання за долю доньки, яка перебувала в полоні в рашистів. Але скільки було радості, коли її вдалося визволити разом з десятками жінок. Після довгої розлуки Наталія, нарешті, поїхала до доньки.
За плечима ще в однієї в’язальниці Галини багато років — понад сімдесят. Та вона не втрачає віру в перемогу, хвилюється за свого сусіда, що в сини їй годиться, Олексія Дербу, який воює у гарячих точках. Жінка навіть почала писати вірші. Слухачки — поруч. Про що поетичні рядки? Про те, що роблять руки:
Плетемо ми сітки на броню
І наближаєм перемогу:
За сміх, за радість всіх людей,
Які боліють за Вкраїну.
Писала й про те, що хвилювало весною. Хоч війна, та городи орати треба, пославши путіна якомога далі. Особливо проймають слова про те, як у її тривожні думки вривається телефонний дзвінок від онука: «Бабусю, рідна, ти жива?»
І хоч як би не було щемно, коли жінки в гурті — вони оптимістки. Ніколи не опускає руки пенсіонерка Валентина, з посмішкою розповідає про дітей зі свого дитсадка вихователька Ірина. Педагогам Наталії та Світлані гріють серця спогади про шкільні будні. Професії різні, та серця однакові — материнські.
Усі хочуть перемоги, але не всі її наближають
— Ми хочемо, щоб було більше людей, які не сидять склавши руки, а діють, — говорять волонтерки-в’язальниці. - Серед них — і члени президії районної ради ветеранів. Одна — в центрі Корюківки, інша — на околиці збирає жінок, щоб різати матерію й різноманітний одяг, який був у вжитку, для сіток.
Невтомні жінки самі збирають сировину, купують коштовний спецматеріал власним коштом. Навіть у «секондхенді», а потім фарбують. Останню «операцію» здійснює волонтерка Тетяна. Все це робить вдома — фарбує, сушить, сортує. Вона ж і комплектує посилки воїнам ЗСУ, де не лише маскувальні сітки, а й білизна, в’язані шкарпетки, харчові продукти.
Де брати гроші? Знову ж вони, благодійниці! Звертаються також до простих небайдужих корюківчан. Просити не завжди виходить. А скільки ще можна було б зробити військовим на фронт приємного та необхідного, більше, ніж роблять!
Отож жінки звертаються до всіх — і молодих, і сивих. Запам’ятайте, куди слід переказати гроші: Корюківська спілка воїнів-учасників АТО, номер рахунку 4246001001715675.
Вони не вимагають, навіть не просять тисяч гривень. Кожен потрішки та вже буде поміч.
А ще кажуть: «Коли хтось із наших земляків чи землячок у розпачі, чи тривозі вдома, приходьте до нас — робота й порада знайдеться для кожного». Звертайтеся, перш за все, в районну раду ветеранів, що працює в приміщенні центру надання соціальних послуг, вул. Вокзальна, 2.
