Майже рік, як 32-річний корюківчанин Іван Ващенко працює головою Корюківської районної державної адміністрації. Приступаючи до виконання обов’язків 28 січня того року, він і припустити не міг, що зовсім скоро до останніх чотирьох слів у назві установи, яку він очолив, додасться ще одне — військова. Як це змінило життя молодого керівника — в інтерв’ю з приводу першого ювілею.
Бойова готовність
У кабінеті Івана Ващенка, біля дверей, висить бронежилет, шолом, стоять два наповнені речами наплічники.
— Іване Олександровичу, ви у повній бойовій готовності? А що в рюкзаках, хто їх готував і яка «ціна питання»?
— Там усе необхідне для розв’язання бойових задач. У наплічниках є аптечка, харчі, теплі речі, змінний одяг. Словом, усе, що може знадобитися солдату. Зважаючи на власний досвід участі у війні, купував і складав їх сам. Приблизна вартість спорядження — 35 тис. грн.
Іван Ващенко в робочому кабінеті
— Скажіть, а чи такими ви уявляли собі обов’язки голови РДА та на які труднощі натрапляли?
— Я, мабуть, про це тоді не думав. Принаймні, ніяких спогадів про перші тижні на посаді не лишилося. Всі думки заполонила нова реальність — війна. Ні я, ні мої колеги за всі роки незалежності України не ставали головами військових адміністрацій. Отже, для кожного з нас усе було нове й непрогнозоване.
— Що за ці непрості понад десять місяців вас приємно вразило й недобре?
— По-доброму вразило те, що всі громади нашого району з перших днів війни працюють як одна команда. У місцевої влади зараз найважливіше завдання — всебічна підтримка Корюківського батальйону територіальної оборони. Спочатку він розміщувався в Корюківці, потім у Чернігові. Пізніше розосередився на території Корюківки, Мени та Сосниці. А нині наші бійці на Донеччині.
Кожна також надавала військовим необхідні приміщення, технічні засоби, організовувала харчування тощо. І це абсолютно правильно. Це і є державницька позиція, попри те, що місцеві бюджети під час війни значно скоротилися. Маємо всебічну підтримку обласної військової адміністрації. Влада в обласному центрі не зосередилася лише на власних проблемах, а завжди нас чує й допомагає.
Проте є ложка дьогтю в бочці меду. Мене приголомшило ставлення окремих громадян до влади загалом, коли вони вдаються до неконструктивної критики, перекручують факти. Декотрі використовують чутки й фейки у своїх коментарях у соціальних мережах, намагаючись сформувати негативний імідж для представників влади у іхніх же обранців.
Серед іншого, хочу акцентувати на ситуації, що мала місце в Сновській громаді. Там 25 березня російські окупанти забрали в полон міського голову Олександра Медведьова. До 1 квітня його тримали в жахливих умовах, катували, зламали ключицю. Від нього вимагали інформацію про наші сили й засоби оборони, спецпризначенців.
Олександр Олександрович мужньо витримав випробування. І коли його повернули, не пішов до лікарні, а вже наступного дня записав відеозвернення до своїх земляків, сказав, що влада на місці, працює. На той момент це мало величезне значення, адже ворог топтав чернігівську землю, люди були неабияк налякані, боялися, що їх зрадили, покинули.
І якою ж була реакція жителів Сновської громади, коли Олександра Медведьова вдалося повернути з полону й він отримав високу державну нагороду за мужність? Декотрі вихлюпнули на нього море бруду. Чому місцеві жителі не дали гідну відсіч «диванним» воякам і критиканам, котрі намагалися очорнити керівника, за якого проголосувало майже 62% виборців?
Так не повинно бути. Ми живемо в демократичній державі, де ніхто нікому не закриває рота. Саме це й зобов’язує нас бути чесними, справедливими, не використовувати ситуацію для власної вигоди. А людям необхідно бути свідомими у своїх оцінках і висловлюваннях. Таку поведінку окремих сновчан можна пояснити наслідками постійного стресу під час війни, проте виправдати — ні.
Біда може підстерігати будь-де й будь-кого. Ворог досі тримає в полоні ще трьох жителів Сновщини. Анатолія Сірого, старосту з Нових Боровичей, Євгенія Петліца та Олександра Кольцина. Їхні родини потребують нашої підтримки, їм надзвичайно важко.
— Іване Олександровичу, життя підкидає різні випробування на міцність. Чого вам довелося вчитися як керівнику?
— Я звик завжди все планувати. Знав, що робитиму сьогодні, завтра, за годину. Але війна не дозволяє цього. Тому перше, чого довелося вчитися, це ситуаційного менеджменту. Це забирає багато ресурсів, адже нові завдання, проблеми можуть з’являтися будь-якої хвилини.
Вважаю, що справився з цим завданням. Також доводиться часто «вмикати» дипломатію під час спілкування з людьми, намагатися пом’якшувати різні проблемні ситуації, заспокоювати, роз’яснювати, переконувати. Це теж «наука», яку доводиться наполегливо освоювати.
Досвід в АТО
— Ви вже маєте досвід ведення бойових дій. Розкажіть, будь ласка, де служили?
— На російсько-українську війну, в зону АТО, я потрапив 2 липня 2015 року. Був мобілізований, служив розвідником-оператором у Донецькій області, населеному пункті Березова, на «нулі». Рік і тиждень тривала тоді для мене війна. Опісля демобілізувався.
До зони моєї відповідальності належала територія від Березового до Мар’янки. Я входив у контакт з місцевим населенням, вербував їх для спільної боротьби з ворогом. Нині ця територія окупована, а люди з якими я співпрацював, звідти виїхали. До речі, ми й досі спілкуємося.
— Українських військових тоді підтримувало місцеве населення?
— Багато людей розуміли, що росіяни зайві на Донбасі, а сама країна-агресорка — утопія. І хоча в ті роки мало говорили про російську присутність на війні, вони були усюди. Увесь командний склад, підрозділи спецпризначенців, зв’язку, радіоелектронної боротьби, артилеристи, ППО — це все росіяни.
Звісно, воювали й контрактники з окупованих територій, але ними керували військові з сусідньої країни. Не секрет, що серед місцевого населення є чимало жертв російської пропаганди. І поки вони на власні очі не побачать сутність «руського міра», їхнє ставлення до нинішньої ситуації не зміниться.
— Іване Олександровичу, українські вояки вісім років тому й зараз — значно відрізняються?
— У 2014-2015 роках ми були наполовину військові, а наполовину — цивільні. Досвіду участі в реальних бойових діях не мали. Зараз усе по-іншому. Переважна більшість українських військових уже знають, що таке війна, набули досвіду, злагоджені в бою. Забезпечення військовослужбовців і тоді, й зараз хороше, держава надає необхідне.
Треба відзначити, що й тоді й зараз моральний дух наших хлопців набагато вищий, ніж у ворога. Якщо в супротивників спитати, за що вони воюють — не скажуть. Хоча й такої агресії з боку окупантів тоді не спостерігалося.
Допомога армії для керівників району та громади - завдання номер один
Нині ж чітко прослідковується позиція окупантів — знищити українців як націю. У чесному бою вони не можуть нас перемогти, тому борються з мирним населенням, знищують нашу інфраструктуру. А це ніщо інше, як акт геноциду проти українського народу. Це є тероризм чистої води, коли держава росія нищить державу Україну.
Новорічна поїздка на Донеччину
— Чому замість келиха шампанського за родинним столом у новорічну ніч ви обрали дальню дорогу?
— Наш Корюківський батальйон тероборони передислокувався в Донецьку область 13 грудня. З комбатом на постійному зв’язку. У них виникли проблеми з транспортом, дуже потрібен пікап. Міськрада придбала автівку, тож треба було терміново її доставити. Питання: «Хто поїде?», навіть не стояло.
Прибули на місце о 5.30 у перший день нового року. Дві години на спілкування — і назад. Привезли окрім машини, ще й гостинці. Менська громада передала два генератори та тепловізор, профспілковий комітет фабрики шпалер — два тепловізори, запчастини, менські й корюківські волонтери — різні смаколики.
Іван Ващенко та Ратан Ахмедов під час новорічної поїздки на Донеччину
— Як хлопці вас зустріли?
— Чекали з нетерпінням. Їхня база за 60 кілометрів до «нуля». А загалом батальйон розосереджений в різних точках. Добре чути вибухи й видно наслідки обстрілів, але хлопці тримаються. Додому ми повернулися того ж дня, 1 січня, близько 19 години. Стомлені, проте задоволені.
— Іване Олександровичу, з початком нового року, які завдання ставите перед собою?
— Планувати щось зараз важко, проте кілька задач розв’язуватимемо. Будемо відновлювати переправу через Десну в Сосниці, будувати мости на річці Снов, у Снов’янці Чернігівського району та Гвоздиківці на Сновщині. Вони дуже важливі для транспортного сполучення районів. Зважаючи на те, що кордон з країною-агресоркою в нас на все життя, намагатимемося його постійно зміцнювати, а це 55 кілометрів на території Корюківської й Сновської громад.
— А чи плануєте якісь зміни в особистому житті, приміром, завести власну сім’ю? Як справляєтесь у побуті, про що мрієте?
— На влаштування особистого життя поки часу немає. Мешкаю у квартирі, справляюся сам із домашніми проблемами, а у плані харчування інколи підставляють плече рідні. Хоча, коли є електрика, дуже допомагає мультиварка. Мрію про якнайшвидшу нашу перемогу, після чого поїду на море до кума в Мелітополь.
— Що б хотіли сказати чоловікам, які не поспішають до «військкомату»?
— Хлопці, якщо ми не підемо на війну, то війна прийде до нас. Це аксіома.
