Військовослужбовиця Тетяна Соколовська з Корюківки потрапила в полон 13 квітня, перебуваючи в Маріуполі. І лише 17 жовтня Україні вдалося її обміняти разом із 107-ма жінками. Про життєву історію полонянки розповіла її мама Наталія Михайлівна, з якою поспілкувалася Заслужений журналіст України Зоя Шматок.

З Маріуполя — у полон

Найбільше багатство корюківчанки Наталії Михайлівни Соколовської — її родина. Має двох доньок — Тетяну й Лесю. А вони подарували їй четверо онуків. Тетянина Олександра вже вивчилася на дизайнера. Здібна й наполеглива дівчина.

Лесині ж пташенята ще на крила не стали: Дмитрику - 15, на шість років менший Іллюша, Яринці всього чотири. На жаль, їхню юність і дитинство затьмарила війна. А матерів і бабусю чорна хмара зачепила ще більше.

Тетяна Соколовська з мамоюТетяна Соколовська з мамоюАвтор: з сімейного альбому Соколовських

Тетяни минулої страшної весни вдома не було. Вона ще з 2019 року підписала контракт і пішла служити в Збройні Сили України. Рік тому їхня 56-та бригада перебувала в Маріуполі, а з нею й медичний підрозділ, де Тетяна була діловодом-статистом. Здавалося б, що її посада «наймирніша» серед інших військових. Аж ні!

Одна лиш назва «Маріуполь» свідчить і про мужність наших захисників, і про випробування.
— Випали вони й на долю моєї Тані, — з гіркотою розповідає Наталія Михайлівна. — Я тривалий час нічого не знала, де вона, що з нею.

Крім «Азовсталі», там ще великий металургійний гігант імені Ілліча, який захищали наші воїни. Під час цих подій 13 квітня й потрапила в полон Тетяна Соколовська. 27 квітня на російському телеграм-каналі Леся Карвацька, сестра Тетяни, побачила рідне змучене обличчя. Матері не призналася, що Таня в полоні.

Мамині тривоги

— Я багато чого не знала й не знаю, — безхитрісно каже Наталія Михайлівна. — Мої дівчатка мене бережуть, всю правду не говорять, аби я не хвилювалася. Та хіба від матері приховаєш біду? Вже потім від людей дізналася про полон. Ніби сніг на голову. Подробиць усіх я не розповім. Точні дати плутаю.

Стільки пережила, воно й не дивно, що почала забувати. Хоч Таня вже 2,5 місяця в Україні, а ще не відійшла: у матерів реабілітація відбувається складніше й довше. Свою дорогу маму в той нелегкий час забрала до себе друга донька Леся в Бобровицю. Якби залишилася в Корюківці, здається б, і розум втратила.

У Лесі з її Олександром Карвацьким роботи по вінця. Вони підприємці, вирощують сади, займаються торгівлею. А ще ж трійко діток. Яка матір не допоможе? Наталія Михайлівна дуже внучат любить. Вони до неї в Корюківку навідувалися й жили. Бабуся до них їздила.

У гурті менше поганих думок у голові збиралося. Пригорне до себе Дмитрика, поцілує Яринку, заслухається Іллюшею. Вона на городі в картоплі, й вони до неї біжать. У садах сливи, яблука знімали

Це вдень, а вночі обступали тривожні думки. Здавалося, можна було б згадати, як колись усе встигала: і на роботі, і вдома. У фабричному цеху кольорових паперів — поміж кращих. Вдома — турботлива дружина для Олександра, ніжна ненька для доньок. У них разом були такі радісні домашні свята, в задоволення була й робота на городі. Жили, як усі трудящі люди.

А ще здавалося, що можна було безсонної ночі втішити себе згадками про перші кроки її дівчат, про дитсадок і школу. Мати пишалася, що Леся закінчила сільськогосподарський виш. Таня теж могла б вершини науки здолати, але дівчина вибрала інший шлях. Їй до душі професія секретаря-діловода.

Вивчилася в Замглаї, заміж вийшла, доньку народила. Олександрою на честь батька назвала. Проте доля склалася так, що довелося самій дитину ростити. Та й за обраною спеціальністю нелегко було влаштуватися. Останній час працювала в колективі деревообробного комплексу АТ «Слов’янські шпалери — КФТП». Мати завжди, коли припадала головою до подушки, думала лиш одне: як там, у полоні, її Таня?

Я вкриюсь ковдрою, мені так тепло, а тобі, моя рідненька? Хто зігріє твої руки?

З Бобровиці мати навідувалася у Корюківку — «провідати» квартиру, побачити знайомих. Для багатьох ветеранів вона не чужа. Поважають її за безкорисливість, волонтерство, за те, що невтомно, день у день, уже сім років плете захисні сітки для армії. А її Таня стала волонтеркою ще раніше, з 2015 року.

Вони вдвох одержимі люди. Не змогли спокійно жити й дихати, коли в Україну прийшла біда. Справжніми волонтерами не всі можуть бути. Лиш люди слова та діла.
— Таня якщо пообіцяє щось зробити — обов’язково зробить! — пишається Наталія Михайлівна.
І мати така. Та себе ніколи не вихваляє.

Боротьба і зустріч

За повернення Тані в Україну самовіддано боролася її сестра. Леся так і сказала мамі: «Ти не хвилюйся. Буде все добре. Я не зупинюся». І вона не зупинилася. Хіба ж одна її сестричка була в російському полоні? Отож шукала рідних полонених українських жінок. Разом створили громадську організацію «Полігон 56», і, як мовиться, штурмували всі інстанції, зустрічалися з представниками влади в Києві.

Й нарешті 17 жовтня 2022 року повернулися з полону 107 жінок. Найбільший обмін. Леся згадує, що зранку того дня вона ще не знала, чи є в списку обміняних її сестра. І ранок, і день з надією. І віра, і невизначеність. О 19.30 зателефонував представник СБУ, привітав з поверненням Тетяни до України. Вона — в Дніпрі. Їхня довгоочікувана зустріч відбулася 27 жовтня в цьому великому місті.

Мені, як ніколи, дорога здавалася дуже довгою. Час ніби зупинився і шлях ніколи не закінчиться

Як вони обіймалися, і як вони плакали! — Здається, ми не бачилися роками, — шепотіла мама.
Таня зовсім схудла та стала сивою. Раніше носила одяг 52-го розміру, а тепер підійшов і 46-й. Брудний одяг, який носила стільки часу, спалили. Вкинули у вогонь і «взувачку» без шнурків.

Чому без шнурків? А щоб легше і швидше було вранці вступитися, бо все вирішували секунди. Запізнишся — ніхто не пожаліє. Таня мамі не розповідала про знущання. Не треба їй цього знати. Проте Лесі розповідала. Маму обнімала й заспокоювала: «Просто важко було. От і все!»

Валуйки, Таганрог, Курщина і Брянщина. Так «мандрували» наші бідолашні жінки, долаючи відстані не в комфортабельних автобусах, а в ЗІЛах. Пташки, буває, помирають і в золотих клітках. Українки все витримали в жалюгідних умовах.

Тетяна Соколовська повертається з полонуТетяна Соколовська повертається з полонуАвтор: з сімейного альбому Соколовських

— Мамочка! Лесю! — емоційно говорила Таня. — Ми вірили попри все: нас вирвуть з полону. Коли побачили рідну землю, зрозуміли: буде обмін. Ми вдома! Почуття — не передати.
Тетяні боліло, що в російських таборах залишилося ще багато українських жінок. Одна, наприклад, там мучиться з 2017 року, інша — з 2019. Їм пред’явили непрості звинувачення.

Слава Богу, Таня заспокоїлася, коли рідні розповіли їй про доньку Сашу. Ще в березні дівчина евакуювалася за кордон. А Таня стільки думала про неї! І про маму, і про Лесю. І про рідну Україну, кращої від якої немає на світі.

Побули вкупі добу й поїхали з Дніпра. Мама з Лесею — додому, а Таня з іншими жінками чекали в Києві, в реабілітаційному центрі. Ще зустрічалися в Бобровиці. Таня приїздила з Києва, мама — з Корюківки. Наталія Михайлівна сказала тоді жартома: «Прибула у відрядження!»

А як же інакше? У них ціла бригада волонтерів і в’язальниць маскувальних сіток. Без Наталії Михайлівни як без рук! Її чекають золоті подружки. З найтеплішими словами-побажаннями «відпустили» до доньок. Де Тетяна зараз? На службі! Поправилася на 6 кілограмів. Та душу лікує й досі.

Цілющий чай

Кожна любляча мати завжди готова віддати все на світі своїй дитині, аби та була здорова. І зовсім маленькій, і давно вже дорослій. А Таня в неї не вередлива, без хитрих забаганок. Може просто попросити, як оце недавно: «Мамо, пришліть мені свого вітамінного чаю, будь ласка!»

О! Цей чай — саме здоров’я. Наталія Михайлівна збирає трави та квіти в погожі теплі весняні й літні дні. Які зранку, які серед дня. Але щоб молоді пагінці були та листячко, а квіти — без опалих пелюсток. Чебрець і безсмертник, Іван чай, м’ята й стебельця чорниці, ожина та малина, шипшина й глід.

Тетяна Соколовська з ріднеюТетяна Соколовська з ріднеюАвтор: з сімейного альбому Соколовських

Це ще не повний перелік збору її чаїв. Вони лікують усе, що болить. Навіть душу. Та хіба так буває? Виявляється, буває. Вона передавала їх ще «атовцям» на схід, а ті дуже дякували й казали, що пахнуть чайні великі пакети домом і спокоєм, а серця гріють згадки про матерів.
Так і Тетяні. Як їй там, у холоді й голоді за ґратами не вистачало маминого чаю. Хоча б ковток, хоча б пів кружечки.

Це правда — трави й квіти переймають тепло людських рук, особливо материнських. Якісь невидимі імпульси переходять до тих, кому вони необхідні. Мати не лише своїй Тані налаштувала чаї, а й жінкам, які були з донькою разом усі тяжкі місяці неволі. Таня перешле подругам разом з маминими побажаннями здоров’я й миру.

Тані зараз варто лише набрати сухих цілющих трав у жменьку, як рідні пахощі проймуть кожну її клітинку. Ніби нічого не було тяжкого й не буде. Земля знов забуяє чудодійними травами й квітами. Такі матері, як її Наталія Михайлівна, вилікують ними душевні рани своїх нескорених дітей.

Читайте нас в Google News.Клац на Підписатися