Військовослужбовиця Тетяна Соколовська з Корюківки потрапила в полон 13 квітня, перебуваючи в Маріуполі. І лише 17 жовтня Україні вдалося її обміняти разом із 107-ма жінками. Про життєву історію полонянки розповіла її мама Наталія Михайлівна, з якою поспілкувалася Заслужений журналіст України Зоя Шматок.
З Маріуполя — у полон
Найбільше багатство корюківчанки Наталії Михайлівни Соколовської — її родина. Має двох доньок — Тетяну й Лесю. А вони подарували їй четверо онуків. Тетянина Олександра вже вивчилася на дизайнера. Здібна й наполеглива дівчина.
Лесині ж пташенята ще на крила не стали: Дмитрику - 15, на шість років менший Іллюша, Яринці всього чотири. На жаль, їхню юність і дитинство затьмарила війна. А матерів і бабусю чорна хмара зачепила ще більше.
Тетяна Соколовська з мамою
Тетяни минулої страшної весни вдома не було. Вона ще з 2019 року підписала контракт і пішла служити в Збройні Сили України. Рік тому їхня 56-та бригада перебувала в Маріуполі, а з нею й медичний підрозділ, де Тетяна була діловодом-статистом. Здавалося б, що її посада «наймирніша» серед інших військових. Аж ні!
Одна лиш назва «Маріуполь» свідчить і про мужність наших захисників, і про випробування.
— Випали вони й на долю моєї Тані, — з гіркотою розповідає Наталія Михайлівна. — Я тривалий час нічого не знала, де вона, що з нею.
Крім «Азовсталі», там ще великий металургійний гігант імені Ілліча, який захищали наші воїни. Під час цих подій 13 квітня й потрапила в полон Тетяна Соколовська. 27 квітня на російському телеграм-каналі Леся Карвацька, сестра Тетяни, побачила рідне змучене обличчя. Матері не призналася, що Таня в полоні.
Мамині тривоги
— Я багато чого не знала й не знаю, — безхитрісно каже Наталія Михайлівна. — Мої дівчатка мене бережуть, всю правду не говорять, аби я не хвилювалася. Та хіба від матері приховаєш біду? Вже потім від людей дізналася про полон. Ніби сніг на голову. Подробиць усіх я не розповім. Точні дати плутаю.
Стільки пережила, воно й не дивно, що почала забувати. Хоч Таня вже 2,5 місяця в Україні, а ще не відійшла: у матерів реабілітація відбувається складніше й довше. Свою дорогу маму в той нелегкий час забрала до себе друга донька Леся в Бобровицю. Якби залишилася в Корюківці, здається б, і розум втратила.
У Лесі з її Олександром Карвацьким роботи по вінця. Вони підприємці, вирощують сади, займаються торгівлею. А ще ж трійко діток. Яка матір не допоможе? Наталія Михайлівна дуже внучат любить. Вони до неї в Корюківку навідувалися й жили. Бабуся до них їздила.
Це вдень, а вночі обступали тривожні думки. Здавалося, можна було б згадати, як колись усе встигала: і на роботі, і вдома. У фабричному цеху кольорових паперів — поміж кращих. Вдома — турботлива дружина для Олександра, ніжна ненька для доньок. У них разом були такі радісні домашні свята, в задоволення була й робота на городі. Жили, як усі трудящі люди.
А ще здавалося, що можна було безсонної ночі втішити себе згадками про перші кроки її дівчат, про дитсадок і школу. Мати пишалася, що Леся закінчила сільськогосподарський виш. Таня теж могла б вершини науки здолати, але дівчина вибрала інший шлях. Їй до душі професія секретаря-діловода.
Вивчилася в Замглаї, заміж вийшла, доньку народила. Олександрою на честь батька назвала. Проте доля склалася так, що довелося самій дитину ростити. Та й за обраною спеціальністю нелегко було влаштуватися. Останній час працювала в колективі деревообробного комплексу АТ «Слов’янські шпалери — КФТП». Мати завжди, коли припадала головою до подушки, думала лиш одне: як там, у полоні, її Таня?
З Бобровиці мати навідувалася у Корюківку — «провідати» квартиру, побачити знайомих. Для багатьох ветеранів вона не чужа. Поважають її за безкорисливість, волонтерство, за те, що невтомно, день у день, уже сім років плете захисні сітки для армії. А її Таня стала волонтеркою ще раніше, з 2015 року.
Вони вдвох одержимі люди. Не змогли спокійно жити й дихати, коли в Україну прийшла біда. Справжніми волонтерами не всі можуть бути. Лиш люди слова та діла.
— Таня якщо пообіцяє щось зробити — обов’язково зробить! — пишається Наталія Михайлівна.
І мати така. Та себе ніколи не вихваляє.
Боротьба і зустріч
За повернення Тані в Україну самовіддано боролася її сестра. Леся так і сказала мамі: «Ти не хвилюйся. Буде все добре. Я не зупинюся». І вона не зупинилася. Хіба ж одна її сестричка була в російському полоні? Отож шукала рідних полонених українських жінок. Разом створили громадську організацію «Полігон 56», і, як мовиться, штурмували всі інстанції, зустрічалися з представниками влади в Києві.
Й нарешті 17 жовтня 2022 року повернулися з полону 107 жінок. Найбільший обмін. Леся згадує, що зранку того дня вона ще не знала, чи є в списку обміняних її сестра. І ранок, і день з надією. І віра, і невизначеність. О 19.30 зателефонував представник СБУ, привітав з поверненням Тетяни до України. Вона — в Дніпрі. Їхня довгоочікувана зустріч відбулася 27 жовтня в цьому великому місті.
Як вони обіймалися, і як вони плакали! — Здається, ми не бачилися роками, — шепотіла мама.
Таня зовсім схудла та стала сивою. Раніше носила одяг 52-го розміру, а тепер підійшов і 46-й. Брудний одяг, який носила стільки часу, спалили. Вкинули у вогонь і «взувачку» без шнурків.
Чому без шнурків? А щоб легше і швидше було вранці вступитися, бо все вирішували секунди. Запізнишся — ніхто не пожаліє. Таня мамі не розповідала про знущання. Не треба їй цього знати. Проте Лесі розповідала. Маму обнімала й заспокоювала: «Просто важко було. От і все!»
Валуйки, Таганрог, Курщина і Брянщина. Так «мандрували» наші бідолашні жінки, долаючи відстані не в комфортабельних автобусах, а в ЗІЛах. Пташки, буває, помирають і в золотих клітках. Українки все витримали в жалюгідних умовах.
Тетяна Соколовська повертається з полону
— Мамочка! Лесю! — емоційно говорила Таня. — Ми вірили попри все: нас вирвуть з полону. Коли побачили рідну землю, зрозуміли: буде обмін. Ми вдома! Почуття — не передати.
Тетяні боліло, що в російських таборах залишилося ще багато українських жінок. Одна, наприклад, там мучиться з 2017 року, інша — з 2019. Їм пред’явили непрості звинувачення.
Слава Богу, Таня заспокоїлася, коли рідні розповіли їй про доньку Сашу. Ще в березні дівчина евакуювалася за кордон. А Таня стільки думала про неї! І про маму, і про Лесю. І про рідну Україну, кращої від якої немає на світі.
Побули вкупі добу й поїхали з Дніпра. Мама з Лесею — додому, а Таня з іншими жінками чекали в Києві, в реабілітаційному центрі. Ще зустрічалися в Бобровиці. Таня приїздила з Києва, мама — з Корюківки. Наталія Михайлівна сказала тоді жартома: «Прибула у відрядження!»
А як же інакше? У них ціла бригада волонтерів і в’язальниць маскувальних сіток. Без Наталії Михайлівни як без рук! Її чекають золоті подружки. З найтеплішими словами-побажаннями «відпустили» до доньок. Де Тетяна зараз? На службі! Поправилася на 6 кілограмів. Та душу лікує й досі.
Цілющий чай
Кожна любляча мати завжди готова віддати все на світі своїй дитині, аби та була здорова. І зовсім маленькій, і давно вже дорослій. А Таня в неї не вередлива, без хитрих забаганок. Може просто попросити, як оце недавно: «Мамо, пришліть мені свого вітамінного чаю, будь ласка!»
О! Цей чай — саме здоров’я. Наталія Михайлівна збирає трави та квіти в погожі теплі весняні й літні дні. Які зранку, які серед дня. Але щоб молоді пагінці були та листячко, а квіти — без опалих пелюсток. Чебрець і безсмертник, Іван чай, м’ята й стебельця чорниці, ожина та малина, шипшина й глід.
Тетяна Соколовська з ріднею
Це ще не повний перелік збору її чаїв. Вони лікують усе, що болить. Навіть душу. Та хіба так буває? Виявляється, буває. Вона передавала їх ще «атовцям» на схід, а ті дуже дякували й казали, що пахнуть чайні великі пакети домом і спокоєм, а серця гріють згадки про матерів.
Так і Тетяні. Як їй там, у холоді й голоді за ґратами не вистачало маминого чаю. Хоча б ковток, хоча б пів кружечки.
Це правда — трави й квіти переймають тепло людських рук, особливо материнських. Якісь невидимі імпульси переходять до тих, кому вони необхідні. Мати не лише своїй Тані налаштувала чаї, а й жінкам, які були з донькою разом усі тяжкі місяці неволі. Таня перешле подругам разом з маминими побажаннями здоров’я й миру.
Тані зараз варто лише набрати сухих цілющих трав у жменьку, як рідні пахощі проймуть кожну її клітинку. Ніби нічого не було тяжкого й не буде. Земля знов забуяє чудодійними травами й квітами. Такі матері, як її Наталія Михайлівна, вилікують ними душевні рани своїх нескорених дітей.




