Пасажири вагона № 10 довго не могли оговтатися від почутого й побаченого одного травневого вечора.
До купе потяга, що їхав до польського міста Хельм, завчасно зайшли дві жіночки, котрі вирушали у відрядження. Трохи розчарувалися, бо їхні місця виявилися зверху. Та нічого не вдієш. Вони швидко приготували постіль і вже хотіли щось перекусити, але почули неймовірний гул.
Так і застигли з бутербродами в руках, коли до купе чоловік заніс на руках дівчинку років восьми-десяти, що несамовито ревіла й міцно тримала його руками. Ні слова не промовивши, стримуючи емоції й сльози, молодик якось розчепив маленькі рученята на своїй шиї й стрімголов кинувся геть.
На порозі з’явилася мама дівчинки й почала виправдовуватися, мовляв, це вона плаче за татом, який лишається Києві. Вона навіть не намагалася заспокоювати малу, бо це зробити було неможливо.
Її глухий рев було чути довго, навіть коли за вікном вагона міські краєвиди змінилися на кущі й дерева. Ми сиділи наче зачаровані. І лише коли заплакана, стомлена й змучена дівчинка, стихла, мама почала розповідати.
— Ми їдемо до Чехії, — розповіла сусідка по купе Юля. — Там мешкаємо з донькою з перших днів війни. Їхали навмання, аби трохи далі від вибухів. У Чехії волонтери допомоги пережити перший час, а потім знайшла роботу, логістом в авіакомпанії.
Я вільно розмовляю англійською, тому з працевлаштуванням проблеми виникло. Зараз винаймаємо житло, восьмирічна донька ходить у місцеву школу. Влаштувалися добре, маю хорошу зарплатню, але донька дуже сумує за батьком.
Він лишився в Україні, хоча в нього була можливість виїхати за кордон. Я навіть не уявляла, що дитина так буде страждати. Ми уже тричі приїжджаємо в Київ його провідати протягом цього року. І кожен раз отак жахливо доводиться прощатися. Мала вже за кілька днів до від’їзду не відходила від нього. Навіть не знаю, як все позначиться на її психологічному стані.
Коли Юля розповідала свою тужливу історію, донька, вдягнувши навушники, занурилася у свій мобільний телефон, повністю відключившись від зовнішнього світу. Здавалося, її безмежному горю немає ні кінця ні краю. Усі думки були з татом, який лишився в Україні.
— Я дуже хочу повернутися в Київ. Але кожного разу, коли ми приїжджаємо, лунають тривоги, летять дрони чи ракети. На відміну від сусідів по квартирі, ми під час тривоги завжди йдемо в укриття під будинком. Скільки б раз не вмикалася сирена, вдень або вночі. Там постійно лежать наші ковдри, матраци.
Моя психіка не витримує, я не можу лишатися у квартирі, хоча чоловік уже звик і не йде з дому. Однак і він не спить, якщо ми у сховищі. Тільки-но оповістять про відбій, приходить по нас із донькою. Це справжня біда для сімей, які змушені розлучатися під час війни. Щодня молю Бога, аби Україна перемогла і ми всі нарешті повернулася додому, до мирного життя.
